— Раковський був не просто депутатом, — продовжив полковник, — він очолював об’єднання крупних землевласників, яке, до того ж, підтримувало австрійську політику. Як ви розумієте, про його смерть уже відомо у Відні. І Відень хоче розслідування...

Незважаючи на свій кепський стан, Вістович потроху починав розуміти, куди той хилить. І це розуміння було бальзамом на його душу.

— Розкриття убивств не наша справа, — продовжив Редль, — але контррозвідка зацікавлена у тому, щоб убивцю знайшли.

— Наскільки мені відомо, поліція взялася за цю справу, — сказав комісар, уважно спостерігаючи за співрозмовником.

Сівши за його секретер, полковник підтягнув до себе переповнену попільничку і неквапно закурив.

— Я хочу, щоб ви зрозуміли мене правильно, Вістовичу, — за кілька хвилин продовжив Редль, — у тутешній Дирекції поліції працюють переважно поляки, які й самі раді позбутися проавстрійських елементів у сеймі. Я не здивуюсь, якщо невдовзі вони закриють цю справу і повідомлять, що сердешний Раковський публічно наклав на себе руки. Тому сподіватися ми можемо тільки на вас і Шехтеля. На щастя, він тепер уже директор поліції.

— Саме завдяки вам, полковнику, — випалив комісар, — я й не можу зараз зайнятися цією справою. Тому покладайте свої надії на одного Шехтеля! А я подбаю про те, щоб вчасно з’являтися до суду в справі Гаусмана...

Перечекавши цю хвилю гніву, Редль продовжив своїм спокійним крижаним тоном:

— Ми подбаємо про те, щоб слухання припинились на час розслідування. Також подбаємо про вирок. Він буде залежати від ваших старань, Вістовичу.

— І все? — запитав той, і собі заспокоївшись.

Комісар зрозумів, що іншої подібної можливості поторгуватись за своє майбутнє в нього може не трапитись.

— Ми підтримаємо вашу подальшу кар’єру, — відповів Редль, — також можете розраховувати на підтримку Evidenzbureau[12].

— Мені потрібні письмові гарантії, — мовив комісар.

— Сьогодні Вільгельм Шехтель отримає телеграму від міністерства поліції з пропозицією розглянути вашу кандидатуру на посаду заступника директора, — відповів Редль, — це, як на мене, найкраще свідчення серйозності наших намірів щодо вас.

Полковник вилив рештки прохолодної кави собі у філіжанку.

— По щирості, комісаре, у вас невеликий вибір, — зауважив він, — не забувайте, що слідство у вашій справі наразі триває. І тільки ми можемо його зупинити.

— Тоді вам не потрібна моя відповідь, — сказав Вістовим і, не втримавшись, потягнувся за випічкою. Голод ставав нестерпним.

— Може, й так, — погодився Редль, — а тепер я скажу найголовніше... Бартоломей Раковський мав бездоганну репутацію. І такою ж вона мусить залишитись після цього розслідування. Пан зрозумів мене, Вістовичу?

— Зрозумів, — понуро відповів той.

— Чудово, — полковник загасив цигарку і підвівся з-за секретера. — Гадаю, до вечора вас буде відновлено на посаді. За справу краще беріться негайно.

Він застебнув плащ і після цього додав, простягнувши комісару візитку:

— Звертайтесь, якщо буде потрібна моя допомога. Але тільки у крайньому випадку. Успіху, пане Вістовичу.

З цими словами Редль вийшов. Почекавши трохи, комісар підійшов до вікна і побачив, як той виходить з його будинку. Роззирнувшись довкола, полковник подався вздовж вулиці, а потім пропав з виду.

До його кімнати повернулась Бейла. Жінка також була одягнута для виходу.

— Ти не залишишся? — запитав комісар.

— Ні, — відповіла вона, — я хвилювалась за тебе, втім, тепер бачу, що все гаразд.

Вістовим спробував легенько взяти її за лікоть, але вона не дозволила.

— Адаме, — тихо промовила Бейла, — ти знаєш, я ніколи і нічого не вимагала від тебе. Але не хочу бути потрібною лише тоді, коли тобі не щастить з дружиною.

Вістовим спробував заперечити, але не зумів збрехати. Вона посміхнулась і залишила його наодинці.

Вістовим перевдягся в чистий костюм і, залишивши кілька вікон у своєму помешканні відчиненими, вийшов на вулицю. Комісар найперше подався до фризієра. Він знав, що схожий зараз на опудало горили з музею графа Дідушицького[13], а тому з полегшенням зітхнув за півгодини, коли вже був поголений і сам від себе відчував легкий запах «Eau de cologne».

У поліції ніхто не звернув особливої уваги на його повернення. Складалось враження, ніби Вістовича не було тут від учора. Поліціянти віталися з ним, ледь відриваючись від справ, навіть якщо просто палили цигарки і теревенили про якісь дурниці.

Самковський при появі шефа звично підвівся з-за столу й одразу ж знову сів. На столі Вістовича лежала незграбно підшита справа.

— Це про вбивство у філармонії? — запитав комісар, хоч добре бачив заголовок.

Самковський кивнув. При цьому на обличчі практиканта з’явився вираз такого глибокого і дошкульного жалю, що Вістовим сам його пожалів. Комісар, однак, не почувався винним. Самковський ще встигне зробити кар’єру в поліції, а от для нього ця справа буде рятівною.

Перечитавши уважно всі папери, комісар дістав з кишені блокнот. У голові ще стояв туман від похмілля, тож сумістити там усі факти було важко. Для цього Вістовим мусив їх записати. Він пригадав, як під час концерту гримнуло два постріли і після другого Раковський упав з балкона.

— Гільзи познаходили? — запитав Вістовим.

— Тільки одну, — відповів ад’юнкт, — в кінці залу, між останніх рядів.

— А іншу?

Самковський розвів руками.

— Вбивця не міг її підібрати, — продовжив комісар, — цим би видав себе. До того ж, одразу зчинилася паніка... Ця гільза досі десь там.

— Перший раз стріляли з «браунінга», — мовив Самковський, указавши пальцем на документи справи, — з «бельгійця». Хтозна, можливо, й убивця мав схожий пістолет.

Голос його став дещо бадьорішим, від чого комісар також повеселішав.

— Дорога зброя, — зазначив Вістовим, — покійний Раковський, безперечно, на гіршу не заслуговував.

Ад’юнкт криво усміхнувся. Він полюбляв чорний гумор свого шефа, хоч самого Вістовича зараз, швидше за все, ненавидів.

— Пістолет невеликий, — додав комісар, — його зручно заховати... Я на їх місці також узяв би «браунінг».

— Я спробував пошукати, де у Львові можна купити таку зброю, — мовив Самковський.

— І що?

— Ніде.

— Нічого дивного. Треба бути дурнем, щоб для вбивства депутата Галицького сейму купувати таку зброю у Львові чи навіть у Галичині. Але добре, що пан перевірив, Самковський, — сказав Вістовим.

— Чи знайшлися свідки? — знову запитав комісар.

— У поліцію ніхто не звертався, — відповів ад’юнкт.

Вістовим тихо вилаявся і торкнувся пальцями своїх скронь, що несподівано почали шалено пульсувати. Похмільний біль повертався до голови. Раптом комісар забув про свій надокучливий кац.

— Послухайте, Самковський, — звернувся він до підлеглого, — здається, в нас є привід вважати себе дурнями.

— Чому? — не зрозумів той.

— Ви допитали Ласло Перчені?

— Кого? — не зрозумів практикант.

— Скрипаля, — пояснив комісар, — він стояв на авансцені, і вся ця вистава відбулася просто перед ним. Зрозуміло, що він у цей час був зайнятий музикою, але ж міг щось і побачити.

Вістович підвівся з-за столу і підійшов до підвіконня, на якому стояв графин із водою. Наповнивши собі склянку, комісар жадібно випив. Між тим Самковський також схопився з місця.

— Ви куди? — запитав комісар, бачачи, що той одягається.

— Шукати цього Ферше... Як ви сказали його звати? Скрипаля?

— Перчені, — повторив комісар, — не поспішайте, Самковський. Минуло три дні, й у Львові ви вже його не знайдете. Нам треба дізнатися, куди він подався далі.

Вістович навмисне зробив наголос на слові «нам». Нехай цей шмаркач таки зарубає собі на носі, що надалі слідство вестиме не він.

Комісар і собі почав одягати плаща.