— Я хочу звідси піти, — нервово промовила жінка, — негайно.

Комісар підкликав постового.

— Знайди для пані фіакр і простеж, щоб вона сіла, — наказав йому Вістович.

— Слухаюсь, — коротко відповів той і подав Анні руку.

Провівши їх поглядом, комісар заявив гучним голосом:

— Усіх інших також прошу вийти. Тут провадиться слідство!

Залишившись з убитим наодинці, Вістович найперше ретельно оглянув підлогу вздовж першого ряду. Потім уздовж другого і третього. Нічого не знайшовши, він сердито вилаявся і кілька хвилин мусив нерухомо постояти, щоб від голови відринула кров. Після цього він оглянув убитого і зробив декілька нотаток у блокноті. Тим часом повернувся постовий, що проводжав його дружину.

— Усе зроблено, пане комісаре, — доповів він.

— Чудово. А тепер стій тут, щоб ніяка франца не порухала тіло, — знову наказав комісар і подався до виходу.

В гардеробі він забрав свій плащ та капелюх. Тицьнувши кілька крейцерів гардеробнику, що мусив чекати його одного, Вістович вийшов на вулицю. Тут він зупинився і запалив цигарку. Всередині клекотіли лють і відчай. Комісар сподівався, що до Різдва Анна повернеться до нього. І хоч в обох зараз не найкращі часи, проте йому вірилось, що їхнє подружнє життя можна почати спочатку. Проте сьогоднішній вечір поховав усі надії. До Різдва залишався тиждень, і, схоже, на Вігілію Вістович укотре буде сам... Хіба що станеться Різдвяне диво чи втрутяться святі.

Замість святих на освітленій частині вулиці з’явилися дві знайомі постаті. Вони поспіхом наближались до нього, і нижча на зріст постать промовляла щось на кшталт: «Як же мене заграла ця служба...». Це був Фельнер, поліційний лікар, а поруч з ним — ад’юнкт Самковський. За цими двома поспішав постовий, якого комісар відправив за ними.

— Вістовичу, — Фельнер невідомо чому зрадів, — а пан, значить, кохається в музиці?

Підійшовши ближче, він потиснув комісарові руку. Те саме зробив Самковський. Вістович запалив другу цигарку.

— До сраки мені вже музика, — коротко відповів комісар.

І в цю фразу вмістилися всі його сьогоднішні розчарування. Двоє прибулих реготнули і попросили розповісти про те, що сталося. Вістович, урешті, мусив зайти з ними всередину, щоб доповнити розповідь фактами.

— А де були ви? — запитав Самковський, приглядаючись до тіла вбитого. Той, очікувано, залишався на тому ж місці.

— Посередині, — комісар вказав на свій десятий ряд.

— Отже, ви також нічого не помітили?

— Ні.

— Куля потрапила точнісінько в тім’я, — озвався Фельнер, — це ж треба, ще такого не бачив.

— Все просто, — пояснив Вістович, — перший постріл пролунав у глибині залу. Всі повернулись туди. З балкона було видно погано, тому він перехилився через край, щоб і собі спробувати роздивитись, хто стріляв. У цю мить убивця з перших рядів поцілив йому просто в тім’я.

— Цікаво, куди був спрямований той перший постріл? — задумливо спитав Самковський.

Вістович подумав, що це його перше самостійне розслідування і практиканту дуже не хочеться, щоб хтось втручався. Навіть якщо це Вістович, якого зараз офіційно відсторонено від будь-яких справ у поліції. Та все ж комісар не стримався.

— Як на мене, перший раз стріляли тільки для того, щоб відволікти увагу, — сказав він, — усі, хай на кілька секунд, але відвернулися у потрібний бік. Професійному вбивці, який був у першому ряду, вистачило цього часу, щоб вихопити зброю, вбити жертву і так само непомітно сховати зброю назад, а потім загубитися в натовпі.

Обличчя Самковського геть скисло. «Аякже, — подумав комісар, — ти от-от би здогадався сам».

— Я шукав гільзу на підлозі, — вголос додав Вістович,— щоб хоч приблизно знати, де стояв убивця, але не знайшов. Можливо, тобі пощастить більше, Самковський. На все добре!

Комісар подався до виходу.

— Auf Wiedersehen, — звично відповів Фельнер, не відриваючись від роботи.

— Auf Wiedersehen, — мимовільно повторив практикант.

«Йому пощастить, якщо до поліції звернуться свідки, — подумав комісар, знову опинившись на вулиці, — інакше цю справу одразу можна передавати в архів. Шансів розкрити вбивство в Самковського не буде».

Того вечора Вістович не знайшов нічого кращого, як нахлятися в кав’ярні Шнайдера і напівпритомним дістатись додому. Ранок зустрів його жахливим кацом, від якого знову рятувала тільки пляшка «Baczewski». Третього дня, крізь п’яний сон, він почув запах кави. Сяк-так розплющивши очі, комісар побачив над собою тендітну постать Бейли. Вона схилилась над ним, вочевидь намагаючись помітити на його обличчі ознаки свідомості.

Бейла, знову Бейла!.. Цього разу вона тут, щоб засвідчити його поразку. Як же вона потрібна йому, і як, чорт забирай, боляче на неї зараз дивитися!.. Вістович знову заплющив очі.

— Адасю, — тихо промовила вона, — чуєш мене?

Йому захотілося набрати в легені повітря і глибоко зітхнути, але він стримався, боячись, що Бейла знепритомніє. Натомість, комісар уже впевненіше розплющив очі і поглянув на неї. Жінка виглядала стомленою.

Комісар з подивом помітив, що на ньому той самий плащ, що й три дні тому, і тільки черевики стояли біля ліжка. Очевидно, Бейла їх зняла. Далі Вістович сперся на лікоть, аби переконатись, що він у своєму помешканні. Помешкання, на щастя, було справді його.

Врешті, комісар обережно сів на край ліжка. Голова була важкою, а шлунок спазматично стиснувся, категорично протестуючи проти нових вливань алкоголю. На щастя, господар більше не мав такого наміру. Від самої думки про все, що міцніше за каву, починало нудити. Срібна таця з кавником і свіжою випічкою стояла на його секретері. Вістович жадібно ковтнув слину і вже хотів подякувати Бейлі, коли ж помітив, що на таці було три філіжанки.

— Ти на когось чекаєш? — запитав комісар.

— Коли я прийшла, в тебе вже були гості, — пояснила жінка.

— Доброго ранку, комісаре, — почувся чоловічий голос.

У дверях кімнати, одягнений в цивільний одяг, стояв Редль. Вістович сягнув рукою по свій револьвер, але кишеня плаща виявилась порожньою. На обличчі полковника з’явилась крива усмішка.

— Вночі я мусив забрати вашу зброю, — пояснив гість, — ви були в такому стані, що могли кого-небудь пристрелити. Але зараз я готовий повернути її вам...

З цими словами полковник виклав револьвер Вістовича на секретер поруч з тацею, тоді взяв кавник і налив з нього кави у філіжанки. Після цього поштиво переніс тацю на столик поруч ліжка.

Комісара дещо дратувала його театральність. Найперше, звівшись на ноги, він підійшов до секретера і забрав свій «Гассер». Щоправда, в каморах револьвера не виявилось жодного патрона.

Редль тим часом узяв до рук філіжанку і підійшов з нею до вікна. Надворі починався ще один похмурий грудневий день. Місто посилало в небо сині і чорні струмені диму з численних димарів, зігріваючись у цю безсніжну, але мерзенно-холодну пору. В помешканні Вістовича також не завадило б запалити піч.

— Снідайте, комісаре, у нас з вами важлива розмова, — знову озвався Редль, помітивши, що той не взяв свою філіжанку і навіть не торкнувся випічки. — Набирайтеся сил.

— Можемо розмовляти одразу, — відповів той.

Бажання їсти поступово зменшувалось, доки не зникло зовсім. Присутність у будинку людини з контррозвідки кого завгодно позбавить апетиту.

— Як скажете, — відповів полковник, виразно поглянувши на Бейлу. Жінка підвелася і вийшла в сусідню кімнату.

Трохи помовчавши, Редль продовжив:

— Так от, комісаре, якщо пам’ять остаточно до вас повернулась, пригадайте події триденної давнини. Я маю на увазі вбивство у філармонії... Як мені відомо, ви стали мимовільним свідком. Пригадуєте?

Вістович ледь помітно кивнув.

— Чи знаєте ви, хто цей убієнний?

— Не знаю.

Полковник єхидно усміхнувся.

— Звісно, увесь цей час вам ніколи було читати пресу, — сказав він, — а між тим, газети просто сказились. У всіх однакові заголовки.

Редль дістав із внутрішньої кишені плаща свіжий номер «Діла» і простягнув його комісару. Той, напруживши мозок, прочитав на першій шпальті: «Вбито депутата Галицького сейму Бартоломея Раковського!» Читати статтю Вістович не мав наміру, тому відклав газету вбік.