— Вам срака, Вістовичу... — сказав шеф. — І хтозна, може, й мені також.

Шехтель говорив спокійним тоном, але комісар добре знав, що у нього от-от розпочнеться істерика.

— Цей Фаусман, якого ви вчора взяли на вокзалі...

— Гаусман, — поправив його Вістович.

— Яка в сраці різниця! — закричав заступник директора. — Він агент контррозвідки, ви, ідіоте!

— Я не знав, — пробурмотів комісар.

— Он як? — Шехтель встав і підійшов так близько, що комісар відчував, як в обличчя летить його слина. — А тепер ви розумієте, яку зробили помилку, прищемивши йому пальці?.. Розумієте, я вас питаю? І що це за срані методи, комісаре?!.

За кілька хвилин заступник директора заспокоївся і знову сів на стілець.

— Значить, так, — стомлено сказав шеф, — військові подадуть на вас у суд... Спробую вам допомогти, але не надійтесь особливо. Від справи, яку ведете, вас відсторонено. Дякуйте, що ви досі комісар.

Вістович мав би подякувати і вийти, але він залишився на місці. Шехтель здивовано на нього глянув.

— Щось іще, комісаре?

— Дозвольте мені поки що не віддавати цю справу, — попросив той.

— Не може бути й мови!

— Ввечері або вночі я спіймаю того маніяка...

Шехтель помовчав. Він добре розумів, що їм обом втрачати нічого.

— Слухайте, комісаре, я вже понадіявся на вас одного разу і тепер шкодую, — озвався шеф після паузи, — але якщо пошкодую і після цієї розмови, то замість кінної поліції відправлю вас ганяти волоцюг на Калічу Гору. Зрозуміло?

Вістович кивнув.

— У вас дванадцять годин... Не більше.

Шехтель демонстративно відкрив папку з паперами і вдав, що цілковито заглибився у справи. Комісар попрощався і вийшов з кабінету.

Самковський чекав на нього в коридорі. Він був трохи знервований, але з готовністю чекав наказів. Разом вони становили тепер один великий клубок нервів і відчували, як сильно залежать один від одного.

— Ви снідали, Самковський? — запитав комісар.

Дещо здивований, практикант пересмикнув плечима.

— З’їв «кайзерку»...

— Нам треба добре поснідати, — заперечив комісар, — ходімо до Шнайдера.

Чоловіки вийшли на вулицю і рушили в напрямку кав’ярні. Сніданок у теплі та затишку затягнувся надовго і трохи обох заспокоїв. У значно кращому гуморі вони попрощалися до вечора.

О шостій поліцейські зустрілися на площі Ринок, поряд з однією з античних статуй. Настрій, здавалося, зберігся. Принаймі, Самковський почувався на диво добре.

У кав’ярні «Мінотавр» на Сербській було всього кілька відвідувачів. Жоден з них не звернув на поліцейських особливої уваги. Чоловіки зняли верхній одяг і вмостилися за столиком. Невдовзі підійшов кельнер і, приязно посміхнувшись, подав їм меню. Вістовим замовив коньяку і, коли той приніс, запитав, коли відкривається клуб унизу. Кельнер відповів, що не знає ні про який клуб, але за чверть години до них підсів один з відвідувачів.

— Вітаю вас, панове, — промовив гість.

Чоловіки привітались у відповідь.

— Що докладно цікавить панство? — запитав він.

— Ми тут не вперше, — впевнено збрехав комісар, — і добре знаємо, що нас цікавить.

— То інша справа, — посміхнувся незнайомець, — хто вам найбільше сподобався минулого разу?

Вістовим замовк, але за хвилю відповів так само впевнено:

— Я повинен розповідати вам про свої сексуальні пригоди?

Чоловік спробував удати зніяковіння.

— Будемо розцінювати це як своєрідне гасло, — сказав він.

— Одна смаглява хтива кішка, — відповів комісар, — забув, як її звати.

— Ах, я зрозумів, про кого ви, — була відповідь, — але ж ви знаєте, що жінки, як і чоловіки, приходять сюди добровільно. Це не бордель... Тож сьогодні вашої кішки може й не бути.

— Мені байдуже, — Вістовим раптом жадібно облизав губи і трохи стишив голос. — Лише б ті самі кайдани і той самий батіг... І щоб яка-небудь сучка мене щосили періщила.

— Бачу, ви вже на самій межі, — посміхнувся незнайомець, — що ж, не буду вас затримувати.

— А цей молодий чоловік... — той глянув на Самковського.

— Я хочу йому показати, що таке справжнє задоволення, — мовив комісар.

— Чудово. З вас десять крон, панове, і ласкаво просимо до раю...

Узявши гроші, незнайомець провів їх униз, де за дверима і ширмою відкрилося напівосвітлене приміщення із столиками і ліжками замість крісел. Чувся доволі незвичний, але приємний запах, від якого трохи паморочилась голова. На ліжках сиділи напіводягнені жінки, а деякі були зовсім голі. Навпроти них бовваніли чоловіки, щоразу тягнучись до тих зі своїми пестощами, і все, здавалось, було для того, аби в одну мить перейти від розмов до злягання.

— Ось вона, їхня свобода, — проговорив незнайомець, — свобода від шлюбного рабства. Тут жінка може обирати собі чоловіка, а чоловік жінку, незважаючи на жодні обставини.

— Нам би випити для початку, — прохрипів комісар.

Одразу ж перед ними з’явилася кельнерка у шкіряній комбінації і батогом на шиї.

— Чого саме? — запитала вона.

— Чого-небудь, — відповів поліцейський, будучи не в силах думати.

— Як скажете.

— Столики для самотніх у сусідньому залі. Рекомендую вам сісти за різні, — мовив незнайомець і знову подався нагору.

Сівши неподалік один від одного, поліцейські зауважили за столиком навпроти професора Тофіля. Той також був один, цілковито присвятивши себе курінню кальяну.

Кельнерка у шкіряній комбінації принесла пляшку вермуту і дві склянки. Наливши спочатку Самковському, а потім комісару, вона швидко і вправно вмостилася Вістовичу на коліна.

— Ти сьогодні мій, — прошепотіла вона йому на вухо, — я щовечора обираю собі когось, і сьогодні мій вибір — це ти.

Комісар відчув несамовиту гордість і легке кружіння голови. Тим часом руки цієї бестії вже опинилися під його сорочкою, а далі міцно вхопились за ремінь.

— Зробимо це тут? — запитала кельнерка, підставляючи своє тіло під його пестощі.

Вістович зиркнув на практиканта і доктора Тофіля, що з цікавістю обсервували їхні ігри, і рішуче заперечив.

— Тоді ходи сюди.

Вона вхопила його за руку і потягла в невелику нішу за ширмою. Очевидно, це була своєрідна ложа, де могли сховатися надмірно сором’язливі. З-за штори проглядалась зала, однак із зали не було видно тих, що всередині.

Кельнерка накинулась на свого обранця, мов дика рись, яку нескінченно довго до цього тримали в клітці. Здерши з нього сорочку, вона відступила кілька кроків назад і зняла з шиї батіг.

— До ноги, — наказала жінка.

Вістович зареготав і наблизився до неї упритул.

Кельнерка трохи здивовано звела на нього погляд.

— Хочеш сам мене відшмагати? — запитала вона.

— Викинь це гівно, — сказав він їй.

Жінка слухняно відкинула батіг.

— Я не такий, як ті психи, — пояснив комісар, — і їхні дурнуваті ігрища мені не потрібні.

Він обійняв кельнерку за стан і припав поцілунками до її шиї. Шкіра в неї виявилась ніжною та гладенькою, хоча волосся неприємно смерділо. Руки Вістовича блукали по її тілу, затримуючись тоді, коли чувся її стогін. Нарешті вдалося зняти з неї шкіряну комбінацію. Тепер уже він, не прибираючи рук з її стану, зробив півкроку назад. Вістовичу хотілося краще роздивитись тіло жінки.

— Ніхто зі мною ще так не поводився, — спантеличено мовила вона.

— Тоді я буду першим, — сказав комісар, знову наблизившись до неї.

Його руки повторно почали її пестити, але цього разу здебільшого груди і лоно. Щойно вона солодко затремтіла в його обіймах, чоловік перейшов до головного.

Ніколи ми не отримуємо задоволення більшого, ніж тоді, коли свідомість нестерпно пече заборона, страх або сором. Відчуваючи все це одразу, а надто тягар пережитих нервів, комісар дужо і вправно входив у свою коханку, відчуваючи, що от-от настане таке довгождане полегшення. Вона вже корчилась у солодких конвульсіях, а йому залишалася якась мить.

Несподівано з-за ширми почувся голос професора:

— Комісаре, він тут.