Самковський стрепенувся. Він добре знав свого шефа і тепер упізнав цей тон. Нічого доброго для Дервіля він не віщував. Комісар був на межі.

— Розпочніть інакше, — нахабно промовив кур’єр, — наприклад, з вибачень. А я пізніше поясню, чому.

— Самковський, — хрипло звернувся Вістовим, — перевірте, чи є хтось у сусідній кімнаті.

Ад’юнкт зазирнув за двері і заперечливо мотнув головою.

— Двері не зачиняйте, — попросив комісар.

— Що ви задумали? — насторожено запитав Дервіль.

— Зараз побачиш, — відповів той, підводячись з-за столу. — Хапайте цю падлюку, Самковський!

Поліцейські в одну мить опинилися біля затриманого і, вхопивши за руки, потягли до дверей. Чоловік незчувся, як його пальці опинилися під дверними завісами, і Вістовим потягнув ручку дверей на себе. Дервіль закричав, щоправда, радше зі страху, аніж з болю.

— Розпочнемо інакше, — перекрикнув його комісар, — наприклад, з того... Стули пельку!

Дервіль слухняно замовк.

— Наприклад, з того, що ти назвеш нам своє справжнє ім’я, — продовжив поліцейський, — я не читаю французькою, але знаю, що Дервіль — це персонаж із «Гобсека»...

Самковський з повагою глянув на шефа. Той, однак, мусив ще раз потягнути на себе дверну ручку, щоб змусити кур’єра спершу кричати, а потім і говорити.

— Вінцент Гаусман! — викрикнув той. — Мене звати Вінцент Гаусман...

Вістовим усміхнувся якоюсь кривою посмішкою.

— Пані та панове, — без жодної урочистості промовив комісар, — славетний маг-цілитель Гаусман насправді шарлатан і контрабандист... Вітайте!

Поліцейські відпустили його, запропонувавши знову сісти за стіл.

— Сьогодні о дев’ятій я маю сеанс у місті, а потім декілька зустрічей з пацієнтами, — тихо промовив той. — Ви мусите мене відпустити.

— Буде видно, пане Гаусман, — відповів комісар, — до дев’ятої ще довго. А доти вам доведеться чимало мені розповісти. І хтозна, чи не врятує ваша розповідь ще якусь молоду, але надмірно пристрасну особу.

— Мені треба випити, — проскиглив Гаусман, — мене трусить, до того ж пальці болять...

— У вас є що-небудь, Самковський? — запитав комісар.

Ад’юнкт кивнув і вийшов з кімнати. За кілька хвилин повернувся з трьома склянками і пляшкою «Baczewski».

Вістович прицмокнув язиком.

— Це найкраща горілка в усій імперії, пане Гаусман, — промовив він, — і справжній скарб для мого практиканта. Тож маю надію, що ми витрачаємо її недарма.

Гаусман кивнув, спостерігаючи, як Самковський наповнює йому склянку, і жадібно ковтнув слину. Решта дві склянки залишились порожніми. Анітрохи не переймаючись тим, що питиме сам, кур’єр одним проковтом ковтнув горілку і на кілька секунд затримав дихання. Потім гучно видихнув і звів очі на поліцейських. Схоже, тепер він був готовий з ними говорити.

— Вам ліпше? — поцікавився комісар.

— Значно, — відповів той.

— Тоді розкажіть мені все, що знаєте про Алоїзу Вольфович. Пригадуєте це ім’я?

— Щиро кажучи, не дуже.

— Пане Гаусман, ми знаємо спосіб, як освіжити вашу пам’ять, — різко мовив комісар, кивнувши на двері.

— Я і справді не пригадую, — розпачливо сказав той, — нагадайте, чому я мав би знати цю особу?

— Гаразд, — стриманіше мовив поліцейський, — згадайте австрійський Баден, менше місяця тому. Молода художниця, записувалась до вас на прийом і додатково хотіла зустрітися тут, у Лемберзі.

— Згадав, — полегшено зітхнув Гаусман, — ми мали зустрітись сьогодні після сеансу.

— Не зустрінетесь, — понуро сказав комісар.

— Чому?

— Її вбили.

— От лайно...

— Згоден, неприємний факт.

Гаусман благально подивився на Самковського, і той знехотя налив йому ще.

— Остання, — з жадібністю у голосі сказав практикант.

Випивши, Гаусман промовив:

— Ця дівчина справді зверталася до мене в Бадені. Вона мала одну дуже делікатну недугу, якої хотіла позбутись. Алоїза була німфоманкою і, крім того, полюбляла, щоб чоловік з неї знущався.

— Бив батогом, наприклад? — перепитав комісар.

— Так, без цього вона не отримувала жодного задоволення.

Самковський нахилився і прошепотів шефові на вухо:

— Пригадуєте, комісаре, я вам казав, що друга жертва, рецепціоністка з готелю, також мала «сказ матки»?

Вістовим кивнув.

— А ще вона мала слабкість до опіумної олії. Так, пане Гаусман? — запитав комісар.

— Олія допомагала їй послабити свої бажання.

— А тепер найголовніше. — Вістовим звівся на ноги і, підійшовши до вікна, прочинив його настіж. Свіже повітря увірвалося досередини, і всім стало легше дихати. — Вбитих жінок об’єднують у цілому дві речі: оця пристрасть до болісних насолод і опіум. Я думаю, у Львові існує який-небудь клуб, згуртування більш-менш порядних людей, яким подобаються такі непорядні розваги. Саме так наш убивця знаходить своїх жертв. Що ж до опіуму, то чи не ви часом постачаєте їм це зілля?

Гаусман знову замовк, але цього разу, перш ніж поліцейський нагадав йому про двері, відповів:

— Думаю, що я, пане комісаре...

— Мені потрібно знати, де цей клуб.

— На Сербській, — відповів Гаусман, — кнайпа «Мінотавр».

— Збоченці зустрічаються у звичайній кнайпі? — здивувався Вістовим.

— У цієї кнайпи є пивниця. Там і знаходиться клуб, — пояснив Гаусман.

— Два кроки звідси, — озвався Самковський. — Ідемо, комісаре?

В очах його палав пекельний вогонь. На мить Вістовичу навіть здалося, що між поліцейськими і злочинцями не так багато відмінностей, як може здатися на перший погляд. Уся різниця в меті, якої прагнуть перші і другі, і в методах її досягнення. А душі в них однаково чортячі.......

— Йдемо? — повторив ад’юнкт.

— Ні, — заперечив комісар, — інакше ми його сполохаємо. Підемо завтра.

— Завтра? — здивувався практикант.

— Так, завтра, — твердо повторив шеф, — і не наробіть знову дурниць, Самковський.

Той мовчки кивнув. Спогади про їхню розмову в Стрийському парку були ще зовсім свіжі.

— До речі, ви говорили в маєтку Камінського, що ви поліцейський? — знову спитав Вістович.

— Звичайно ж, ні,— трохи ображено відповів ад’юнкт, — я назвався асистентом доктора Тофіля.

— Браво, Самковський, браво, — похвалив його шеф, — ви мудрішаєте на очах.

— Панове, а як же я? — нагадав про себе маг-цілитель. — Ви відпустите мене? О дев’ятій я повинен провести сеанс.

— На жаль, сеансу не буде, пане Гаусман, — повідомив комісар, — ваші гастролі скасовано. Ви залишитесь тут.

Із цими словами поліцейські вийшли, не забувши при цьому забрати пляшку «Бачевського» і склянки. У своєму кабінеті комісар та ад’юнкт налили собі і з неабияким задоволенням випили.

— Що робити до завтра мені? — запитав Самковський, ховаючи горілку.

— Нічого, ад’юнкте, — відповів йому шеф, — до завтра відпочивайте...

Наступного дня вранці Вістовичу задзвонив Шехтель і наказав негайно прибути на Академічну. Комісар швидко зібрався і вже за чверть години був у трамваї. Ще за двадцять хвилин він постав перед шефом.

Заступник директора львівської поліції був не сам у кабінеті. Спиною до дверей сидів чоловік у військовому мундирі і пив каву.

— Заходьте, Вістовичу, — сказав Шехтель.

І, почекавши, поки той зачинить двері, продовжив:

— З вами хочуть поговорити. Цей пан з контррозвідки...

— Ми знайомі, — озвався військовий і повернувся обличчям до комісара, — як ся маєте, пане Вістовичу?

Комісар упізнав полковника Редля. Саме того офіцера, що врятував його від росіян у «Рембрандті».

— Дякую, пане полковнику, незле, — відповів поліцейський.

Редль підвівся і підійшов до нього. Кілька секунд вони дивилися один на одного. Вістович сподівався на приязну посмішку або ж який-небудь інший дружній жест, але обличчя полковника залишилось кам’яним. Нарешті, він озвався:

— Я все пояснив панові Шехтелю, комісаре. Повторювати не буду. Він усе розповість вам.

Ще раз озирнувшись на заступника, Редль попрощався і вийшов з кабінету. Шехтель важко всівся назад на стілець.