Ніколи ще час не тягнувся для мене так довго. Ледве діждавшись півночі, я спустився сходами донизу і, проминувши сплячого слугу, навшпиньки попрямував до виходу. Якби він прокинувся, я б, напевно, почав базікати про користь нічних прогулянок між старими деревами, але, на моє щастя, той спав як убитий. Навіть коли двері по-зрадницькому скрипнули, він навіть не поворухнувся. Опинившись на подвір’ї, я відчув несамовите полегшення, але що ближче підходив до озера, то сильніше в мене калатало серце.

В альтанці вже чекала графиня. Точніше, я бачив тільки темну постать, але був упевнений, що це вона. Не мовлячи ані слова, жінка простягнула до мене руки. Місячне світло щедро посріблило їх, і мені захотілося побачити в цьому сяйві все її тіло. За якусь мить моє бажання здійснилося…

Ніч була прохолодною, тому, насолодившись першою близькістю, я сам одягнув її, але незабаром знову зірвав одяг. Мабуть, так би тривало безкінечно, але в якусь мить графиня владно промовила: «Досить». Я підкорився.

Вона підвелася і, не промовивши більше ані слова, зникла в сірувато-місячній темряві.

Мені зовсім не хотілося повертатися. Зрештою, в замку могли б щось запідозрити, якби я з’явився одразу після графині. Найкраще було почекати годину-другу. Я запалив цигарку і вийшов на берег озера.

Недогризок місяця тріпотів на поверхні води, і мені здалося, що він схожий на єхидно усміхнену мармизу. Так, ніби спостерігав за мною і графинею в тій альтанці. Чорт із ним!

Озеро знаходилося вище від замку, і я бачив, як поміж темними сосновими кронами проступають чорні шпилі димоходів. Отець Стефан якось завірив, що їх рівно п’ятдесят два. А ще мисливська резиденція графа Шенборна налічує дванадцять входів і триста шістдесят п’ять вікон. Я не належу до тих скептиків, хто взявся б перераховувати. Повірив у цю астрономічну дурницю на слово. Хотілося тільки знати, якому дню в році належало те вікно, в якому я побачив минулої ночі графиню?

Зненацька мій погляд знову прикипів до тих димоходів. Поміж двома з них, очевидно, між тими, що зображали січень і лютий, я побачив, як обертаються крила чималого вітряка. Подумавши, що мені ввижається, я підійшов ближче, але зір не підводив. На даху справді було розміщено вітровий механізм. Ось, чорт забирай, звідкіля дивне поскрипування минулої ночі! Лишалося тільки з’ясувати, для чого він там.

Озираючись довкола, мовби злодій, я підкрався до пожежної драбини, що вела на дах. Дістатись нагору коштувало неабияких зусиль. Але… мене там чекали! Темна постать навіть простягнула мені свою темну руку у шкіряній рукавиці.

– Не спиться вам, пане Ер… Дерд?… – спробувала поцікавитись постать голосом Ласло Чауса.

– Ерделі, – сердито виправив я, подумавши, що за два дні навіть мавпа навчилася б вимовляти моє прізвище.

Ласло знизав плечима. Він не обтяжував себе фонетикою.

– Чим ви тут займаєтесь? – запитав я. – Невже навпомацки малюєте оленів?

Жарт його розсмішив, хоча мені хотілося бути уїдливим.

– Ходімо зі мною, – сказав Ласло і рушив по самому краєчку даху. Відчувалося, що він знає кожен дюйм цієї непевної опори. Я рушив слідом, обливаючись холодним потом від думки, що через непевний крок можу добряче зіпсувати графські кущі унизу. На щастя, минулося… Ми стали неподалік вітряка, що з легеньким поскрипуванням обертався над нами.

– Що це? – запитав я.

– А ви здогадайтесь, – відповів художник. Щоправда, тепер я не наважився би з упевненістю назвати його професію.

Найбожевільніший здогад крутився в моїй голові, проте він ще вимагав підтвердження. Я дістав з кишені телеграму, про яку геть забув і згадав тільки тепер.

– Це вам, – мій голос чомусь захрип, – з Будапешта…

– Знаю, – байдуже відповів Ласло, – нагадують, що треба сплатити… Лишіть собі. Про це ще поговоримо… То де ж ваші запитання?

– Для чого ви генеруєте електроенергію? Граф сказав, що ніколи не мав із цим справи, – мовив я.

– А граф про це не знає, – охоче відповів художник, – точніше… Та що там! Я все зараз покажу…

Він подався вище, до свого вітряка, і довго там вовтузився, аж раптом просто переді мною виникли дивакуваті образи: опудала двох оленів і кабана, в яких мерехтіли електричним світлом очі.

– Ви пробачите мені, якщо усієї комедії не буде? – запитав звідкілясь Ласло. – Я трохи не в гуморі.

– Прошу дуже.

По щирості, мені хотілося побачити всі номери цієї вистави, але почуття справедливості раптом здавило горло.

– Отець Стефан говорив, що з графом залишався на ніч слуга, як він міг не побачити цих опудал? – вирвалось у мене.

– Ваша правда, він їх бачив, – відповів художник, – але вдав, що в покоях нічого немає.

– Отже, слуга – ваш спільник?

– Атож.

– Хто ще з вами?

– Всі в цьому домі, окрім самого графа. Він, як можна зрозуміти, був би не в захваті від такого задуму.

– Для чого ж це все? – не второпав я.

– Мені хотілося провчити людину, яка ненавиділа все живе, – пояснив Ласло, – я це зробив.

– А інші?

– У кожного своя мета… Якщо Шенборн збожеволіє, від нього можна отримати багато.

– Даруйте, але мій обов’язок – про все розповісти графу, – рішуче мовив я.

– Можливо, – погодився Ласло, – втім ви, дорогий Олександре, цього не зробите.

Я подумав, що він зараз кинеться на мене, і приготувався захищатись, проте постать навпроти не зрушила з місця. Ласло запалив цигарку і трохи насолодився курінням. Я зробив те саме, і ми кілька хвилин вдавали цілковиту байдужість до того, що відбувалось.

– У вас, щонайменше, дві поважні причини, аби мовчати, – озвався нарешті художник, – по-перше, ви такий самий шахрай, як і ми. Погодьтеся, електрифікація млина – це повна дурниця. Потужності суттєво не додасться, а гроші будуть вкладені чималі. Можливо, шахрай ви не з власної волі, але це вас не виправдовує.

Я кивнув.

– Все одно цього замало.

– По-друге, – продовжив Ласло, – ви щойно кохалися з дружиною графа. Може, старий більше й не стріляє у тварин, але вас за це поцілить з превеликим задоволенням. І, повірте мені, влучить куди слід… То як? Досить аргументів?

Аргументів було аж занадто.

На ранок виявилось, що графський слуга помер, тож не дивно, що я не розбудив його серед ночі. Мої приготування в дорогу супроводжувались приготуваннями до похорону.

Ми, я і мрець, збирались винести із замку його таємницю. Не знаю, чи розповість її на тому світі цей нечупара, а я збирався мовчати. Вигідний контракт був у моїй кишені, а в пам’яті лишалися спогади про графиню Шенборн.

Мелодія для квінтету

Авантюрні оповідання

Бентежна Сапфо

Вечори в маєтку Четвертинських минали завжди однаково. І його господарі понад усе цінували цю одноманітність. Здавалось, якби одного разу князь і княгиня рівно о пів на одинадцяту вмостились деінде, а не у вітальні, кожен у своєму кріслі, світовий порядок було б порушено. А якби одного разу княгиня не взяла б до рук віолончель, це свідчило б про те, що планети зупинились і рушили у зворотний бік. Князь мав звичку переглядати свої будівельні проекти, а тоді запалював сигару і спостерігав, як його дружина настроювала інструмент. Четвертинський знав, що далі будуть Бахівські сюїти, а сам він задрімає десь на Allemande, щоб потім прокинутись і дослухати концерт до кінця.

Княгиня Беата Четвертинська, вродлива жінка років тридцяти п’яти, худорлява, але з глибокими темними очима, вихованиця варшавської консерваторії, притулила до себе віолончель, дещо прикривши її вишукані грані кількома складками спідниці. На мить затримавшись, жінка взяла перший акорд.

– Prelude… – прошепотів князь і з насолодою заплющив очі.

З відчиненого вікна війнуло свіжістю і запахом квітучої вишні. Тут, у Богом забутому куточку Волині, в маленьких Стриганах дощила весна. Сонце з’являлось на годину-другу, аби зелень зблиснула соковитим смарагдом, а потім знову по ній рясними теплими краплями розсипався дощ.