Смикнулося праве віко. Нервовий тик Клим отримав на згадку про тиждень перебування в підвалі Косого капоніра, київської політичної тюрми. Під час допиту жандармський слідчий захопився методами залякування, Кошовий сильно вдарився головою об муровану стіну, ґуля пройшла, тик лишився. Саме прикра пригода з царською владою зробила п’ять років тому із молодого київського адвоката неблагонадійну особу й примусила у двадцять чотири години виїхати з країни на Захід, в еміграцію. Про що Кошовий зараз не шкодував і, поклавши руку на серце, волів забути. Але віко сіпалося коли трошки, коли — сильніше, не завжди реагувало на нервовий стан та небезпеку, та всякий раз нагадувало про прикрощі минулого.
А ще тик змушував не дарувати хамства, прихованого чи відвертого.
Бачачи, що Зінгер чекає на відповідь, Кошовий навмисне потягнув час. Зосередившись на застібанні решти ґудзиків на жилеті, він зробив вигляд, що попередження домовласника його зовсім не переймає. Саме в цей момент дуже вчасно вийшла Бася, вже вбрана нарешті на вихід: простора бузкова сукня «а-ля Титанік»[18], оздоблена легкими бризками бісеру, пов’язаний із показною недбалістю помаранчевий шалик, модна прямокутна сумочка-ридикюль. Вона напевне чула розмову, принаймні — більшу її частину, тож привітала візитера сухо, мовчки кивнула головою, зіграла прохолоду блискуче.
Зінгер, побачивши Барбару, розплився в посмішці, відсалютував. При цьому вкотре зблиснув потом, зніяковів та витерся. Клим же тим часом спокійно взяв зі спинки стільця піджак, одягнув його, аж тоді повівся так, ніби щойно згадав важливу річ. Легенько ляснувши себе долонею по лобі, мовив, обсмикнувши поли:
— Дуже добре, що ви прийшли із цим саме зараз, пане Зінгере. Ніби прочитали мої думки.
— Прошу?
— Сам збирався зайти до вас на розмову найближчим часом. Бо маю намір ще до католицького Різдва залишити ці апартаменти.
З вигляду Зінгера було видно: чекав чого завгодно, але не такого. Вловивши боковим зором наречену, Кошовий зазначив: для Басі сказане ним теж стало несподіванкою. Задоволений ефектом, повів далі:
— Як вам відомо, ми з панною Райською маємо побратися незабаром. Тож це помешкання, котре дало спершу прихисток мені, а потім служило любовним гніздечком нам обом, для подружжя стане затісним. До того ж статус, про який ви справедливо згадали, пане Зінгере, вимагає для відомого адвоката й не менш відомої акторки престижніших апартаментів. Я б навіть сказав — гоноровіших.
Зінгер закусив нижню губу.
— То ви вже підшукали собі? — вичавив після короткої паузи.
— Не думаю, що матиму із цим проблему. Натомість ви маєте можливість розв’язати свою.
— Тобто? Яку саме?
— Знайти для цієї квартири більш вдячних пожильців. Ти готова, кохана? — Клим повернувся до Басі.
— Так, і давно. Ми запізнюємося, — була відповідь.
— Даруйте, — знову повернувшись до Зінгера, Клим розвів руками. — Якщо треба ще щось обговорити, радо буду до ваших послуг із понеділка. Тепер чи можу просити вас, аби ви дали розпорядження двірникові й той викликав візника?
Не знайшовши, чим крити, Веслав Зінгер щось буркнув і, забувши попрощатися, пішов геть. Щойно за ним зачинилися двері, Бася підозріло глянула на Кошового:
— Я вперше чую про намір переїхати з Личаківської.
— Не рада?
— Але ж, Климе, я не раз починала подібну розмову! І ти постійно казав — не на часі, потім, пізніше. Звісно, нам треба перебиратися в більші апартаменти. Проте всі варіанти мусимо оглянути разом! І рішення приймати теж разом!
У розумінні панни Барбари Райської «разом» означало — вона ставить Кошового перед фактом, і тому лишається тільки погодитись. Клим навчився давати цьому раду. Та зараз ще не було навіть предмету для розмов, тож він пояснив:
— Звісно, ми поміняємо помешкання. Мені тут тісно, потрібен окремий кабінет для роботи. Проте вирішувати це я маю намір трохи пізніше. А Зінгер нехай починає чухатися, шукати мені заміну з цього моменту. Поки не знайде, зі своїми грошовими питаннями не сікатиметься. Має зрозуміти: життя не так влаштоване, аби весь світ заборгував йому та переймався, як би розплатитися.
— Так ти виграєш справи в судах?
— Будемо чесні, кохана, — я також програю.
— Але ж виграєш, якщо промови переконливі?
— Так. Усе залежить від того, хто красномовніший — обвинувачення чи захист. У такі моменти підсудний нічого не важить, хай це й звучить цинічно.
— На моїх очах ти переконав самого пана Зінгера, — посміхнулася Бася. — Тепер хай йому болить голова. Ти мій герой, Климе.
Як мало треба, аби стати героєм, — посміхнувся Кошовий у відповідь.
...Тутешній двірник Гнат Бульбаш, постійно чимось незадоволений чоловік непевного віку з червоним бульбастим носом, тупцяв на хіднику біля брами. Морозець таки покусував, під вечір почав падати легенький, ніби зовсім не обов’язковий зараз сніжок. Довкола було на диво тихо. Трамвайний гуркіт та різкі звуки автомобільних клаксонів цього разу не псували загального відчуття спокою. Отримавши від Кошового «чвертку» за турботи, двірник кивнув на криту коляску, котру візник примостив трошки нижче по вулиці біля самого хідника. Натягнувши теплі м’які шкіряні рукавички — подарунок Басі без жодної нагоди та приводу, — Клим махнув візникові, підкликаючи до себе. Бася взяла нареченого під руку, легенько стисла лікоть.
— Пане Кошовий!
Гукали з правого боку вулиці, від сусідньої брами. Голос знайомий, і це тим більше здивувало, навіть трохи роздратувало Клима: що робити його помічникові, Остапові Найді, в цей день о цій порі поруч із його будинком. Студент бував у нього, але всякий раз — лише по ділу, виконуючи завдання адвоката, доставляючи пошту та потрібні для роботи папери. Миттю стрельнуло в голові — Остап мерзне на вулиці якийсь час, хоч ніхто не заважав піднятися до помешкання й пояснити, в чому справа. А наступний здогад змусив Кошового насупити брови: помічник не просто стоїть, він чатує на нього. Знає, що адвокат має о цій порі вийти з дому. Отже, узяв до уваги його плани та включив їх у якісь свої, поки що Климові не ВІДОМІ.
Це могло почекати до понеділка.
Або — не могло, бо не стосується службових справ адвоката Кошового.
— Пане Кошовий, я дуже перепрошую, дозвольте на хвилинку.
Бруківкою зацокали копита — візник пустив коня, екіпаж під’їжджав до пасажирів.
Остап уже вийшов під світло вуличних ліхтарів і наближався до Клима: з протилежного боку.
— Що сталося? — запитала Бася. — У тебе ще справи сьогодні?
— Ні, — відрізав Клим, повернувся до помічника всім корпусом. — Чим зобов’язаний, Остапе? Ти не міг попередити, написати листа, дати телеграму? Я не маю часу зараз говорити про справи. Чи ти не про справи?
— Так, пане Кошовий. Є справа, — Найда підійшов зовсім близько, і аж тепер Клим побачив — позаду, за його спиною, маячить жіноча постать, закутана хусткою ледь не по самі очі.
— У понеділок, — відрізав він. — До побачення.
Остап міцно схопив його за рукав пальта.
Це було щось нове, зовсім незвичне.
— Паньство буде їхати? — хрипко гукнув візник.
— Так! — відповів Кошовий, вивільнився від студента, мовив сухо: — Ти мене дуже здивував і засмутив нині, Остапе. Подібної поведінки я за тобою не помічав раніше. Розмова буде серйозною, і в будь-якому разі готуйся пояснити свою поведінку.
— Я поясню! — зачастив Найда і відразу, розуміючи, що вичерпав свій час, зачастив, виливаючи Климові все, що збирався сказати: — Мої родичі, пане Кошовий... Вони знають, що я у вас служу. Дуже просили поговорити з вами, впасти в ноги, молити... Ви можете врятувати Луку, тільки ви, ніхто, крім вас, пане Кошовий! Я відпрацюю, я робитиму все безкоштовно, скільки житиму, стільки...
— Цить! — гаркнув Клим. — Досить. Продаєш себе в довічне рабство, а я навіть не знаю, заради чого.
— Лука, пане Кошовий. Ось матір його, — студент показав на жіночу постать. — Моя тітка. Не рідна, та яка різниця, вважайте рідня... Встидалася заходити до вас, хоч я й тягнув. Тому ми чекали тут, поки ви вийдете... Її син, Лука. Його заарештувала кримінальна поліція, вчора.
18
...простора бузкова сукня «а-ля Титанік» — елемент тогочасної моди, стиль жіночого одягу, простора сукня з коротким рукавом, який продовжувався довгими, вище ліктів, рукавичками. Назва — пряма асоціація з вбранням багатих пасажирок суперлайнеру «Титанік», які готували сукні спеціально для цієї мандрівки, не знаючи, що вона для багатьох стане останньою.