— Ви все бачили і знаєте, пане комісаре, — парирував Кошовий. — На моєму місці бажали б того ж Напевне.

— Поки я на своєму місці, прошу пана, — відчеканив Віхура. — І знаю далеко не все. Як і ви, пане Кошовий. Хіба ні?

Замість відповіді Клим обійшов його, намагаючись усе ж зайти в приміщення першим. Та Віхура виявився затятим: стримав силою, стиснув лікоть залізною хваткою, відсторонив. Кошовий змирився з тим, що зайде другим.

Звичайно, професору Ліщинському вже доповіли про нежданих гостей. Лікар, як і минулого разу, чекав у своєму кабінеті. Лиш не підвівся з-за свого масивного широкого столу. І дивився на прибулих без жодної цікавості, хоч ворожості в погляді Клим так само не побачив.

В очах не відбивалося зовсім нічого.

— Уважно слухаю шановне панство, — мовив Ліщинський, не привітавшись, тут же додав ні сіло ні впало: — Яка честь, Сам комісар Віхура. Я саме сьогодні поспішаю. Але заради вас затримаюся. Маю до п’ятнадцяти хвилин, — і потім, знову без видимого зв’язку: — Добрий день, пане Шацький. Як ваша родина?

На Кошового професор демонстративно не звертав уваги. :

— Ви приділите нам більше часу, — заперечив комісар. — А тут я справді затримаю вас ненадовго. Маю документ, який дає право заарештувати вас, пане Ліщинський.

— Мене?

Клим не почув у запитанні жодної здивованої нотки. Професор ніби чекав на появу поліції в своєму кабінеті щонайменше кілька останніх років. Віко сіпнулося, і стояти мовчки він уже не міг. Кахикнувши, виступив наперед, наблизився. Тепер від Зенона Ліщинського його відділяв лише стіл.

— Вас, саме вас. Мусили почати не з того. Проте я вже не знаю, хто з вас небезпечніший.

— Перепрошую, пане Кошовий, про яку небезпеку ви зараз завели? Від кого вона йде? Від Мене?

Професор тицьнув себе в груди, потім почав зручніше моститися в кріслі, ніби збирався дивитися цікаву виставу чи слухати оперу. Він і не думав вставати й виходити.

— Годину тому поліція заарештувала вашого асистента, Альберта Мазура. Він винен у шести вбивствах, збирався скоїти сьоме. Тому є свідки. Троє з них — перед вами.

— Доктора Мазура?

— Ні, пане Ліщинський, — сказав Кошовий, дивлячись просто на професора та бажаючи побачити його реакцію. — Не доктора. Вашого пацієнта Альберта Мазура.

Хоч Кошовий уже раніше розповів це своєму товариству двічі, все одно в кабінеті запала лунка тиша.

Віхура й Шацький досі не могли повірити в почуте. Це був той випадок, коли не гріх здивуватися втретє так, ніби вперше.

— Отже, пацієнта, — зітхнув Ліщинський, витримуючи Климів погляд так, ніби сам бачив перед собою душевнохворого. — Цікаво, як ви до цього дійшли.

— Дав телеграму до Станіслава. Ви там зустріли Мазура, талановитого лікаря-інтерна, котрий практикував у тамтешній божевільні й скнів, не маючи перспектив у провінції? Ви ж згадали про це за обідом, пригадуєте?

Ліщинський мовчав, міцно стуливши губи. Нарешті в погляді з’явилося бодай щось живе — тиха, притлумлена, жевріюча лють. Але він промовчав, і Кошовий повів далі:

— Два дні тому я відбив невинну телеграму. Цікавився доктором Альбертом Мазуром, який працював у них близько двох років тому. Мені, пояснив коротко, як того вимагає телеграф, ця достойна особа потрібна як консультант. Мені відповіли: помилка, доктора Альберта Мазура ніколи в лікарні не було. Можливо, йдеться про пацієнта з таким ім’ям. Про нього мені рекомендували запитати в професора Ліщинського. Адже телеграфував я зі Львова.

Професор далі мовчав. Клим перевів подих.

— Ви видавали пацієнта за лікаря. Розкрити цього не міг ніхто, бо ви забрали його звідти, де про нього відразу забули. Ваш авторитет прикрив вас. Що дивного чи підозрілого, коли світило європейської психіатрії опікується цікавим, на його погляд, хворим. Мазур не так часто залишав своє крило, в якому ми з вами побували. Самі обмовилися — він часто спав там. Звичайно, ви не могли тримати того, кого називали асистентом, під замком постійно. В окремих випадках Альберт супроводжував вас. Нічого страшного, він же під вашим наглядом. Та й у вашій присутності Мазур поводився, як нормальний. Коли ви дізналися, що пацієнт убиває? Не кажіть, що не знали нічого.

— Знав, спокійно відповів Ліщинський. — Асистент сам мені розповів. Він покаявся, я зрозумів і пробачив.

— Пробачили?

Це вже вигукнув Шацький, поступово забуваючи про звичну стриманість.

— Ви співучасник убивства, — вставив Віхура. — Коли бути зовсім точним, шести вбивств і одного замаху.

Аж тепер Ліщинський помітно пожвавився, подавшись уперед, перевівши погляд із Клима на комісара.

— Прошу сказати: є різниця для закону, скільки тих убивств? Якщо я певним чином причетний ДО одного вбивства, невже мені від того мало бути легше? Що ви радите робити, пане слуго закону? Замикати Альберта на ключ, бігти до вас у поліцію, волати пробі, посипати голову попелом, кричати: видавав пацієнта з відхиленнями психіки за лікаря, свого помічника, і тепер цей тип перерізав повії горло? Пане Кошовий, — тепер він дивився на Клима, — ось ви, адвокат, оцініть перспективи моєї справи.

— Хіба визнати вас неосудним. І самого зробити пацієнтом. Лікувати. Вас і тепер слід лікувати, — сказав той.

— Я не лізу до вашої парафії, пане правник, — відрізав Ліщинський. — Чому ви ставите мені діагноз? Як доктор медицини заявляю: цілковито, абсолютно здоровий. У мене, на відміну від вас, пане Віхуро, навіть нежитю нема! Ось чому назватися хворим для мене — не вихід. Обстежувати будуть колеги, вони знають мене й мають авторитет, іншим ви просто не довірили б. Результат прогнозований: я, Зенон Ліщинський, — осудний. На смерть не скарають, як і Альберта. Але слідство, суд, вирок, кінець кар’єри. Повторюся: хоч одне вбивство, хоч шість. Я маю рацію?

— Так, — комісар обмежився короткою відповіддю.

— Гадаю, не варто пояснювати, чому я промовчав. І мовчав би далі. Тим більше, вбиті повії самі заслужили свою долю.

— А зараз ви скажете: такі жінки не мали права жити, Мазур вичищав світ від покидьків, курви ганьблять рід людський...

— Не приписуйте мені чужих ідей, пане Кошовий, — відмахнувся Ліщинський. — Подібне пишуть у дешевих книжечках про різного роду психопатів. Вони всі, як один, змальовані з Джека-Патрача. Якого, прошу зауважити, ніхто в очі не бачив ані живим, ані мертвим. Він — те, що про нього говорять і пишуть, не більше. Альберт пояснив, чому робив усе це. І я зрозумів. Вони винні перед ним. Були винні.

— Хто? — Шацький знову не стримався.

— Оті хвойди, пане Шацький. Вони продавали Альберту себе. Його натура не приймає, коли за любов вимагають грошей. Ти або любиш безкоштовно, або ганьбиш усе, пов’язане з любов’ю.

Клим відчув легке паморочення в голові.

— Пане Ліщинський, або відповідайте на питання, або поясніть самі все від самого початку.

— Вам відповідати? Тут? У власному кабінеті? Це допит?

— Допит буде, і не один, — пообіцяв Віхура. — Я не забираю вас звідси просто зараз, бо розмова пішла, і мені дуже цікаво почути тут і тепер, який злий геній керував вами та вашим... Вашим Альбертом.

— Чому відразу — злий геній? За допомогою Мазура я збирався творити добро. По мірі сил та можливостей, звісно. Але нічого лихого в моїх намірах лікувати хворих людей не було. Ви ж бачили їх, шановне панство. Не всі з цікавих пацієнтів безнадійні. Альберт міг вилікувати їх. Бодай стабілізувати стан. Точніше — мав, за моїм задумом, підказати мені, як це краще зробити.

Віко знову сіпнулося.

— Мазур... міг вилікувати? Як?

Професор невловимо змінився — хитро посміхнувся, сідлаючи улюбленого коника.

— Подібне подібним. Чули колись такий вираз, панове? Пане Віхуро, ви напевне розумієте, про що я кажу, краще за інших.

— Чому?

— Нотатки Відока, Ежена-Франсуа. Напевне читали, їх читають поліцейські.

— Читав. До чого тут...

— До всього! — перервав його Ліщинський. — Мсьє Відок був професійним злочинцем, поки не пішов служити в поліцію. Хто краще за нього знає злочинний світ, його звичаї, хто може боротися з криміналом і викорінювати його? З учорашніх лиходіїв часто виходять ефективні борці з іншими лиходіями. Згодні?