Поки Кошовий говорив, обличчя Навроцького встигло відбити купу емоцій — від гніву до розпачу.

— Ви ж ризикуєте моїм життям! — вигукнув він. — Хто дав вам таке право, пане Кошовий?

— Кажете — право? — Клим спохмурнів. — Давайте повернемося до нашої недавньої розмови. Вона ж була отут, забули?

— Нічого я не забув!

— А не схоже! Мені дає право робити з вас приманку, козеня на повідку, по яке повинен прийти голодний тигр, те саме, що й вам — торгувати сенсаціями! Так, пане Навроцький! Ви збираєте падло, длубаєтесь там, куди люди не завжди підпустять близьких і рідних. Ви багатієте, поширюючи горе й страждання, ви живитесь кров’ю, ви наділяєте чеснотами пороки, живитесь розпустою.

— Не ліпіть із себе Ісуса, пане Кошовий!

— Я грішний, бо без гріха лише немовлята. Але, на відміну від вас і подібних до вас, я власну гріховну сутність розумію. Тому намагаюся стримувати, заганяти всередину, не робити нічого лихого й такого, що викличе осуд, без нагальної на те потреби. У критичних ситуаціях, пане Навроцький, допомагає лише гріховне, інакше не вибратися. Ви, навпаки, робите з гріха культ. Ось що дає мені право виманити ваше дітище, Різника, за вашою ж допомогою, але без вашої участі й згоди.

— Він не моє дітище!

— Ви його породили! — гримнув Клим, уже не стримуючи себе. — Так, не ви перший! Проте ви зробили з особи, про яку ніхто не знав, сенсаційного, моторошного Різника. Кортіло створити власного Джека-Патрача, зізнайтеся? Ви ж ладні нажитися навіть на хворому парубкові, якщо з його історії можна видоїти ще хоч трошки!

— Досить, панове!

Усі, включно з Шацьким, повернулися до Віхури. Той вів далі, ніби не промовляв, а відрубував:

— Ви тут не особисті стосунки з’ясовуєте, пане Кошовий. Коли так, коли ми вже всі тут — будемо робити те, для чого прийшли. Пане Навроцький, я можу поділяти думку пана адвоката або не поділяти. Але набагато важливіше для всіх — зупинити вбивцю. Тому вас ніхто не ставив до відома, аби ви не панікували.

— Слухайте, він же міг прийти сюди до мене вночі!

— Не міг. Пан Кошовий, на моє переконання, досить добре зрозумів його натуру. Різник повинен убити вас там і тоді, де ви призначили йому зустріч для шантажу й погроз викриттям. Бачте, так і сталося.

— Поки нічого не сталося!

— Дуже Перепрошую, але — таки сталося, — подав голос Шацький. — Він не прийшов уночі. Вважаю, ця подія варта окремої уваги з вашого боку.

— Чому це ви так вважаєте?

— Бо пан Кошовий довів: розрахунки вірні. Довіртеся йому так, як віримо йому ми з паном комісаром.

Клим бачив: Віхурі дуже кортіло додати щось ущипливе, та він в останній момент утримався й передумав, натомість підступив ближче до Навроцького:

— З вами нічого не станеться. Квартал повен поліції. Нас троє. Побачите небезпеку раніше, ніж ми почуємо, — кричіть.

— Що кричати? Як кричати?

— Голосно. Що завгодно.

У двері постукали.

Навроцький здригнувся.

Віхура поліз по револьвер.

Кошовий і Шацький дружно глянули на годинник.

Бом-м-м!

Полудень. Час пролетів стрімко.

Стук повторився. Неголосний, але впевнений та наполегливий.

Комісар, уже з револьвером напереваги, кивнув на прочинені двері невеличкої спальні. Рушив туди першим, за ним поквапився Шацький, останній — Клим. Зайшовши, став До дверей найближче. Хотів причинити, та Віхура гойднув головок) — не треба. Він уже тримався так, аби з кімнати крізь пройму лишитися непоміченим.

Завмерли.

Грюкнули двері, почулися голоси.

— Сподіваюсь, я вчасно?

Різник.

Кошовий зиркнув на Шацького й пересвідчився: той теж упізнав, кому належить цей голос.

Здригнувся.

Климові теж пробігли мурашки під одягом. Не з переляку — від збудження. Він виграв, він нарешті переграв убивцю.

— З вами можна звіряти годинник, — це голос Навроцького, і Кошовий почув: тремтить.

— Що з вами?

— Зі мною? Нічого.

— Пане Навроцький, ви запросили мене. У вас є щодо мене якісь ідеї. Ми ж не знайомі особисто, хоч я вас читаю.

— Особисто — ні.

— Чому прислали телеграму саме мені, незнайомій людині? І ви не схожі на впевнену в собі людину. Дрижить голос. Вас самого тіпає. Що таке, пане Навроцький?

Клим напружився.

Віхура міцніше стиснув руків’я револьвера.

— Нічого... Тобто... нічого особливого... Послухайте, я...

— Хтось тут є крім вас?

Шацький знову здригнувся, позадкував до вікна.

— Хто має бути? Ми вдвох. Ви і я. Нам ніхто не повинен заважати.

— Заважати — що, пане Навроцький? Ви не можете склеїти двох слів? Вам заціпило? Ви налякані? Маєте рацію: боятися треба. Але запізно.

Кошовий ступив крок до прочинених дверей. З протилежного боку насувався озброєний комісар.

— Слухайте, як вас... Вилетіло з голови... Пане, добродію...

У Навроцького остаточно здали нерви. Різник натомість говорив спокійно й чим далі, тим впевненіше.

Виглядало, ніби він живився страхом Януша, він додавав сили.

— Мусили боятися раніше, пане Навроцький. Коли слали мені ту вашу зухвалу телеграму. Мене зовсім не цікавить, що у вас є проти мене, про що збиралися зі мною домовитись. Я — саме той, за кого ви мене маєте і ким уявили. Автора сенсацій про Різника з Городоцької позбавив життя Різник з Городоцької — ось що прочитають у вечірніх газетах ще сьогодні.

— А-А-А-А-А!

Крик, потім — удар.

Усе.

Кошовий випередив Віхуру на півкроку. Вилетів зі спальні першим, побачив спершу бритву, потім — руку, яка їх тримала, тоді — того, хто цілився в горло Навроцькому, котрий лежав на підлозі, притиснутий коліном.

— Стій!

Різник повернувся на вигук.

Упізнав Клима.

Лице розпливлося в посмішці.

Кошовий більше не стримував себе — навідліг зацідив кулаком просто в посмішку.

Сам не чекав від себе удару такої сили: відкинув нападника, розквасивши лице до крові. Той не зойкнув — зареготав, і Клим навалився всім тілом, замахувався коротко, бив різко, раз, ще раз, іще, з наміром розтовкти писок на суцільне місиво. Скинув із себе Шацького, котрий намагався відтягнути, Припинити екзекуцію. Замахнувся черговий раз.

Різкий біль у руці.

Віхура.

Стиснувши й викрутивши Климову правицю, він стягнув його з ворога, котрий далі реготав, ніби нічого не сталося. Тримав Кошового лівою. Права наставила на лежачого револьверне дуло:

— Досить. Вас заарештовано, пане Альберт Мазур.

Розділ вісімнадцятий

Наречена була в білому

Цього разу божевільня не гнітила й не тиснула.

Зайшовши у ворота й перетинаючи двір, Кошовий поводився, ніби заходив до сумного закладу на Кульпаркові так само часто, як до в’язниці. Він, адвокат, мусив бувати там у справах. Не перейнявся навіть сьогоднішньою перемогою. Йому кортіло чимшвидше поставити в історії крапку й більше сюди не вертатися. Розумів: міг написати й підписати в кабінеті Віхури все, що. Треба, потім давати потрібні показання, свідчити в суді — ось і все, чим обмежиться далі його участь. Та вперед, до остаточної розв’язки, Клима штовхав адреналін. Бажав бачити розв’язку на власні очі й чути все особисто.

Кошовий поспішав, крокував широко. Кремезний Франек Віхура ледь встигав за ним, задихався, чхаючи на ходу, та не здавався, намагався тримати темп. Шацький, прогнати якого в Клима не повернувся язик, замикав їхню невеличку колону. Але вже перед економічним корпусом комісар, наддавши трохи, таки випередив Кошового, призупинив біля дверей.

— Чекайте, пане Кошовий. Я офіційна особа, зайду першим. Так буде правильно.

— Отож! — піддакнув захеканий Шацький, перевівши подих. Проти пана комісара Навіть тут ніхто не матиме вагомих аргументів.

— У мене свої аргументи, — процідив Клим, машинально потираючи через рукавичку розбитий кулак. — І власні рахунки.

— Пан адвокат виправдовує самосуд?