— Ну почекай. Слухай, ну зрозумій мене. Юрко, ти не повинен ображатися. Ти не уявляєш, що в нас там тепер робиться. Це пекло. Нова політика. Страхітливі комісії, буквально риють землю під собою. Викорінюють корупцію. А наші? Копають одне під одного, кожний лізе догори, і все по чужих головах! Це жах! Ти там сидиш, один у своїй дірі, міряєш, скільки дощу за день випало, і все тобі по цимбалах. Ти не знаєш, що це таке. Й уяви собі, в цій ситуації фігурувати десь навколо такого бруду? Ти усвідомлюєш, що я забруднився об це завдяки тобі? Звідки, скажи, я міг знати, винний ти чи ні? Та й поводився ти, погодься, дуже дивно. Чого ти так перелякався, як ми приїхали? Ти розумієш, що я міг позбутися всього і що навіть тепер неприємності для мене ще не скінчилися і смороду навколо цього ще вистачатиме?

— Розумію, — сказав я, — все нормально. Я не ображаюся. Просто дуже перехвилювався. Ну, все. Бувай.

Я подав йому руку і пішов геть. Та за якусь мить я сам кинувся за ним. Сергій уже підняв ногу, сідаючи в «Ниву», і оглянувся, побачивши мене.

— Слухай, — сказав я, — скажи ж хоч, що сталося. В чому ти мене підозрював? Що за вбивство?

Сергій посміхнувся і закрив дверцята.

— Вбили того кадра, що мав рушницю до тебе.

— Гаркушу?! — це в мене вихопилося саме.

Сергій викотив очі:

— Звідки ти знаєш? Я ж не називав тобі його прізвища!

— Я їздив тоді у Надлісне, — відповів я.

— Фанат, — сказав Сергій, — ти все-таки погано закінчиш.

Але я вже цього не чув, настільки був вражений звісткою. Гаркушу вбито!

— Отже, Гаркушу все-таки вбили… — вголос подумав я.

— Все-таки? — перепитав Сергій. — Чому все-таки?

— Поїдь у Надлісне й дізнаєшся сам, — порадив я. — А ще краще — хай поїде той, хто розслідує справу. Якщо він порядна людина, то в нього пропаде тяга до пошуків убивці.

Сергій промовчав, запитливо дивлячись на мене, але вже без підозри, з суто професійною зацікавленістю.

— А як це сталося? — запитав я. — Якщо, звичайно, не службова таємниця.

— Ось це якраз і цікаво! — він загадково зиркнув на мене. — Постріл з мисливської рушниці дванадцятого калібру практично впритул. Кажуть, була заряджена картеч. Голову рознесло на шматки. Стріляли в обличчя, спереду, до того ж, що цікаво, в момент пострілу він лежав на підлозі, в себе вдома в передпокої, горілиць, з руками «по швах». А разом з тим, судмедексперти встановили при розтині, що за кілька секунд до пострілу в нього стався інфаркт міокарда і розрив серцевого м’яза. Отже, по суті, заряд він отримав, будучи мертвим. Переляк. Можна було й не стріляти. Отакі цікаві обставини цього злочину, хоч детектив пиши.

Розповідаючи все це, Сергій уважно дивився на мене, спостерігав за моєю реакцією. Та я не боявся. Я був непричетний до цього. Точніше, непричетний безпосередньо.

— Виявляється, цей кадр практично не сидів. Я не знаю обставин тієї попередньої судової справи. Проживав до останнього часу в сусідній області й вважався на момент скоєння вбивства, ким би ти думав? Учасником війни! Хоч у бойових діях, кажуть, і не брав участі. Є такі прирівняні категорії. Того й стільки галасу навколо цього. А ще спілка ветеранів підключилася, преса і все таке… Справа-то політична, коли ветеранів війни серед білого дня вбивають. І все, як на гріх, під теперішні події. «Замовне вбивство!» — кричать.

Він похитав головою, не знаходячи слів.

— Бачив би ти те замовне вбивство! В діда три курки на подвір’ї та дві тисячі купонів у банці з-під какао, якраз вистачить на ще одну таку банку. А фарс розіграють на цілу країну. От тільки кілера знайдуть, — він криво посміхнувся і сплюнув. — Мудаки…

Важко було перетравити цю інформацію всю одразу.

— Мене ще будуть чіпати, офіційно?

— Не знаю, — відповів Сергій, — може, й ні. Чого тобі боятися?

Я провів поглядом червону «Ниву», що від’їхала від будинку, і подивився догори. Світланині вікна виходили з іншого боку, я не міг їх бачити. Які слова я повинен був їй сказати? Як дякувати за те, що вона якимось дивом зуміла для мене зробити? Цього я не знав. Не знав я і того, що ніякого дива насправді не сталося, що півгодини тому в квартирі на шостому поверсі Світлані не довелося відповідати на його запитання, хитрі та підступні. Навпаки, запитувала вона, і її запитання були простими та зрозумілими. А Сергій тим часом сидів в «моєму» кріслі, безтурботно дивлячись на блакитний абажур з золотими рибками, що пропливали по ньому, і щиро відкривав їй душу, звільняючись від важкого каменя службових таємниць.

Та зараз це не мало значення. Зараз на мені висіли інші термінові справи. Я мав довести все до кінця. Моя рушниця повинна була стояти в сейфі якнайшвидше. До того, як нею хтось поцікавиться. Саме для цього належало використати несподівано дарований долею тайм-аут. Я дістався додому автобусом, переодягнувся, узяв лопату без ручки і за чотири години швидкої ходи був на місці. Легко знайшов дерево з зарубкою. Смеркало. Я був сам, так і стояв серед мовчазного лісу, не наважуючись копати. Невже це замкнеться в зачароване коло? Невже мене знову почнуть переслідувати містичні сили? Цього б я більше не витримав. Але ж відплата відбулася! Гаркуша мертвий. То до чого ж їм тепер я? До чого їм тепер ця рушниця? Всі вони у царстві тіней, а ми тут. І я швидко відкопав яму. Витяг шмат кори, кинутий зверху, і, діставши пакунок, поклав до валізи. Весь зворотний шлях мене супроводжувала самотність.

Лише зачинивши за собою двері та впавши в крісло, я відчув спад нервової напруги. Напевно, це був кінець взагалі усіх моїх пригод. У всякому разі, я сподівався. Але поспішати з висновками не хотілося. А втім, я не помер від страху. Мене не роздер безокий привид. Моя рушниця не зогнила в землі, а залишається мені для подальшого користування. І навіть якщо припустити, що зараз за вікном загуркотить мотор і зупиниться машина, я встигну зняти поліетилен і покласти її до сейфа. Усе. Я роздер пакет, оскільки вузол виглядав надто міцним і колупатися мені з ним о другій годині ночі не хотілося, і витяг рушницю. Її стволи блищали під свіжим мастилом. Вона не гнитиме в землі. Вона служитиме мені, доки я буду. А далі я передам її своєму синові, як робив це графський лісничий. Тепер вона безпечна. І дай Боже, щоб їй ніколи більше не довелося потрапити до нечистих злих рук. Я провів рукою по стволах з вибитим клеймом «Зімсон». Добрі ще стволи. Стара англійська сталь. За звичкою я глянув крізь їхні отвори на світло. І мало не зомлів. Правий ствол був чорний. Лівий, змащений, — блищав, мов дзеркало, а правий… Чорний від нагару.

Я кліпав очима, нічого не тямлячи, крутив ті стволи в руках і знову дивився на світло. Я відмовлявся вірити. Це виглядало неймовірним. Невже я втратив пам’ять? Але ж востаннє я стріляв ще взимку, на полюванні, в того злощасного пса. Після того я не стріляв. Рушниця була вичищена й змазана. Мало того, ховаючи її під землю, я знову проробив це все спочатку, своїми руками. А потім загорнув і закопав. І цього ніхто не бачив. Ніхто, крім чорного пса, який не мав чим дивитися. А зараз у правому стволі свіжий чорний пороховий нагар, що буває тільки після пострілу. Я струшував головою, наче прибитий. Вона не хотіла вмістити в себе таку масу неймовірного. Але ж я сам розкопав сьогодні свою схованку, і все в ній виявилося ніби неторканим — і листя, і шмат кори, що покривав целофановий пакет, і рушниця була замотана в ганчірку точно так, як я це робив. Ні, її ніхто не міг брати за моєї відсутності. Але що це?

Переді мною лежав на столі поліетиленовий пакет, щойно роздертий. Мені впав в очі ґудз. Я пам’ятав, як, закопуючи рушницю, зав’язав ще кілька вузлів на ньому для кращої герметичності, а потім на останньому зрізав кінчики. Зараз же вони стирчали в різні боки, невеликі, сантиметрів по два. Чому? Невже пакет розв’язували? Незрозуміле хвилювання охопило мене, як завжди, коли торкаєшся чогось невідомого та важливого, якоїсь таємниці. Я взяв пакет до рук. Ні, таємне мені тільки примарилося. Без сумніву, це був мій вузол, і його не розв’язували. Лише оті обрізані кінчики… Можливо, навіть тоді, коли я ніс пакунок додому.