— Ну, ось, — сказав я, — роби з нею що хочеш.

Тепер треба було йти. І від думки про це моє серце знову стискалося. А що як він не залишиться тут? Що як знову піде за мною? Що тоді?! Що б сталося тоді, я не знав. І тому, вдягнувши куртку, ступив крок назад. Він не ворухнувся. Я ступив ще крок. І ще. Він сидів на місці. Я зрозумів, що більше ми не побачимося.

Усе-таки мені важко було піти звідси просто так і назавжди. За якийсь рік, та що — за рік, за якихось кілька днів усі дерева навколо стануть для мене незнайомими. І якщо я зміг би відшукати приблизно це місце, то навряд чи впізнав би дерево, під яким закопана рушниця. Ні, я нічого конкретного не планував. Я ніколи не збирався сюди повертатись і викопувати рушницю. Напевно, це був якийсь підсвідомий імпульс. І, вийнявши ще раз ножа, я зробив на дереві, біля якого стояв, глибоку зарубку.

Потім відійшов кроків на десять і озирнувся. Пес нерухомо сидів на своєму місці. І я пішов до краю лісу, час від часу оглядаючись, все ще не вірячи у своє жадане звільнення.

XXIV

Коли піді мною застогнав диван, за вікнами була суцільна темрява. Гули ноги, йшла обертом голова. Останнє — від ейфорії. Досі свобода була для мене абстрактною річчю. Тепер я зрозумів, що це таке насправді. Та я був надто змученим, щоб насолоджуватися радощами і, абияк постеливши ліжко, провалився в рятівний сон.

А сон став просто-таки бальзамом на всі мої душевні рани. Мені наснилася Світлана. І як наснилася! Я сидів у неї вдома. На тій самій кухні ми пили каву і шампанське з цукерками — святкували перемогу. Вона виявилася зовсім не такою. Кудись подівся той індиферентний вираз її обличчя. Вона сміялася та жартувала. Раділа за мене. Ніколи б не подумав, що Світлана може бути такою. Це виглядало, наче якась казка. А потім вона запросила мене залишитися. Одного разу вона вже робила це, та я, дурний, відмовився. Хоча, власне, тоді мені було не до того. А тепер… І я залишився. Дивовижний сон. У мене ніколи не було такої жінки. Ми кохалися довго, і хотілося, щоб цьому не було кінця. Я не міг сказати, скільки реального часу це снилося, але, здавалося, що цілу ніч. А Світлана все дивувала й дивувала мене. Як я хотів, щоб це не закінчувалося ніколи! Але вона раптом вирішила провести невеличкий сеанс гіпнозу. Щось пояснювала мені, а потім сказала: «А на рахунок „три“ ти прокинешся». Я запротестував, адже знав, що це всього лише сон, з якого так не хотілося прокидатися! Понад усе на світі не хотілося мені зараз прокинутися, але було пізно. Вона промовила «три», і я розплющив очі.

«Що ж ти наробила…» — подумав я з жалем, лежачи і дивлячись у стелю. Зіпсувала такий сон! Шкодувати було про що. Кілька хвилин я лежав, перетравлюючи свої враження. Та за вікном давно був білий день, і час уже вставати. Я глянув на годинник і присвиснув. Друга година! Оце так дав! Хоча, власне, з такою жінкою можна спати й довше. Цей каламбур мені сподобався, і я бадьоро зіскочив з ліжка. Щоправда, мій годинник, напевно, барахлив. Я давно його не перевіряв, навіть дата на циферблаті збилася.

Але настінний годинник також показував другу. Що б сказала Світлана, почувши розповідь про мій сьогоднішній сон? Звичайно, я розповім їй, тільки коли? Не сьогодні і не завтра, це точно. Я не міг наважитись подзвонити їй так скоро. Моя перемога вимагала перевірки, підтвердження часом. І в першу чергу потребував цього я сам. Лист, написаний мною і залишений в книжковій шафі Світлани, начисто вилетів з голови. Вона ж могла його знайти саме зараз! Я зіскочив з ліжка і запхав постіль у шафу. Хотілося діяти. Вдягнувши спортивний костюм та легку куртку, я вискочив на весняне повітря. Самопочуття було на диво бадьорим. Мені вдалося-таки добре виспатися. Чомусь тільки скиміла права щока. Напевно, я відлежав її під час довгого сну. І ще одне. Мене переслідувало відчуття якогось знайомого і дуже нехарактерного для мого житла запаху. Що це за запах? Його тут ніколи не було. Опинившись надворі, я зрозумів, що джерело його — не в кімнаті. Запах ішов від мене самого.

Невелика лісопосадка починалася відразу за метеостанцією. Я побіг туди і почув, як розчиняється вікно.

— Юрію Михайловичу! — почувся крик. Лаборантка Оля махала мені рукою. — Годі бігати! Працювати хто за вас буде? Звіти…

— Післязавтра побачимося! — прокричав я на ходу, махнувши рукою у відповідь. До кінця моєї терміново взятої відпустки за свій рахунок залишався ще один день.

— Майте совість, Юрію Михайловичу! — почулося здалеку. — Я за вас…

Далі я вже не чув. Погода була суха, тепла, настрій прекрасний. Біглося легко. Пробіжка затяглася надовго, потім була прогулянка, а між ними обід. Виявилося, що в мене непоганий апетит. А ввечері я знову пішов гуляти. Я шукав його. Але пса ніде не було. Я міг спокійно жити, шкода тільки, що відвик від цього.

Та надолужувати було не так уже й важко. Готуючи вечерю, я глянув у газету. Треба ж так випасти з життя! Виявляється, сьогодні київське «Динамо» грає перший весняний матч розіграшу Кубка чемпіонів! Вечерю я відразу покинув. Матч тривав уже десять хвилин. Вчасно я схаменувся. Біди й негаразди забуваються скоро, і я вже від душі розпікав себе за те, що мало не пропустив такого футболу. Але після збудження настало розчарування та подив. Ніякого матчу не показували. Я перемикав канали і обурено сопів. Напевно, перенесли час трансляції. А так схотілося раптом гарного футболу! І сівши вже за вечерю, я не витримав і смикнувся до телефону. Найзапеклішим з уболівальників, якого я знав, був той самий Григорій.

— Привіт, старий!

— Здоров!

— Як поживаєш?

— Нічого, може бути. А ти-то як? Куди пропав? Як утік з лікарні, то тільки тебе й бачили. Ні, щоб з доктором пляшку коньяку випити для годиться або хоч горілки…

— Ой, старий, якби ти знав, чи до горілки мені було…

— А що таке?

— Та вже нічого, все гаразд. Ти от мені краще скажи, чому футболу не показують? Перенесли, чи що?

— Який ще футбол? — не зрозумів Григорій.

— Ти що, з дуба впав? Як, який? Кубок чемпіонів!

— Ти що, п’яний? Зіграли вже… — в його голосі чулася якась недовіра.

«От чорт, пропустив», — подумав я.

— А хоч як зіграли?

— Нормально, два-один, виграли. Ти що, не чув? Цілий день в усіх новинах показують!

— Як, цілий день? — я не зрозумів. — А коли ж вони грали?

— Вчора, в середу, шостого квітня… — Григорій не міг собі уявити, що я цього не знаю.

А я стояв, зіпершись на стіну, і тер слухавкою лоба, не розуміючи анічогісінького, крім одного — Григорій хотів сказати, що середа, шосте квітня, була не сьогодні, а вчора.

— А що ж тоді сьогодні? — з дурнуватим виглядом запитав я.

— Четвер, сьоме, — відповів він. І додав: — Квітня. Ти що, з запою вийшов?

— Ти впевнений? — перепитав я.

— Знаєш, скільки разів я дату на роботі пишу?

— Ну, добре, — сказав я, — бувай. — І поклав слухавку.

Це якесь безглуздя. Я перемикав з каналу на канал. Передачі збігалися з відповідними у програмі на сьоме квітня. Залишалося тільки здивовано похитати головою. Відразу пригадалася сьогоднішня репліка лаборантки, яка кричала мені з метеостанції, — адже я зрання вже повинен був працювати, а замість цього безтурботно займався оздоровчим бігом. У весь цей жах останніх місяців і особливо днів так вимотав мене! Страшно згадувати. Я бився, мов риба об лід. Неважко було втратити відчуття часу і заплутатися в числах, адже я не дивився до календаря. І раптом мене наче обпекло від однієї згадки. Я дивився в календар! Дивився! Я глянув туди в понеділок, четвертого квітня, збираючись зробити крок відчаю в темряву, просто в лапи монстра, який переслідував мене! Так, я вважав цей день фатальним для себе й подивився на календар. Це було четвертого квітня. Тієї ж ночі мені наснився той дивний сон, що врятував мене. І, прокинувшись зранку п’ятого квітня, я пішов у Надлісне, де в лісі закопав рушницю. Це сталося у вівторок, п’ятого квітня, тобто вчора. А сьогодні ні багато ні мало вже четвер, сьоме квітня! Що це за маячня? Куди поділася ціла доба? Я що — спав майже дві доби? Такого не могло бути. Якщо я не заплутався в числах, то виходило, що, повернувшись з лісу і заснувши приблизно о восьмій годині вечора п’ятого квітня, я прокинувся о другій дня сьомого квітня. Доба і вісімнадцять годин! Невже таке могло статися? Я згадав, що мені доводилося читати про те, як виснажені, тривалий час позбавлені сну люди спали дуже довго, але щоб майже дві доби… Такого, чесно кажучи, не чув. Це було круто. Та разом з тим я прекрасно розумів, яке нервове навантаження довелося витримати моєму організму. Напевно, на межі можливого. То чого ж дивуватися, що він потребував термінового відновлення? Він його дістав. Я почувався на диво свіжим, до того ж мав гарний апетит, адже принаймні півтори доби не їв.