— Куди ж я подінуся?.. Від тебе важко подітися. Легше вже від себе. Ти мені потрібна. Так, що іноді здається, — без тебе взагалі не зміг би.

Те, що він говорив, мало дивовижний вплив. Язик не повертався назвати все це мертвим терміном «інформація». Будучи чимось набагато більшим і проникаючи через вуха, воно не бажало утилізуватись у свідомості. Слова цього чоловіка справді мали вагу, оскільки, потрапивши до її голови, наче важка субстанція, починали тиснути і стікати кудись нижче. І вона розуміла куди. Хто казав, що у неї нема душі, нема серця? Байдуже, хто. Навіть самій не раз так здавалося. Тепер Олег переконував її у протилежному. Адже саме там, у грудях зберігатиметься те, що вона зараз чує.

Воно було приємним і теплим, майже гарячим. Відчуття всепоглинаючого комфорту охоплювало новими й новими хвилями. Враження, що вона ще ніколи так не відчувала власних рук, здивувало. Руки стали теплими та слухняними, як ніколи. Тільки б воно не перервалося! Тільки б не заглючив інтернет! Нехай завтра станеться все, що завгодно, нехай вона впаде від утоми посеред робочого дня, але сьогодні...

— У мене враження, що ти зовсім поруч... — ледве шепотіла Ірина. — Я тебе ніколи не бачила, а справді знаю. Таке відчуття, що знаю, — вмерти можна. Знаю і хочу. Побудь зі мною, прошу тебе. Ніч велика. Ще виспимося... Мені так потрібно...

Повне божевілля. Те, що він говорив, уже не вміщалося навіть у грудях. Воно тиснуло неймовірною вагою, прагнучи ще нижче. Здавалося, лише припини пручатись... Але чому так лячно? Та, яка завжди рішуче робила всі без винятку кроки! Руки стиснули стіл, де завмер ноутбук, — канал, що здавалося, зовсім не відчував напруги. М'язи її тіла утворили каркас, у якому насилу вміщувалося щось неймовірне, що збиралося вислизнути і розчинитися. Стримуватися стало неможливо.

— Це більше, аніж обійми. Ти десь у мені. А я у тобі. Навіть не знаю, що далі. Не йди...

Усе. Тіло її звело у неймовірний згусток. Здалося, воно втратило форму і контроль над собою. А те, що її губи намагалися вимовити у відповідь, навряд чи підлягало розумінню. Набір звуків. І байдуже було Ірині, як їх зрозуміють на тому кінці та що подумають, адже там — не будь-хто, не чужа людина. Вони справді були одним цілим. А коли починається ланцюгова реакція, однаково вже нічого не вдієш. Кому як не фізику це зрозуміти.

— ...Ти в порядку?

Це вже були слова. Звичайні. Вони витягали її з трансу. І поступово це вдавалося.

— Я... так... Не знаю, чи долізу до ліжка. Спатиму на компі... з тобою... Це так класно...

Та, на жаль, Олег був чоловіком, не слухатись якого важко. І шлях у кілька кроків таки довелося здолати. Ноут так і залишивсь увімкнутим, а Ірина, ледве намацуючи головою подушку, з останніх зусиль набирала номер. Пальці не потрапляли на кнопки, і тоді пролунав рятівний дзвінок. Він встиг першим.

— Ти вже лежиш?

— Так, засинаю. Це кінець. Дякую тобі...

— Ти — дивовижна жінка. Не думав, що таке можливо...

— З тобою можливо що завгодно. Будь ласка, хочу заснути під твої слова...

І байдуже було, котра зараз година. І те, наскільки напруженим та проблемним виявиться завтрашній день. Вона зможе все. Тепер зможе.

VII

 

кщо б Ірину повідомили про наближення дня, який перекине геть усе, подумалося б насамперед про нього, про те, щоб побачитися. Думка про це незмінно викликала здригання, тривогу перед майбутнім. До цієї людини звиклося. Цей чоловік уже давно став потрібним і навіть дорогим. Одного разу уявилося, що з ним сталася справжня біда і його довелося втратити назовсім. «Допомогли» сни, які зазвичай виникали якимись хаотичними уривками і пропадали так само не знати куди. Увесь той день голова залишалася важкою, а від настрою страждали довколишні.

Без нього тепер не уявлялося. Проте Ірина розуміла — у такому «підвішеному» стані це не тягтиметься безкінечно. «Все або нічого» — ці слова справді були її провідним життєвим принципом, і, намічаючи собі завдання, вона завжди, іноді собі ж на шкоду намагалась отримати максимум. Олег виявився першим у її житті випадком, коли провідний принцип дав збій, коли власна обережність постійно гальмувала, не дозволяючи подіям розвиватись у звичному темпі. Ірина вперше боялася помилитися.

Чітко розуміла, що сліпе прагнення до зближення з цим чоловіком може обірвати все. І йшлося не лише про його зовнішність і манери, які могли б її відштовхнути. Людина, котра зуміла стати такою потрібною, справді була здатна приймати рішення і мала про все свою думку, не залежну від статусу. Думку, яку важко змінити. Тому Ірина не здивувалася б, якщо б не вона зіграла першу скрипку в можливій негативній розв'язці. Навіть її бездоганна фігура могла не відповідати його смаку, і тоді... Що вже казати про важкий характер і потребу лідерства, закладену вочевидь на генетичному рівні! Чоловіки цього не можуть витерпіти.

Того й зітхалося при думці про необхідність перебувати на відстані з тим, хто, як не дивно, впродовж значного часу реально став найближчим.

День, котрий перекидає геть усе, настає завжди несподівано. Щоправда, збираючись у посиленому темпі, з навушниками у вухах, вислуховуючи настанови й прохання Альбіни, Ірина особливо не сподівалася, що це він, і що саме оце дуже невчасне, але разом із тим невинне прохання подруги стане поштовхом до того, чого вона так хотіла і водночас боялася.

— Тільки не забудь, я тебе прошу, — тріскотіла Альбіна. — Назву добре запам'ятала?

— Алю, скільки ти щодня витрачаєш на косметику? — звівши очі до неба, запитала Ірина. — Маю на увазі не взагалі, а понад здоровий глузд?

— Багато, а що?

— А те, що десять зекономлених на цьому пакеті гривень ніяк не поліпшать твого загального балансу, лише мені зайвий клопіт. Такий гак зробити...

— Мені з дачі — більший гак, — безапеляційно відрубала Альбіна. — А справа не в десятці, а у принципі. На хріна я маю переплачувати?

— Гаразд, — зітхнула Ірина. — Куплю. Привезу. Поставиш. З тебе зайва кілька на закус. Егей, подруго! Сподіваюся, цей виїзд не для того, щоби знову спробувати затягти мене у ліжко до «твого» Валерія?

— Звісно, ні. І ніякий він не мій. А дарма, між іншим. Такі на дорозі не валяються.

— Звісно, — згодилась Ірина. — Тільки в кюветах.

Їй вдалося прокрутитися швидко, ніде не застрягнувши у «корках», і новенький «підкорювач міста» справно вискочив на брівку поруч із «білайнівським» офісом. «Дачний» одяг цілком давав їй змогу відвідувати і вишуканіші місця.

— Доброго дня! У вас є стартові пакети «Говоримо безперервно»?

— Для вас — які бажаєте!

— Дякую, якраз і не для мене, — засміялась Ірина. — Подруга «дістала». Купи вже і привези, бо смерть.

— Якщо ваша подруга така красива, як ви, — гріх дати померти, — всміхнувся молодик біля вітрини. — Прошу, вибирайте номер...

— О! Дякую, що нагадали, — зраділа Ірина, — бо мала б ще клопіт. Дуже просила зручний номер.

— Прошу, вибирайте, — заохотив той, викладаючи на прилавок купку стартових пакетів.

Вона поспішала. Проте вибрати було не так уже й легко. Усі номери попадались як на зло важкі для запам'ятовування.

— Де ж ви їх таких набрали? — сама до себе бурмотіла Ірина. — Ну й номери... Послухайте, вони ж майже однакові!

Усі запропоновані номери відрізнялися між собою лише на дві останні цифри, а то й на одну.

— Дайте щось інакше!

— Нема, — розвів руками офіс-менеджер.

— Чому?

— Пакет не надто популярний, — пояснював той. — Тому ми взяли на фірмі лише сто номерів. А їх же пакують по сто підряд, розумієте? Тому й відрізняються тільки двома останніми цифрами. Якщо бажаєте щось зовсім інше, шукати мусите принаймні в іншому офісі, в якого інше джерело постачання. Там будуть зовсім інші цифри.

— А де найближчий офіс?

Та пояснень вона вже не чула. Молодик розпинавсь як міг, але слова влітали їй в одне вухо, а вилітали з іншого.