— Не продовжуй, — попросив Олег. — Я зрозумів напрямок твоїх думок. А слухати це і зайвий раз усвідомлювати свою неповноцінність усе-таки неприємно.
— Пробач, я захопилася. Не ображайся.
— Нічого. Напевно, ти таки права.
— Права в чому? — не зрозуміла вона.
— У тому, що кохання — це гра за правилами. Цей твій вираз добре запам'ятався. Переконував тебе у зворотному, а дарма. Тепер і сам бачу. Я знав, що нам не можна зустрічатись у реальному житті, тому й попередив одразу. І далі непогано виходило. Та щойно ми порушили оті правила — усе «накрилося». Проте я не ображаюся на долю. Те, що довелося відчути, — воно того варте. А врятування життя дорогої тобі людини в обмін на її втрату для себе... Тут обирати не доводиться, принаймні для мене.
Тепер уже Ірина намагалася щось сказати, але він застережливо підняв руку.
— Я також завжди намагавсь уявити тебе. Яка ти є. І завжди уява несамохіть малювала доволі скромні жіночі портрети. Відверто не бажаючи ніколи зустрітися, підсвідомо я боявся, щоб ти не виявилася надто гарною. Адже тоді — жодних шансів. Хоча вони так чи інакше були лише до першої зустрічі. А коли довелося тебе побачити, то теж зрозумів, що не почав би цього віртуального роману, знаючи, як ти виглядаєш. Надто велика прірва між мною як чоловіком і тобою як жінкою. Можна було б зіграти на твоїх почуттях жалості та вдячності з розрахунком побачити тебе ще кілька разів. А потім що? Собі зайві муки, тобі незручність. Тому і я також буду з тобою відвертий і розповім те, чого ти не знаєш. Сподіваюся, це дасть тобі змогу піти звідси спокійно, не переймаючись муками сумління за якусь там невдячність. Справа в тому, що, врятувавши тебе, я лише повернув свій борг.
— Як це... — не зрозуміла Ірина. — Яким чином?
— Дуже просто. І... закохався, до речі, у тебе теж не тому, що позбавленому руху інвалідові раптом схотілося любовних утіх хоча б у віртуальному світі, якщо вже неможливо по-справжньому. Так склалося, що ти першою врятувала мені життя. Я лише виявився вдячним. Тепер ми квити.
Ірина дивилася на нього «квадратними» очима, не спроможна збагнути зміст сказаного.
— Твоя есемеска, ну, та, що ти помилково надіслала під Новий рік... Ти пам'ятаєш? Ти ж розповідала, що купила новий телефон і задля приколу кинула її сама собі зі старого, бо було дуже самотньо й знала, що ніхто такої не пришле. А мені тоді... Мені реально не хотілося прокидатись у новому році. Скінчилися моральні сили. Зовсім закінчились. Олег, той, з яким ти познайомилася помилково, за допомогою федерації плавання знайшов кількох спонсорів і організував мені обстеження у клініці за кордоном. У Росії, в Санкт-Петербурзі. Я ще на щось сподівався. Завжди сподівався! Вони відібрали у мене останню надію. Вирок чіткий і конкретний — жодних перспектив. Я не витримав. За півтори години до Нового року, коли усі навколо веселилися, переді мною стояла склянка з тим, що не дозволило б здолати цей рубіж. І я б її випив. Вагань не було жодних. Просто ще зайвий раз намагався згадати, чи не забув чогось доробити у цьому житті, адже потім уже не повернешся. І раптом твоя есемеска... «Знаю, що ти є. Знаю, що тобі неймовірно важко. Будь ласка, тримайся...»
Тиша запала надовго. Він поїхав на кухню і заварив каву, а коли повернувся, голос уже не тремтів й очі дивилися твердо та впевнено.
— Словом, я не зміг. Думками був уже в іншому житті, а отих кілька слів... Невідомо чиїх, але народжених десь у глибині душі людини, якій ти не байдужий... Вони — наче гачок, закинутий із цього, старого життя, з якого зібрався піти. Втримали. А далі... Далі ти знаєш. Тож нема потреби ускладнювати. Ми квити. А кохання — справді лише гра за правилами. Правил не було дотримано через важливіші реалії, котрі виникли несподівано. Нічого страшного. Буде життя — буде й кохання. Принаймні, у тебе точно буде. Допивай каву і йди спокійно. У цьому світі — кожному своє. І якщо усе нормально та вдумливо осмислити, нам обом варто задовольнитися результатом.
Ірина намагалася зловити його погляд, адже лише так можна перевірити, чи відповідають слова людини її думкам, та Олег не схотів. Досить! Це був якраз той момент, коли випала нагода найзручніше припинити ці ковзання на слизькому і похилому. Чим швидше, а далі — кожен своїм маршрутом...
— Гаразд. Я рада, що ти усе нормально розумієш, — вона підвелась і ще раз озирнулася по стінах. — І повір, завжди пам'ятатиму, що саме ти зробив, завжди відчуватиму вдячність. Знаєш, тепер у мене, напевно, буде більше навантаження, але ти телефонуй при нагоді. Розповіси як живеш. Ну і... не знаю, можливо, колись не буде кому до крамниці... або якесь інше доручення — я вирву півгодини, привезу.
Сміх його прозвучав достатньо щиро. А посмішка, хоч і не дозволяла розрізнити, що відчуває ця людина у такий момент, не була кривою.
— Дякую, що ти..., — він дивився в очі Ірини. — Не переймайся.
— Ні, чого ж! Я абсолютно серйозно!
— Я також. Якщо моя «Хонда» догнала джип, то до крамниці якось доїде.
Двері заклацнулися за її спиною. Звичайні типові двері, які тепер ставлять скрізь, вироблені, як і чимало іншого, у Китаї. Проте вони мали одну особливість. Виняткову особливість. За ними були Країна Чудес і Підземелля Померлих Мрій одночасно. А для Ірини двері зачинилися навічно.
XXXI
Координатор приїхав наступного ж дня після виявлення тіла у чорному «Міцубісі». Ганс Хофнер виявився спокійною діловою людиною. Упродовж двох днів вони з Іриною безвилазно сиділи в її кабінеті, вникаючи у справи. Німець був приємно здивований діловою хваткою заступниці покійного директора, а також її неабиякою компетентністю.
Кабінет Дробота опечатали правоохоронці, які прибули цього ж дня. Слідча група працювала до вечора — опитували працівників, оглядали приміщення, копирсались у столі та меблях. Складалося враження, що вони не знають, чого шукати.
Відповідні фахівці займалися й комп'ютерною частиною справи, і тут уже Ірину розривали на два боки. Вона вводила експертів у курс справ, адаптувала до специфіки фірми, допомагала з'ясовувати вузькі фахові питання.
Збоку власна поведінка здавалася природною, принаймні собі самій. Вона охоче погоджувалася на співпрацю, підганяла інших, посміхалась... А внутрішня напруга тим часом давила із середини, загрожуючи прорватись і вилізти назовні невдалим вчинком, словом або мімікою. Ірина швидко рухалась, усе встигала, відповідала, майже не замислюючись. А там, у глибині, наче заважало якесь затиснуте гальмо, не дозволяючи оперативно думати та діяти. Ці люди також були фахівцями у своїй справі, й найменший неточний рух з її боку міг дати їм зачіпку, за якою, власне, вони приїхали.
Зовнішність і манери Ірини завжди вбивчо діяли на чоловіків, і ближче до вечора, коли вона вже оговталася від круговерті, що розпочалася надто швидким темпом, удалося ввести в дію й цей засіб. Один із прибулих, Андрій — працівник головного управління по боротьбі з кіберзлочинністю — несамохіть затримував на ній погляди. З ним і довелося найбільше стикатися.
Німець поїхав обідати до ресторану, обіцяючи, що за півтори години повернеться. Вибачившись, що не може скласти йому компанію у зв'язку з розслідуванням, що наклалося так невчасно, Ірина схилилася над тим, хто домучував апарат Дробота, з якого на той час уже познімали відбитки пальців. Голос її, у таких випадках низький та тихий, убивчо парлізуюче діяв на всіх без винятку.
— Давайте я вам хоч кави зроблю... Ні, ну я також належу до трудоголіків, але про їжу намагаюся не забувати...