Серце впало.

— Про що ти думаєш? Чи варто вставлятися? Чи, може, над моїм планом?

— Ні, я... як би це тобі пояснити...

— А так і поясни, — голос Ірини мимоволі став жорстким і безбарвним. — Отак як пояснила я — чітко і конкретно. Гадаю, твої здібності у висловленні думок за допомогою слів не гірші.

— Розумієш... я... а де ти перебуваєш? У якому місті живеш? Ми ж ніколи не говорили з тобою про це. Що, як...

— Живу там, куди цілком вистачить часу дістатися. Якщо є бажання, звісно. Оце і хочу уточнити, чи є воно у тебе. Інакше я просто втрачаю час.

— Я... от чорти... послухай, тільки не заводься...

— Все! — тепер її голос остаточно набрав властивих йому інтонацій. — Годі. Так або ні. Хочу почути лише одне слово — так або ні. Я чомусь вважала тебе чоловіком, мужчиною. А ти навіть на такий простий вчинок не здатний. Так або ні?

— Послухай, я... не зможу, розумієш? Я... зараз хворий... ну, захворів... не можу навіть на ноги підвестись... Як же я...

Сміх її звучав більш аніж природно. Ось воно що! Ноги, яким позаздрила б більшість чоловіків, ноги, які кресали бруківку цього мерзотнопаскудного міста, вочевидь після змалювання нею перспектив почали тремтіти так, що втратили змогу нести господаря. Знайома ситуація. Називається «я тебе кохаю, поки це не важко».

— Гаразд. Я тебе зрозуміла. Одужуй.

— Стій! Почекай! Не вимикайся!

Його несамовите волання зупинило на якусь мить палець на клавіші, котра мала умертвити остаточно оте все, чим Ірина дорожила увесь останній час. Вона вміла без жалю розставатися з речами, що втрачали потрібність, але все-таки рука загальмувала в останній момент.

— Стій, не заводься. Давай подумаємо разом: може, якимось іншим шляхом... Не можу допустити, щоб ти...

— Щоб я??? — вражено повторила Ірина. — Любий, ти це вже допустив. Для тебе я вже померла і не має жодного значення, житиму далі на світі чи ні. Все. Кінець. «Зе енд». А ти бережи себе.

Палець натиснув кнопку, вимикаючи комп'ютер. І відразу в руці опинився телефон, який спіткала та сама доля. Зайва сім-карта завжди була під руками. Коли табло мобілки запалилося наново, це було вже інше життя телефона. Й інше життя Ірини — третє, останнє і значно коротше за кожне з двох попередніх.

Втратити Його уявляла трагедією — найбільшою, що може статися. Помилялась. Усе відбулось легко. По-перше, за останню мить перед втратою ця людина зуміла стати ніким, а сама Ірина встигла це усвідомити. У душі наче щось вмерло. Відчувати біль наче й не було чим. Та й потім...

Виходило так, що вона помилялася від самого початку. Коли з'явився Олег, вважала, що потрапила до Нірвани. Насправді ж відбулося щось на кшталт ін'єкції наркотика. Нірвани все-таки не буває. Лише марево у власній уяві. Дія укола закінчилась, і тепер маємо те, що було завжди. Хто ж тобі винен, Ірино? Хотіла — покайфувала. Було приємно. Тепер ломка — закономірне явище. А вдруге вже нема коли. Таке от життя.

XXII

 

рина вміла починати життя з білого аркуша. Усе чорне та хибне, що було досі, наче замальовувала коректором, і воно зникало, а її діяльна натура ніколи не шкодувала за стертим та не лінувалася писати заново. Щоправда, поверхня аркуша від багаторазового нашарування білої речовини ставала нерівною, горбистою, зате складалося враження, що так чи інакше, але істина досягнута. На цю ж помилку пасти коректора витратила надзвичайно багато. Здавалося, лила й лила, а оте помилкове проступало знову та знову. Коли по такому починаєш писати наново, засихає довго, зачіпається ручка, її кінчик в'язне у незасохлому. І це за розкладів, коли чіткість написання і каліграфія вирішують надзвичайно багато...

Фраза «я можу в житті зробити все» того ранку, здавалося, так міцно засіла у свідомості, що саме вона, а не руки, керувала машиною, яка продиралася крізь вранішні затори до офісу «Глобуса».

«Я можу в житті зробити все»...

Усього не треба було. Значно менше — лише те, що мала дурість розповісти учора одному козлові, чиє ім'я ледве не надала частині власного життя. Учора їй з нервів та розпачу вистачило розуму розбити свій життєвий шлях на три періоди — до нього, з ним та після. Омана. Його не було взагалі, а усе пов'язане з цією людиною виявилося хибним. Тож чи варто взагалі пам'ятати його ім'я?

Насправді, у плані «до» чогось та «після» її життя має ділитися лише на два періоди. Перший завершується якраз тепер, і належить докласти ще стільки зусиль, щоби зміг розпочатися другий! Пальці торкнулися електрошокера в сумочці, коли інша рука натискала кнопку на брелку сигналізації. Погляд Ірини ковзнув по прилеглих територіях, не знаходячи шефової машини на звичних місцях.

Не знайшлося в офісі й Дробота. Щоправда, кілька хвилин тому він зателефонував до Світлани і дав деякі вказівки. «Як я вчинила б, якби не було ніякого «Корандо?» Діставши телефон, Ірина швидко натиснула дві кнопки.

Шеф відгукнувсь одразу.

— Валентине Вікторовичу, доброго ранку! Вас чекати чи розпочинати самим?

— Можете розпочинати. Я затримуюся.

— Але ви будете? Чи мені самій їхати?

— Буду. Разом поїдемо.

Начебто проблиснули якісь натяки на налагодження процесу, проте тривога не влягалась і була пов'язана аж ніяк не з моментом, коли, всівшись біля шефа, вона залізе до сумочки й, обхопивши ручку електрошокера, стурбовано скаже: «Б-лін... невже забула? Я мушу повернутись». І якщо цієї миті він дивитиметься на неї, то наступною фразою стане: «Ні, ну як вам це подобається? Хоч би дали нам від'їхати, а потім уже розбігалися!» Дробот обов'язково вирячиться у вікно, щоби глянути на особливо хитрозадого підлеглого, який дозволяє собі настільки примітивні хитрощі, й тоді...

Тоді усе станеться за планом, єдино можливим. І станеться обов'язково, адже досі будь-що задумане їй неодмінно вдавалося.

Та час виїзду наближався невблаганно, а шеф не з'являвся. Хвилини збігали одна за одною. Не відчинялися двері офісу. Мовчав телефон. Усередині товклося на грані можливого. За десять хвилин до призначеного терміну Ірина сама набрала його.

— Валентине Вікторовичу, що мені робити?

— Їдьте самі. Документація у вас, тож вирушайте.

— А... ви що, уповноважуєте мене приймати рішення?

— Я підтягнуся. Можливо, з невеличким запізненням. Утім, гадаю, нам не запропонують нічого принципово нового. А якщо раптом... наберіть мене.

Серце тьохнуло. Її просто таки позбавляли можливості порятунку. Момент було втрачено. Діяти належало раніше. Тепер, якщо уявити, що Дробот не приїде, шлях до тієї, «другої», частини життя був відрізаний. Вона не почнеться.

Сидячи у залі, Ірина не чула нічого. Та й, власне, вже не мало значення, як вирішиться кілька більш аніж другорядних питань для одного з регіональних відділень компанії «Глобус». Ще менше значення матиме, хто винен у їхньому невдалому вирішенні. Час продовжував спливати, а шефа не було. Тепер Ірина зрозуміла, що з неї знущалися. Навіть не так. Її списали з рахунків. Для Дробота вона вже не значилася. Ніде. Ні як працівник, ні як жінка з ногами та грудьми, в яких постійно тонув його погляд, ні як просто людина, у котрої б'ється серце і циркулюють думки та відчуття.

Навряд чи він думав, що вона в останній момент витягне зі сумочки пістолет або електрошокер. Найімовірніше, йому просто не хотілося ще раз наостанок бачитися з людиною, до якої був не зовсім байдужий, яка зробила йому стільки корисного та яку завтра холоднокровно і повільно мали позбавити життя за його ж спрямуванням.

Ірина відчула, як слабнуть руки. Залишався примарний шанс у вигляді останнього дзвінка Дроботові після закінчення конференції. Оце вже точно ва-банк. Шефа не було, і сталося непередбачене. Потрібно терміново зустрітись, адже це — не телефонна розмова. «Я наробила такого, що тепер усім будуть непереливки». Якщо після такої заяви він не забажає зустрітись, отже прочитав її задуми. Тоді зовсім кінець.