Усе тривало справді лише півгодини. Ні більше ні менше. Час збіг, здавалося, миттєво. Але не промайнуло навіть тіні враження, наче щось не так, адже обом хотілося, кожен розумів іншого та усвідомлював ситуацію. Залишилися відчуття, спогади і зовсім інакший стан, у якому людина здатна багато на що. А ще — розуміння, що п'ять годин сну таки дадуть відпочинок.
Прощання у тих самих дверях забрало лише кілька секунд.
— Повір, я розумію, як це виглядає, — вона зазирнула в очі, подив у яких устиг розвіятись. — Обіцяю, такого більше собі не дозволятиму.
— Чого ж, я без претензії, — щиро всміхнувсь Олег. — Навпаки. Приємний сюрприз. Дуже приємний. Дозволяй завжди.
— Коли скінчиться божевілля, яке у мене зараз, а це ще кілька днів, я хочу, щоб ти робив так само. Прийдеш до мене? Отак без попередження. Обіцяєш?
— Обіцяю.
Шлях додому забрав півгодини. «Корки» давно закінчилися. Запаривши чай, вона вмилась і нарешті по-справжньому перевела подих. Ноутбук прокинувся миттєво, саме тоді, коли господині за всіма розрахунками належало засинати. «У мене віртуальної є також лише півгодини, не більше. Любий мій, коханий, постарайся зрозуміти це без слів. Дуже тебе прошу. Від тебе зараз так багато залежить». Тепер воно промовилося вже подумки. І не тому, що людина, до якої зверталася, мала всі підстави здивуватися такому збігові. «Цьому» Олегові сказати так було неможливо. І якщо б мати у розпорядженні бодай зайву хвилину, використати її хотілося все-таки тут, а не у тому місці, звідки щойно повернулася.
Привіт! Де ти? Не спиш? Відгукнися. Мені так треба виспатись, а без тебе не вдасться заснути.
Він не спав. Ще б. Чекав і сподівався не менше, ніж вона. Незважаючи на те, що півгодини тому цілком реальна жінка, ще й не будь-яка, а ось така, витягнула з нього все можливе й неможливе. З якоїсь причини він упевнено хотів існувати окремо тілом та душею, й остання ніяк не бажала почуватись обділеною. Нічого, любий. Недовго залишилося. Дай мені вижити у цьому армагедоні, й тоді будемо ламати твої стереотипи. Уміло й ніжно, адже без тебе тепер я навряд чи зможу. Якщо втратити тебе, то краще вже не вилізти з цих проблем.
Привіт, кохана! Ти дограєшся, що серйозно візьмуся за тебе. Заженеш себе цією роботою. Відпочивати колись потрібно чи ні?
На її обличчі мимоволі проступила усмішка. Зовсім інакша, ніж півгодини тому, хоча викликала її та сама людина.
Не сварися, будь ласка. Я така вимучена. От зараз і відпочиватиму. Доїжджала додому і думала: хоч би ти ще не спав та відгукнувся.
Чекав би до ранку. І думав: хоч би ти не забула про мене.
От тепер усе гаразд. Приємний спокій розпливавсь усередині, важко сказати, де. Він не знищував отої лячної напруги, в якій Ірина жила останніми днями, проте створював фон, на котрому тривоги та відчай були зайвими і напрошувалися на ліквідацію.
Ніколи не дам тобі такого приводу. Якби ти знав, наскільки потрібний мені! Не подінься нікуди. Добре?
І відповідь практично відразу, без роздумів:
Не хвилюйся, нікуди не подінуся. Буду з тобою завжди, доки ти цього хотітимеш. Не сумнівайсь. І постарайся відповісти мені тім самім.
Упевнений у собі чоловік, красивий та сильний, влаштований, на якого обертаються жінки на вулиці, отак-от з розгону обіцяв їй вічне кохання та відданість. Таким не кидаються направо-наліво. Образ Олега постав в уяві. Цей чоловік, який одразу ж висловив умови не лізти в душу, відповідав за «базар». Що змусило Олега розділити себе навпіл? Він не брехав, посилаючи жінці на іншому кінці зв'язку листа з обіцянками, більших за які не буває. Якщо написав отаке, отже, можна вірити. І вона вірила, переживаючи лише за те, щоби своїми інтонаціями, котрі для близької людини так чи інакше проскакують «між рядками», не збудити підозріння стосовно того, що сама вона відповідних гарантій дати не може. І причина такої нерівності лише в тому, що невідомо, чи взагалі житиме вона на світі завтра-позавтра. І якщо не пощастить, Олег думатиме, що його просто покинули.
Але якого біса таке уявляти? Щоб засиналося ще важче? Все. Вистачить! Завтра ж вона складе листа, який Олег зможе отримати лише за тиждень. Так, про всяк випадок. Щоби про неї у найближчої людини не залишилося поганої думки. Ніколи раніше Ірині не доводилося перейматися подібним. Яка в біса різниця, що і хто про тебе думатиме, коли гниєш у землі й нічого не відчуваєш?
Тепер життя повернулось он як. Ця людина не повинна думати про неї погано. Тому що для неї, Ірини, це буде нестерпно навіть на «тому світі». Тому що ця людина — найдорожча.
Ірина відчула, як злипаються повіки. Ну, слава Богу! Отже, хід думок правильний. Потрібно ловити момент. Пальці ще раз наостанок пробіглися клавіатурою:
Оце я так хотіла сьогодні почути. Коли ти у мене є, все решта фігня. Кохаю тебе. Спи.
XVIII
Озиратись увійшло у звичку. Щойно зачинялися дверцята її «Ніссана», очі самі прикипали до дзеркал заднього огляду. Маршрути почали пролягати через обхідні тихі вулички, де легше помітити — їде хтось за тобою чи ні. Схоже, ніхто не їздив, проте одного разу вона сама мало не врізалася в бус, який проїжджав головною дорогою.
Ірина так і не наважилася йти до камери схову, де лежав «нелегальний» комп'ютер. Купивши беушний ноут, вона присіла у кафе. Потрапити ще раз до мереж свого дітища — АТС промінвестбуду. Байдуже, чи вдасться залишитися непоміченою. Ця година визначила все.
Кришка ноутбука клацнула, апарат сховався в сумці. Оплачений рахунок, і «Кашкай» тихо та спокійно відрулив від брівки. Ситуація отримала шанс на вирішення. Реальний шанс.
Будівельна фірма «Корандо» була передостанньою ланкою системи відмивання грошей. Кошти, вилучені з бюджету країни, на нетривалий час мали осісти на її рахунках. Саме ця організація-фантом на паперах була призначена для вкладення їх у виробництво, якого насправді не існувало. Реально ж фінансовий потік одразу переправляли до наступної ланки — банківської системи, яка мала переділити «бабло» між учасниками оборудки і надійно законсервувати його. Процес мав тривати недовго. Чим коротший час переміщення грошей до кінцевого пункту, тим менша ймовірність, що хапнуть за дупу ті, хто дихає позаду. Кому поки що лише пахне наваром.
Ось що мав на меті «клубний стіл», до початку якого залишалося неповних три дні. Усе, що до цього, — було лише підготовчим етапом, аби мати тих дві години. Навряд чи Дробот належав до повноцінних учасників цієї складної системи. Радше, тільки надавав «приміщення». Адже, як не дивно, саме АТС, котру створила Ірина, — ота невеличка «коробочка», яку, добре напнувшись, можна навіть підняти власноруч, служила резервуаром, де відбувалися процеси розкрадання країни. Отже, директор регіонального відділення «Глобуса» Валентин Дробот, відомий у кримінальних колах як Циклоп, надавав площу для більш як масштабної оборудки, працюючи у сильних цього світу ще й сторожем. Щоправда, сторожував Дробот, як і притаманно нашій ментальності. Так, щоби себе не обділити.
Зайвий порт, що він створив, і канал служили для таємного стягання інформації. І якщо згадати, що розмови з його участю автоматично знищувалися, не викликало сумнівів — цей «сторож» вів подвійну гру, працюючи ще на когось. Процеси підготовки, що відбувались у начебто закритій системі, ставали надбанням третіх осіб. Воно й не дивно. Площа, з якої можна доступитися до корита, обмежена, стадо ж он яке... Знаючи, що, коли і як відбуватиметься в системі, «треті особи» отримували шанс у найвідповідальніший момент «попхати» Дроботових роботодавців, аби встигнути хлепнути самим. «Сторожеві» перепадало як від тих, так і від інших. А найімовірніше, Дробот настільки залежав від отих «третіх», що мусив іти на оцей божевільний ризик і грати в подвійну гру, жартуючи з більш аніж серйозними людьми.