Можливо, у нього різко піднявся тиск. Що він знає про різні припадки, удари? Насправді — нічого. Тим більше, що він знає про віруси? — про ВІЛ? Звичайно ж, знову нічого. А що він знає взагалі про все це, щоб починати робити якісь припущення, як знахар-недоучка з глухого села, де вірять у пелюстки Чудотворної квітки. Що він знає, щоб ліпити з притягнутих за вуха аргументів ідіотську версію, що його знання тепер якимось чином провокує ініціацію вірусу? Він просто починає панікувати: у сусідньому домі хтось випустив гази, а йому вже чується Грім Небесний!
Злість на себе допомогла Германові майже цілком повернутися в нормальний стан.
А тепер йому треба гарно виспатися.
Герман знову відчув неймовірну втому, що на якийсь час відступила перед страхом, викликаним приступом.
Він потягнувся, щоб виключити в салоні машини світло й раптом побачив свою руку. Звичайно, він бачив її і раніше, але тепер він дійсно її як слід розглянув.
Усередині в Германа щось наче обірвалося.
Він повільно підніс до світла іншу руку. Вони обидві тремтіли від перехвилювання, як лапи великої агонізуючої комахи.
«Господи, я ж тут сам… зовсім сам!..»
Руки виглядали так, наче хвилин двадцять пробули в гарячій воді. Як давно це сталося з його руками? Герман гарячково намагався згадати, чи виглядали його руки якось дивно, коли він востаннє підкурював цигарку…
Пам’ять не хотіла допомогти.
Не зважаючи на сильну втому, Герман продовжував тримати руки перед маленькою лампочкою внутрішнього освітлення, поки, нарешті, зрозумів, що вони стали нормальними.
Він почав провалюватися в іншу реальність, де немає ні світла, ні звуків, ні думок… Його поглинув важкий бездонний сон.
Глава у главі
…вона почула Його, хоча була ще дуже далеко — щось підсилювало Його запах; вона була занадто старою, і їй залишалося зовсім недовго; усе її життя минуло в нескінченному пошуку того, чого вона ніколи сама не знала; у неї був лише її Голод, що тільки сам міг підказати, як його задовольнити; він не припинявся з моменту її народження й був першим відчуттям у її житті; коли минав майже весь відпущений їй час, вона зрозуміла, що Голод буде єдиним, що вона відчуватиме, помираючи.
і ось, раптом, вона почула Його, коли її час майже вичерпався, й почала рухатися за запахом — так, це те, що може задовольнити її Голод, але щось підсилювало Його…
вона наближалася, а він сильнішав і сильнішав; незабаром вона втамує свій Голод і відійде у спокої…
і ось вона на місці; можливо, до неї тут устигли побувати й інші, хоча зараз вона нікого не чула; але щось підказувало їй…
вона занурила дзьоб у теплу м'якоть, де перебувало Те, Що наситить її Голод… але щось…залози послали уперед свій вміст… Її охопила радість — зараз!..
несподівано вона зупинилася — Древній Інстинкт загородив її бажання…
тут була Хворість, вона помре голодна…Похоронне турне: закінчення
Герман прокинувся від того, що хтось торкається його обличчя. Вже був ранок.
«Кимось», хто розбудив Германа, виявився великий нічний метелик, що залетів іще вночі. Відкривши двері машини, Герман акуратно випустив його й вийшов сам. Потім він обмацав обличчя — вікно залишалося відкритим усю ніч — цим, без сумніву, мали скористатися всі комарі в окрузі. Однак він не знайшов слідів яких-небудь укусів.
Потім Герман зробив кілька ковтків кави з термоса й закурив. По всьому тілу відчувалася ниюча слабкість із домішками дивної легкості, немов земне тяжіння упало на кілька відсотків.
Він уважно оглянув свої руки, згадуючи, що йому довелось пережити вночі. Руки виглядали стерпно. Зараз Герман почувався спокійно. Хоч би що трапилося цієї ночі, він дожив до ранку й може все обміркувати. Спочатку варто вирішити, чи продовжувати це Турне, чи повернутися додому? Якщо Турне закінчилося, — то що робити далі? Повертатися до роботи в компанії, особливо після недвозначної розмови з Алексом, сенсу не було, та й не хотілося.
«Не відходь від Головної теми… — крутилось у нього в голові. — Рано чи пізно, але тобі все одно доведеться вирішити це; не намагайся обдурити самого себе, адже ти почав розуміти…»
Щоб прогнати чи хоча б приглушити цей шепіт, Герман обійшов навколо машини.
Сонце ще ховалося у верхівках лісу, що погойдувався. День був не спекотний і не холодний — звичайний день початку вересня.
«І початку фінансового року…» — Германові згадалися слова колишнього шефа й колишнього друга. Гівно! Нарешті він це зрозумів. Бізнес, гроші, бізнес… — дурна біганина по колу. Усвідомлення цього прийшло саме собою, легко і природно. Тільки, — подумав Герман, — напевно, надто пізно…
Щось тихо й наполегливо ворушилося в його підсвідомості, немов він зробив якесь важливе відкриття, але ще цього не збагнув чи не наважується збагнути. Швидше за все, це був здогад, що появився ще вночі, коли він провалювався у сон. Але Герман не наважувався зараз схопитися за нього… Може, тому що, з однієї сторони, він обнадіював, а з іншої — здавався неймовірним. Надто неймовірним.
А ще він лякав…
«BMW» вибрався з узбіччя на шосе й набирав швидкість у напрямку Львова.
Герман машинально покрутив настройку приймача і зловив якусь FM-хвилю. Потім потягнувся за пачкою цигарок, що лежала на сидінні поруч. І раптом помітив, як у дзеркальці заднього огляду мигнуло… чуже обличчя!
Він різко випрямився, тупо дивлячись на дорогу.
Спина моментально змокріла, Герман стримував гостре бажання глянути назад.
Ще кілька секунд він продовжував вести машину, втупившись дерев’яним поглядом у дорогу.
Потім Герман буквально змусив себе вдарити по гальмах. «BMW» пронизливо заскрипіла, машину ледь не розвернуло на дев’яносто градусів.
За ту долю секунди, поки він повертав голову назад, у його мозку встиг пройти цілий геологічний період, немов його розум прискорив у кілька тисяч разів усі свої процеси; сотні запитань уже отримали сотні передбачуваних відповідей, а уява встигла намалювати безліч можливих картин і їх подальший розвиток.
Але… на задньому сидінні не виявилося нікого.
Галюцинація?
Герман відпустив ремінь безпеки, потім знову повернувся назад і для певності заглянув за спинки сидінь.
Нікого.
Щось знову заворушилося в його підсвідомості, цього разу вже сильніше й наполегливіше. Він кілька разів повільно й глибоко вдихнув і видихнув повітря, серце потроху заспокоювалось.
Герман не хотів вірити в те, що побачив у водійському дзеркалі, він не хотів у це вірити! Але його руки вночі…
«Даремно намагаєшся себе обдурити, бо ти прекрасно знаєш, що бачив. Ти ж почав здогадуватися ще минулої ночі. Це продовжує відбуватися. Будь чоловіком і глянь нарешті правді в лице».
Герман повільно простягнув руку до водійського дзеркальця й повернув його на себе.
Так, це був він.
На відрізку шляху, що залишився до міста, Герман змусив свій «BMW» показати все, на що той був здатний; часом стрілка спідометра перевалювала за позначку сто вісімдесят кілометрів за годину. Колись саме так заганяли коней.
Герман півгодини приходив до свідомості, перш ніж знову взятися за кермо. Перед очима чітко стояла картина, яку продемонструвало водійське дзеркальце.
Так, це був він, а ніяка не галюцинація чи випадкова гра уяви.
Усе те, що намагалося достукатися з його підсвідомості, нарешті зуміло вирватися на поверхню.
Він не зміг стримати крику, коли знову побачив своє обличчя. Воно стало старим. Немов за одну ніч Герману додалося років двадцять п’ять чи тридцять. Так він мав би виглядати в п’ятдесят п’ять-шістдесят, маючи онуків…