Гері — шістнадцять…
Батьки подарували йому конверт із вітальною листівкою, в котру була вкладена грошова купюра на двадцять п’ять карбованців. Він сам має вирішити, який подарунок собі зробити. Вперше в житті йому дарували гроші.
Та сьогоднішній день більш знаменний іншим — він одержав паспорт. Щоправда, ця подія була дещо припсована недавнім відвідуванням фотосалону, де йому довелося змусити себе дивитися прямо в об’єктив камери. На щастя, обійшлося без ексцесів. За останні роки він уперше фотографувався по-справжньому. Раніше, коли в шкільному класі робили колективне фото, він або знаходив привід утекти додому, або просто заплющував очі. Важкі стосунки з фотокамерами й навіть зі звичайними лінзами для Гери так і залишилися нерозгаданими. Він нічого не пам’ятав із того, що дванадцятирічний Гера-в-портреті бачив тут і зараз, і міг заприсягтися чим завгодно, що ніколи не чув слова «ф’ючер».
Гера в Ризі…
Майже весь тиждень кімната залишалася порожньою. Зрідка, щоб витерти пил чи полити квіти, заходила мама.
Вона старіла (напевно, там і потім він не вловить різниці): під очима вже були обриси темних мішків, зморщок майже не додалося, але тепер вони поглибшали й більше кидались в очі. Поки він так квапив час, мріючи швидше вирости і стати дорослим, той — немов вимагаючи за це плати — був нещадним до його мами.
Перед тим, як вийти з кімнати, мама кинула дивний пильний погляд на портрет. Не такий, яким зазвичай матері дивляться на фотографії своїх дітей. Вона наче намагалася розглянути щось за ним, як людина, яка раптово відчуває, що за нею спостерігають.
Цей погляд був добре знайомий Гері-в-портреті — саме так часто дивився на нього він сам, особливо після минулого літа. Тоді за один тиждень у нього було дві яскраві галюцинації: обидві пов’язані із загадковим сухим чудовиськом…
Гера-в-портреті ще не розумів, чим викликані ці кошмари. Зате голос у його голові нашіптував, що частина тебе вже знає… Його погляд тоді зупинявся на портреті, немов натякаючи на якийсь не дуже чіткий, та все ж існуючий зв’язок. Та минав час, і це траплялося дедалі рідше. А вже перед самою поїздкою в Ригу Гера деколи і взагалі не помічав свого зображення.
І от раптом кімната вперше зникла, точніше, виникло інше приміщення.
Це було купе пасажирського поїзда, в якому Гера повертався з Риги додому. Але з першого погляду було зрозуміло навіть дванадцятирічному хлопчику, що не те, в якому Гера мав би їхати. Бо це було купе провідника. Завалене ковдрами, з раковиною для миття склянок…
Роздягнений Гера лежав на нижній полиці, а на ньому сиділа гола жінка — дуже висока й дуже мускулиста (як здалося Гері-в-портреті). На підлозі біля полиці валявся одяг: його і її.
Було відразу зрозуміло, чим вони займаються. Це мало багато назв, і дванадцятирічний Гера часто думав, чому одні вважаються пристойними, інші — не дуже, а ще інші можна було вимовляти вголос лише в компанії найближчих друзів, — якщо всі вони означають те саме?
Спочатку вони обоє просто цілувалися, причому Гера — надзвичайно скуто й незграбно — як, напевно, всі юні й недосвідчені коханці. Чого зовсім не можна було сказати про провідницю. Вона при цьому намагалася бути поблажливою й терплячою, як із дитиною, що робить перші кроки.
Усе відбулося швидко і просто, він і не помітив, як уже виявився голим у її купе.
Внутрішньо Гера досі мусолив подумки її відверте запитання, поставлене мовби між іншим, коли він прийшов попросити цукру до чаю. Вона запитала: «Хлопче, мені здається, ти ще незайманий, га-а-а?» А коли він оторопів із протягненою до цукернички рукою, вона розсміялася, як після вдалого жарту. Але раптом зовсім серйозно додала: «Ми могли б це виправити».
Гера дійшов висновку, що в справжньому житті все так і має відбуватися.
Коли хвиля хлоп’ячої зніяковілості стала поступатися місцем пристрасті, він навіть спробував узяти ініціативу у свої руки.
Саме тоді й почалося найжахливіше…
Перший раз вона вкусила його не сильно. Гера майже не звернув на це уваги. А коли в його голові вже забив тривожний дзвін і він зрозумів, що відбувається щось не те… то спробував вирватися з-під неї.
Вона вкусила його знову… знову… і знову. Він виривався вже з усіх сил, але безрезультатно, — провідниця виявилася набагато сильнішою. Павук схопив жертву й не збирався випускати…
Коли він хотів закричати, вона просто заткнула йому рот своїми зім’ятими трусиками. І він просто беззвучно плакав… Не від болю, а від приниження й безпорадності. Незабаром його тіло покрилися безліччю лілово-червоних слідів від укусів…
Для шістнадцятирічного Гери цей жах тривав неймовірно довго. Чудовисько, що сиділо на ньому, устигло кілька разів перевтілитися: у величезну дику мавпу, у вампіра, у голодного тигра, й навіть… Але для дванадцятирічного Гери-в-портреті це тривало б, може, дві з половиною хвилини, якби там існував час.
Коли все закінчилося (для неї, але, звичайно, не для Гери — для нього все тепер лише починалося), жінка хрипло розсміялася, і цей сміх іще дуже довго переслідував Геру в болісних нав’язливих спогадах. Потім вона відпустила його й почала буденно одягатися.
«І запам’ятай, котику, — мовила вона лагідним голосом, поки він, ховаючи очі, натягав на себе одяг, — якщо комусь розповіси, я заявлю, що це ТИ намагався мене зґвалтувати, а я захищалася. Як ти думаєш, кому з нас повірять, га-аа? — вона хіхікнула. — Будь чемним хлопчиком», — і поцілувала його в щоку. Гера ледь не впав, заплутавшись у власних штанях…
Гера-в-портреті не побачив, як той Гера провів ніч, як очікував хвилини, коли потяг зупиниться на останній станції, як ховався у своєму купе, боячись зіштовхнутися з нею, здригався при кожному відкриванні дверей іншими пасажирами… — тому що перед ним знову була тільки його кімната.
Наступного ранку шістнадцятирічний Гера повернувся.
Того ж дня над його письмовим столом зник великий кольоровий календар зі смаглявою красунею в купальнику…
Гера закінчує школу…
Вступає в інститут…
Іноді (вже після випадку в потязі) у Гери-в-портреті виникає враження, що його протягує через найбрудніші й найтемніші завулки життя, які він тільки має пройти…
Закінчення інституту…
Жінки знову цікавлять його, але…
Батьки, особливо тато, виглядають уже старими. Не зовсім древні, звичайно, однак роки беруть своє.
Одразу по закінченні інституту він улаштовується на роботу.
Герман — дорослий чоловік…
Із дев’яносто шостого року почалися події, які внесли великі зміни в його життя. Дві з них відбулися майже одночасно: вони з Алексом заснували власну страхову компанію і його батьки емігрували в Канаду. Він тепер живе один. Його кімната переважно пустує.
Він переїжджає у велику нову квартиру…
Портрет тепер висить у просторій, світлій, красивій, дорого мебльованій кімнаті.
Герман багато працює, часто їздить у відрядження, основну частину вільного часу проводить удома, слухаючи музику, читаючи чи дивлячись телевізор; деколи в нього гостює Алекс із дружиною, але, схоже, їхня дружба давно залишилась у минулому…
Початок березня дев’яносто восьмого року…
Герман повертається додому зі службового відрядження в жахливому стані. Наприкінці наступного дня його забирає «швидка». Гострий перитоніт. Лікарям ледь удається його врятувати…
Саме тоді Гера-в-портреті побачив більше. Вітальня віддалилася, як колись його дитяча кімната, і виникло лікарняне приміщення. Це трапилося вночі, на другу добу перебування Германа в лікарні.
Він лежав на кушетці в процедурному кабінеті. Йому робили переливання крові під доглядом і з особистою участю високого худорлявого лікаря. Той був його донором. Лікаря звали Фелікс Лозинський. Хірург лежав на сусідній кушетці й уважно стежив за проведенням процедури. Він був єдиним донором для Германа. У нього було обличчя вкрай утомленої і виснаженої людини. Права рука Лозинського, зігнута в лікті, лежала на грудях; засуканий рукав халата був поплямлений кров’ю.