Через тиждень до справи активно взялася мати. І наступного ранку він тупотів у свій перший Хрестовий похід на пошуки роботи — з паспортом і атестатом про середню освіту в кишені й з вичерпними інструкціями на зразок: на найпотрібніших йому дверях обов’язково має висіти табличка ВІДДІЛ КАДРІВ.
За три дні він побував за безліччю дверей із заповітною табличкою, але лише за одними йому сказали, що підходяща для нього вакансія, можливо, з’явиться через місяць. На четвертий день батько тицьнув Влада носом в оголошення в газеті для тих, хто хоче знайти роботу, яку спеціально купив перед цим (ну, ви знаєте, одна з тих, що краще годяться для природних людських потреб, тоді від них може бути хоч якась користь). В оголошенні йшлося про великий набір торговельних агентів «із продажу товарів народного споживання», а також повідомлялося, що вік і освіта значення не мають.
Старі ледь не пищали від нетерпіння, коли він піде на співбесіду за вказаною адресою без телефону. Схоже, відсутність вимог до віку й освіти для них звучала так само, як: «Ми готові взяти кого завгодно і платити гроші за те, що ви просто є, бо ми чудові хлопці. Ги-ги…» Проте Влад, при всій своїй відносній обмеженості кругозору, ніяк не поділяв їхнього захвату, бо швидко зрозумів, що за такими оголошеннями криється або повна фігня, або люди, які люблять брати гроші наперед, потім довго патякати про бонуси й уні-ікальний бізнес і будувати мережу, безперервно бурмочучи: «Роби, як я». Але навіть якщо це було не так, його торговельних талантів усе одно не вистачило б навіть для того, щоб продати склянку води вмираючому в пустелі від спраги (з доважком у вигляді двох безкоштовних квитків на концерт Елтона Джона). Здавалося, це розуміли всі, хто хоч трохи його знав. Усі, крім власних батьків.
Головна проблема полягала в тому, що він сам не знав, чого хоче. Не мав анінайменшого уявлення.
Наступного дня він просто збрехав, що був на кастингу і йому відмовили. Ги-ги-ги. Тоді старий з небажанням, але все-таки сказав, що добре, він готовий піти проти власних принципів і замовити за нього слівце на колишньому місці роботи, «де його ще добре пам’ятають і поважають». Влад раптом розізлився і прямо дав зрозуміти, що зовсім не збирається тріснути від гордості через завидний шанс приміряти старі батькові онучі. Зрештою, все закінчилося грандіозною сваркою.
Але гроші, звичайно, були потрібні — з цим Влад сперечатися не міг, особливо коли питання сімейної економіки неминуче звужувалося до його особистих інтересів. Господи, ну не такий же він ідіот!
Через кілька днів, тиняючись містом, він випадково звернув увагу на великі залізні ворота, на яких був прикріплений липкою стрічкою аркуш паперу.
Ворота, що належали станції техобслуговування, цієї миті відчинилися, пропускаючи темно-сріблясту ауді-80. Влад підійшов до сторожа (з охоронцем цього діда неможливо було переплутати) і запитав:
— Із ким тут можна переговорити щодо роботи автомийника?
Той відправив його прямо до директора автосервісу, якого Влад легко виділив серед трьох чоловіків, що стояли біля крайнього підйомника.
У приміщенні, що нагадувало щось середнє між звичайним заводським цехом і — як здалося Владу — украй запущеним багатомісним гаражем, смерділо незнайомою сумішшю фарби, бензину, моторного мастила і ще чогось такого, що викликало в нього асоціацію з купою старих автомобільних покришок, які тонуть в іржавому болоті. Щось брязкало й надсадно дзижчало (уже наступного дня Влад був абсолютно впевнений: він завжди знав назву хріновини, яка видає цей мерзенний звук, від якого в нього бігли мурашки по всьому тілу).
Директор тут же поставив йому кілька стандартних запитань, при цьому не припиняючи стежити за робітниками і обмінюватися репліками зі своїм помічником, і сказав, що ця робота якраз для хлопця, який нічого не вміє. І ще додав, що зарплата мийника в них від виробітку, тому якщо Влад збирається тинятися без діла, замість того щоб догоджати клієнтам, то може відразу йти геть. Насправді, все це видавалося короткими порціями в паузах між виттям «болгарок», рокотом підйомників і його власних вигуків.
Дебютний вихід Влада мав відбутися наступного ранку. Простота, з якою йому повідомили про його першу в житті роботу, настільки збентежила Влада, що він перепитав, чи дійсно правильно зрозумів, і, отримавши позитивну відповідь, ледь стримався, щоб не зробити це знову.
Удома він повідомив батькам про свої скромні успіхи (відчуваючи при цьому якесь «темне» задоволення). Мати була на сьомому небі, а батько сприйняв мовчки й тільки ввечері буркнув, що якщо вже Влад швендятиме на СТО, то хай не буде дурнем і приглядається до справжнього ремесла біля рихтувальників чи мотористів, а не носитися весь день з гофрованим членом.
Коли Влад з'явився вранці на сервіс, його з порога відправили за пивом. Потім він кілька годин тинявся без діла, спостерігаючи за роботою автослюсарів (кілька разів його просили подати інструменти, потім він узяв участь у масовому штовханні мікроавтобуса з поламаною коробкою передач — у цьому були задіяні майже всі, разок його облаяли, коли він переплутав ріжковий ключ з торцевим… Загалом час не був витрачений даремно). І тільки ближче до обіду його підпустили до першої машини. Це був форд-ескорт кінця 80-х, готовий до здачі після капітального ремонту.
— Дивися й мотай на вус, — сказав один із робітників у заляпаній шпаклівкою робі (його імені Влад ще не знав), якому доручили провести з ним інструктаж. Від цього «дивися й мотай на вус» Влад ледь не пирснув. Але чоловік саме нагнувся до відра з водою, де в піні від шампуню плавали дві заслинені поролонові губки.
— Завжди треба починати з даху, — губка шльопнулася над тим місцем, де сидить водій, обляпавши Влада мильною водою. — Ясно?
Влад кивнув.
— Потім танцюєш униз. Коли дійдеш до фальшборту, відкрий двері, щоб помити пороги, до коліс приступай у кінці. Потім зі шланга. Дерзай…
Інструктаж зайняв рівно п’ятнадцять секунд.
Миття — понад годину. До кінця роботи у Влада жахливо нили плечі й спина, особливо спина, а сам він нижче пояса був мокрий до нитки. Майстер зміни, який проходив повз нього, сказав, що якщо Влад буде так повільно валандатися з кожною тачкою, то дрібні клієнти чекати не стануть, тому що мийка тут — лише необов’язковий доважок до основного сервісу. Мотай на вус, хлопче.
Але, на його щастя (хоча як на це подивитися), форд-ескорт виявився єдиною машиною, що мала потребу в душі. Як пояснив майстер зміни, зазвичай за день у них буває до десяти, іноді до п’ятнадцяти й навіть до двадцяти, а сьогодні просто день невдалий…
«І… наступного разу принеси гумові чоботи», — додав він, глянувши на Владові ноги.
Його ще двічі посилали за горілкою у невеликий магазинчик, розташований стратегічно вигідно — прямо через дорогу від воріт автосервісу, а потім, нарешті, на півтори години раніше відпустили додому. Так минув його перший робочий день.
Цей тиждень був особливо важким, але поступово Влад почав втягуватися. У якомусь сенсі мийка машин навіть почала йому подобатися.
Початковою точкою відліку в красі його кар’єри на СТО став момент, коли один із клієнтів, чию машину він щойно вимив, запропонував чайові (як правило, клієнти платили в касу, зокрема й за додаткове обслуговування). Владу й на думку не спало відмовлятися (гордо задерши підборіддя): він щодня спостерігав, як автослюсарі користалися з будь-якої можливості опустити купюру-другу собі в кишеню, дотримуючись незмінного принципу сфери послуг. Тому навіщо корчити з себе клоуна?
Але перший крок до свого ганебного вигнання він зробив сам. Через день або два йому спало на думку, що заглянути в бардачок чи під сидіння, — це зовсім невеликий гріх. Тобто взагалі не гріх: просто подивитися, що кладуть туди люди, які можуть викласти за усунення маленької подряпини на дверцятах або крилі більш ніж місячну пенсію його батьків. Кому від цього буде гірше? Ну й… оскільки чайові явно не квапилися перетворюватися на правило, стильні сонцезахисні окуляри з вузькими димчастими стеклами йому аж ніяк не могли здатися зайвими до наступного літа.