Школярам ті буряки також у печінки в’їлися. Які уроки, коли буряки ждуть?! Які там співи чи малювання, коли робочих рук треба?! Їх або відпускали на поле допомагати своїм матерям, або ж організовано всім класом везли на плантацію. Якими безконечно довгими були ті рядки — аж до самісінького горизонту. Як нестерпно пекла спина і боліли руки та ноги! Як пересихало в роті і пекло в горлі! А дневі, здавалося, не буде кінця-краю. І довше віку тягся день, як написав один письменник.

Того вечора вона поверталася з поля особливо стомленою. Проклинала подумки буряки, над якими цілий день гнулася поруч з дорослими; клятих ворон, які вкрали сидір і залишили їх з мамою голодними, — чорні крадійки постійно пильнували за жінками і, як тільки ті відходили на інший кінець плантації, налітали на залишені ними вузлики з харчами; дядька Степана, який чомусь не приїхав з села за змученими сапальницями — мабуть, знов потонув на дні чарки і тепер випірне аж під ранок. А найбільше колгосп, у якому вона нізащо (ні-за-що!) не залишиться після закінчення школи. Куди завгодно — хоч у шахту на Донбас, хоч штукатуром на будівництво, хоч у Сибір на БАМ, тільки б подалі від цього бурякового пекла. Подейкують, що скоро щось зміниться — колгосп ось-ось розпадеться, землю розпаюють. Але ж чиєю б вона не стала, ота чорна в’язка земля, з якої після дощу ноги не витягти, буряки залишаться. Як же ж без них? Людям потрібен цукор. А вона ладна пити і їсти несолодке, аби буряки зліквідували.

Нестерпно пекли плечі — певно, обгоріла на сонці шкіра почне злазити і вона знову стане плямистою, як їхня рогата Зіронька. В одній руці тримала затупілу від цілоденного гупання по пересохлій землі сапку, у другій — чималий снопик волошок: коли проходили мимо пшеничного лану, не стрималася, щоб не нарвати. Поки рвала, мама пішла, мабуть, уже вдома порається. А вона…

— Привіт, русалочко-лоскоталочко! Ти всі волошки в полі зірвала чи й мені трохи залишила?

Незнайомець. Одягнутий не по-сільському, у витертих джинсах, картатій сорочці навипуск і такому ж картатому легенькому береті. Очі лукаво поблискують з-під вигорілих на сонці брів, довге волосся перехоплене на потилиці гумкою, усмішка до вух.

Усміхнулася у відповідь.

— О зупинися, мить, — ти прекрасна! Замри, русалочко, і не рухайся! І не забирай усміх з обличчя! Поверни на місце! Усміхайся, усміхайся! Боже мій! Викапана Мона Ліза! Джоконда! — захоплено вигукнув незнайомець. — Я мушу написати твій портрет! Ти не проти?

Вона здогадалася: це художник, один з тих, що приїхали оформляти Будинок культури.

— Богдан, — він простягнув руку.

Вона спалахнула, зніяковіла — соромно було за свою долоню, чорно-зелену від бур’яну, з твердими мозоликами від дерев’яного держака сапи. Опустила очі, заховала обличчя за волошками. Так і стояла, не подаючи руки і не називаючи імені.

— Ну гаразд, — він опустив руку. — Все правильно, за етикетом, дама першою повинна подавати, якщо захоче. Вибач, я справжній невіглас.

Стояв перед нею і не зводив очей. Аж вона мусіла пригнутися, щоб коліна прикрити.

— Давай зустрінемося завтра, — знову усміхнувся. — Тільки трохи раніше, коли ще сонця буде більше. Хочу, щоб ти купалася у промінні. То як, русалочко?

Вона не відмовилася. А хто б це на її місці відмовився? Справжній художник з великого міста захотів написати її портрет!

Наступного дня прийшла у новенькому костюмчику, купленому ще перед Великоднем і припасеному до першого вересня свого останнього шкільного року. Костюмчик демісезонний, з щільної тканини, по спині піт струмками стікає. Ще не розходжені черевички на підборах встигли натерти п’ятки, поки йшла зі свого кутка до Будинку культури. Але вона терпить. Заради портрета.

Він ніяково поглянув на її обновки і переступив з ноги на ногу.

— А ти… Ні, ти нічого такого не подумай… Тобі все це дуже личить… Дуже! Гарне вбрання. Але… Не могла б ти переодягнутися? Ну… у ту саму волошкову сукеночку, що вчора… І волошки прихопи. Вони ж іще не зів’яли, правда ж, русалочко?..

Дивак… Такий гарний костюм, єдина її обновка, а йому стару сукенку, вицвілу на сонці, подавай. І що ж то за портрет буде? Щоб потім все село сміялося з неї? Скажуть, не мала у що вбратися. А це ж портрет. Назавжди. Ні, вона не погодиться. Нізащо!

Він помітив її вагання.

— Мені головне — твоє обличчя. Розумієш? А та сукня добре відтінює очі. Вони ж у тебе… як волошки…

Якщо від того буде справді кращим обличчя… Якщо очі… Тоді що ж… Вона зітхнула. Зате дівчата від заздрощів умруть. І хай собі вмирають на здоров’я! Хай!

Першого разу все обійшлося добре. Після другого сеансу від мами добряче на горіхи перепало.

— Ти чого це шпаціруєш до того патлача городського? Га? Патрет? Який ще патрет? Нащо тобі той патрет? Як треба карточки, то Льонько сфотографує. Вберися і фотографуйся, скіко влізе. От і буде тобі патрет. Ти мені не викручуйся. Голови на плечах не маєш? Та ж той патлач тобі мало не в батьки годиться. Зведе з розуму, скрутить та й поїде, а нам хоч із села втікай. І хоч би чоловік путящий, а то безштанько якийсь — ходить у такому дранті вилинялому, що й перед людьми встид, не має, значиться, за що штани нормальні купити. Може, у нього і в городі ні кола, ні двора. Може, він такий же аркогольнік, як твій батько. Он як бринькають на гітарі та горланять по ночах його дружки-художники.

Ну як ти поясниш мамі, що оті «дрантяні» джинси — писк моди? Що довгі патли — це фішка така у художників. А гітара і чарка — це зовсім, зовсім різне. Грюкнула дверима і пішла. До нього. Хай після цього хоч уб’ють, але вона хоче на портрет.

Сукенку він таки намалював. І волошки. І старенькі капці. І запилюжену дорогу за плечима. І навіть причілок їхньої старенької хати з високою темною мальвою. Мама спеціально пішла до Будинку культури, щоб подивитися. Глянула — і слова не сказала: повернулася й вийшла. А вона дивилася і не впізнавала себе. Дорогу — так, і хату, і мальву на причілку, а от себе… Їй не дуже подобалася дівчина у старенькій сукенці і розтоптаних капцях, з оберемком волошок і великими синіми, як волошки, очима, у яких було щось таке… Ніби та дівчина збиралася обняти весь світ чи кидала виклик цілому світові…

Портрет він забрав із собою. Художники закінчили роботу і поїхали до міста. Це було вже у грудні. В селі без них стало так нудно, що хоч вовком вий. А перед Новим роком…

— Привіт, русалочко-лоскоталочко! Як життя? Як школа?

Вона ледь не впала на слизькій дорозі.

— А я тобі гонорар привіз.

— Що? — перепитала здивовано. — Який такий?..

— Гонорар. За картину. Мій… Тобто твій портрет на виставці перше місце зайняв. Мені премію дали. От я й вирішив, що треба з тобою поділитися. Недарма ж ти стільки вечорів позувала. І взагалі, якби не ти… Без тебе б точно не було ні портрета, ні премії.

Мама здивувалася: стільки грошей за якесь шмаровидло? Ти диви! Та на буряках цілу осінь треба гнутися, щоб стільки заробити… І вже не називала його патлачем. Сказала тільки, тяжко зітхнувши:

— І куди ти після школи? На учобу грошей нема. Якби ще батько як в інших. А то… Не просихає, аркогольнік. Як не з цього світу вже став. Он вітер ще перед морозами листок шиферу зірвав, снігу на горище намітає. Залатати треба. Кажу, а він як води в рот набрав. А весною дощі підуть. Бригадира просила прислати когось. Той тільки насміхається: «У хати хазяїн є». Хазяїн…

Богдан поїхав того ж дня. Обіцяв, що після випускного забере її до міста. Навіщо? А буде портрети з неї малювати, щоб на всіх виставках всі премії забрати. Та ні-ні, хай не лякається, це жарт — натурницею він її не зробить. А, скажімо, вчителькою малювання хотіла б стати? От і гаразд. Є в нього одна задумка і один добрий знайомий… А поки що хай вона налягає на уроки. Обов’язково треба мати добрі оцінки.

Вона не повірила. Але з того часу її як підмінили: до півночі сиділа за книжками, забула і про подружок, і про кіно, і про танці у клубі. Він її забере! Забере! З цієї просякнутої бурячанкою хати, від цих вічних сварок, від цієї бідності, від… Боженьку! Зроби так, щоб він не обдурив! Хай не обдурить! Хай!