Одне палаюче озеро нафти вдалося загасити. І відразу почалося будівництво. Абрахам Лі знав про бойову міць панагійців, які йому все, остолопи, і вибовкали. Нишпорки сектанта шмигали лісами Панагії, але далі податися не могли. Це табу і рятувало Панагію. З усього я зробив висновок, що абрахамовці будують військовий завод. Досить примітивно, але вистачить, щоб підняти бузу. А я хотів бачити Риту і більше нікого. Навіть ця казка про велику зелену квітку мене не так приваблювала, як я хотів бачити дівчину. Це було набагато ліпше, ніж слухати виплодка королівського роду, що верещав удень і вночі, кличучи своїх нянь, покоївок і гувернерів, голови котрих давно були настромлені на палі уздовж берега.
Абрахам Лі у супроводі почту, зі своїм Бобом Аскаридом, теж взяв за звичку вештатися ранком у позолоченому трико, із золотим вінком на голові, під опахалом. Розминався бігом підтюпцем. Злидні вилазили, а також і ті, що маскувалися під жеброту, щоб ухопити трохи хрум-хруму, який у велетенському кошику тягнули за ним його слуги і розкидали ледь живим, у соплях, нужденним і не нужденним. На острові говорили тепер упівголоса. Шпиги, стукачі, доброхоти чергами товклися біля трону Абрахама Лі, навіть не криючись від сусіди, що стояв поруч: хрум-хрум вартий був того. Одного дня зі мною за звичку взяв ходити пан Біг Кок. Тварина мерзенна, він лестив моєму інтелекту і говорив, що треба цьому свавіллю дати лад і відсіч. Який бравий був на своїх страусових ногах. Під шум океану він виголошував промови ледь не як один з кандидатів на майдані в дні помаранчевих подій. Але я знав, що він бреше, і тільки хитав головою і розповідав, яка прекрасна і затишна у мене камера, а хрум-хрум я не вживаю і не маю до всього цього діла, навіть повернутися додому перехотілося, так мені сподобалися його добросердні громадяни. Пан Біг Кок виставив груди і сказав, що на острові треба навести порядок, і те, що робить Абрахам Лі, не узгоджується з його гуманними промовами про увагу до динозаврячого життя. Після цього він запхнув до рота добрий жмут хрум-хруму і вилупив на мене свої баньки. Але відповіді не отримав. Я розвернувся і, гордо задерши голову, пішов до камери. З віконця я побачив, як, підгинаючи свої страусові ноги, Біг Кок щодуху попер до освітленого ореолом палацу Абрахама Лі. Зелено-біле черево терлося об пісок, а він біг розказати, що пан Лісовські щось знає. Зелений банальний місяць освітлював покрівлі принишклих остров’ян. Я потирав руки.
– Ти, біле падло, знаєш щось, а тому і живий, – прошипів мені на вухо Аскарид Боб, вимахуючи ножем попід горлом.
– Не більше тебе, виродку, – сказав я і спокійнісінько пішов до камери. Він поволікся за мною, але тут трапилося непередбачене: з’явився зниклий Ізраїль Бек на якійсь потворі, а з ним – ціла орава блохоносців, озброєна автоматами Калашникова. Їх було до двох десятків, не більше, але кожен – на якійсь тварюці, що віддалено нагадувала наших свиней. По-моєму, ці були симпатичніші і з іскрою інтелекту в очах. Він ухопив мене наопашки, затим схопили королеву, скрутили Боба Аскарида і з кувіканням понеслися в гори, туди, де була чиста вода і багато хрум-хруму, якого я не виносив. Смішно стало ще дужче, коли я дізнався: в одній з печер Ізраїль найшов купу іграшкових автоматів. Далі довго умовляв двоногих, зі схожими на банківські гребінці зачісками, динозаврів. І їх спокусила нагода помститися Бобу Аскариду. Його підчепили за ноги, запихали до рота різних черв’яків і били по сідницях тернинами. У перший же день він попросив пощади. Боба посадили на ланцюг і кидали кістки із залишками сухожиль від літаючих драконів, що часто сюди залітали з Панагії, щоб прихопити пару-другу мешканців задля розваги. Потім усі гучно визнали мене, під німе схвалення королеви, за ватага. Я кричав, що не маю бажання лишатися і керувати цими байстрюками роду людського, але на цей раз усе виявилося марним.
Ця подія перевернула шкереберть життя острова. Вже появилися такі, котрі не вірили, що Абрахам Лі всемогутній і розумний. Першими засумнівалися у його вроді і величі деякі дами. За ними пішли чоловіки. Першою дамою була Зіль Жіль, яка однозначно висловилася: його треба відправити на завод для фарширувальників; він-бо, Абрахам Лі, дуже смердить. Амуль радо потер руки. І це не сподобалося Зіль Жіль, дамі з синіми буклями. Вона дала ляпаса і заявила, що вона перша подала ідею і винахід її. Колобки-парламентери підняли свої гузна, і кожен забздів на свій лад. Біг Кок метався від одного табору до іншого. Колобки теж групувалися то з однією тусовкою, то з іншою. Ну, як звичайно, і бзділи. Запереживав, звісно, й Абрахам Лі. Він дізнався про наявність у нас вогнепальної зброї, але окрім обсидіанових сокир та списів, і ще пукавки Боба Аскарида, у нас нічогісінько не було проти його чотирьох невдалих, але гармат. Але усі дивились на мене наче на нового короля і вже вигранювали на камені мене у профіль. Це було чудесно: я навіть мріяв, щоб Рита побачила. Але довго клеїти дурня нам не випадало. Виходило так, що ці дитячі пукавки хтось таки сюди заніс, і я попросив Ізраїля Бека показати, де він їх взяв. Але той лише розвів руками: він сам добряче обдивився рівнину, кожну виїмку, але більше нічого там не знайшов. Тоді я наказав будувати мур і відіслав двоногих до панагійців за допомогою.
Першим послав парламентерів Абрахам Лі. Ми прийняли їх як годиться. Найперше, попавши у цей світ, я, зіткнувшись з динозаврами, зрозумів, що відсутність віри у безкінечність життя робить людину тупою і злою істотою, готовою проковтнути все на своєму шляху; або навпаки, вони перероджуються в інфантильних, їх ганяє казковим вітром їхньої божевільної уяви. Саме останні там унизу і жили, і як переконати їх за щось іти до кінця, у Абрахама Лі та й у мене не вистачить клепки. Мої ж піддані мали своє тотемне божество, яке стояло серед велетенського озера нафти. Це і була моя зброя. Віра і потік розпеченої нафти, що заллє напівповітряні споруди міста біля підніжжя гори. Мур висотою у десять метрів оберігав мене від недолугих, більше подібних до пукавок, гармат Абрахама Лі. Нас одне єднало і не підводило чуття: усім нам треба у Панагію. Старий пройда Абрахам Лі запропонував перемир’я, мовляв, свої ж таки, а не якісь дикуни. Я дав тиждень на роздуми, щоб він повернув мені Риту, а там справа сама собою вирішиться. Абрахам Лі закопилив губу і розсміявся. Тоді мені довелося йому показати велетенське, як половина Азовського моря, озеро нафти, і варто розірвати горловину, підпалити ліс, то за рештою дійсно не стане. Я вперше бачив істот з інтелектом, а існували вони, як дощові черви.
Ізраїль Бек, не будь він Ізраїль Бек, щоб не утнувся у якусь авантюру. Набравши хрум-хруму, він зійшов нишком з кількома своїми ординарцями донизу і розказав народові острова 1, а затим і острова 2, як прекрасно померти за батьківщину, а тим більш перемогти у війні за батьківщину. Абрахама Лі він назвав крадієм хрум-хруму і їхньої королеви. Річ у тім, що всі королеви, вся знать, весь середній прошарок пішов з того місця, де я наказав звести мур. Хто не прижився на рівнині, той ішов помирати у гори, але місце все ж таки динозаври поважали. Так Ізраїль Бек підкинув їм нову цяцьку, яку вони туго перемелювали. І коли Абрахам Лі спустився донизу, то половина парламентарів-колобків пукала не на його користь. Взагалі-то народ блискав очима, точив ножі, сокири, чистив гвинтівки й одного велетенського кулемета, що таки якось склепали помічники Абрахама Лі. За цим ділом про нас забули. Внизу назрівала революція: «МИ і КОРОЛЕВА» вилітало з дуп колобків. І з рештою все було у сизо-сірчаних гаслах, де згадувався народ і королева. Їм до вереску хотілося королеви. Всі стіни були розписані: «КОРОЛЕВА І ХРУМ-ХРУМ», «ЖИТТЯ НЕМАЄ БЕЗ КОРОЛЕВИ І ХРУМ-ХРУМУ». І найголовніше: «НАГОРІ НАШІ ДРУЗІ», «НАГОРІ НАША КОРОЛЕВА І ХРУМ-ХРУМ». Були прочитані лекції від авантюр і до Жовтневого перевороту. Почалася неймовірна різанина. Я на все це дивився як через скло, наче не я – частина цієї веремії. Коли вода в океані стала червоною, тоді з гір, під почет і фанфари, спустилася сама королева і поклала край дикій різанині. Абрахам Лі з Бобом Аскаридом зникли у невідомому напрямку. Рита лишилася зі мною. О, що за години, – це як дощ розбивається влітку об вікно, все робиться тихим, однаковим і чарівним. Я стояв у жовтку заходу сонця і бачив її постать, витончену, із білим волоссям і впертим поглядом очей. Молодості необхідна любов, щоб у старості зрозуміти, що ти втратив цілий світ…