— Що там? — питаю.
Мінні супиться, прокручує налаштовувач. А я оглядаю кімнату: у сковорідці скручені згорілі шматочки шинки, на столі відкрита консервна банка. У мийці брудний посуд. Не схоже на кухню Мінні.
— Що трапилося? — знову питаю.
Мінні ловить радіостанцію, і диктор виголошує:
— …Майже десять років пропрацював секретарем місцевого відділення Національної асоціації сприяння прогресу темношкірого населення. З лікарні й досі немає новин, але кажуть, що рани…
— Хто? — говорю.
Мінні глипає на мене, наче я зовсім безголова.
— Медґар Еверс. Де ти була?
— Медґар Еверс? Що трапилось?
Я зустрічалася з Мирлі Еверс, його дружиною, минулої осені, коли вона відвідувала нашу церкву разом із сім’єю Мері Боун. На її шиї був елегантний, червоний із чорним шарф. Пам’ятаю, як вона подивилася мені в очі, усміхнулася, ніби щиро рада знайомству. Медґар Еверс тут знаменитість, у нього висока посада у НАСПТН.
— Сідай, — пропонує Мінні.
Сідаю на дерев’яний стілець. Обличчя в усіх бліді, мов у привидів, очей не зводять із радіоприймача. Він завбільшки з половину автомобільного двигуна, дерев’яний, із чотирма великими кнопками. Навіть Кіндра притихла в Шуґар на колінах.
— Ку-клукс-кланівець вистрілив у нього. Перед його будинком. Годину тому.
У мене мороз пішов по спині.
— Де він живе?
— На Ґайнес, — відповідає Мінні. — Його забрали до нашої лікарні.
— Я… бачила, — кажу, згадуючи про автобус. Ґайнес за п’ять хвилин звідси, якщо машиною. — … свідки стверджують, що це був чоловік, білий, який вистрибнув із кущів. Чутки про участь Ку-клукс-клану…
Тепер чути якісь незрозумілі розмови, вигуки, бурмотіння. Я насторожена, наче хтось стежить за нами з вулиці. Хтось білий. За п’ять хвилин звідси був ку-клукс-клан, вони полювали на темношкірого. Хочу зачинити ті задні двері.
— Мені щойно повідомили, — віддихуючись вимовляє диктор, — що Медґар Еверс помер. Медґар Еверс. — Голос звучить так, як ніби диктора штовхають, ніби він в оточенні юрби. — Мені повідомили. Помер.
Боже мій.
Мінні повертається до Лероя-молодшого. Її голос тихий, рівний.
— Відведи своїх сестер і брата до спальні. Лягайте в ліжко. І зоставайтеся там. — Завжди страшніше, коли людина, що зазвичай кричить, говорить тихо.
Хоч я знаю, що Лерой-молодший воліє залишитися, він так зиркає на інших, що ті зникають, тихо й швидко. Ведучий на радіо теж мовчить. На мить на столі просто коричнева дерев’яна коробка з дротами.
— Медґар Еверс, — продовжує диктор, його голос мовби прокручується назад, — секретар місцевого відділення НАСПТН помер. — Він зітхає. — Медґар Еверс загинув.
Я ковтаю слину, що зібралася в роті, й не зводжу очей із Мінниних пофарбованих стін, уже пожовклих від жиру з бекону, дитячих ручок і Лероєвих цигарок «Пел-Мел». На стінах немає жодної картинки чи календаря. Намагаюся не думати. Не хочу думати про смерть темношкірого чоловіка. Бо це нагадує мені про Трілора.
Руки Мінні стискаються в кулаки. Вона зціплює зуби.
— Ейбілін, його застрелили на очах його дітей.
— Ми молитимемося за Еверсів, молитимемося за Мирлі… — Однак у словах така порожнеча, що я замовкаю.
— По радіо сказали, що його сім’я вибігла з будинку, почувши постріли. Сказали, він ішов закривавлений, спотикаючись, усі діти в його крові… — Вона так ляснула рукою по столі, що радіо аж затряслось.
Затримую подих, але в голові паморочиться. Я повинна бути сильною. Я повинна підтримати свою подругу.
— Ейбілін, у цьому місті ніколи нічого не зміниться. Ми живемо в пеклі, ми в пастці. Наші діти в пастці.
Голос диктора стає гучнішим:
— … Усюди полісмени, дорогу перекрито. Очікують, що найближчим часом мер Томпсон проведе прес-конференцію…
Мені стискає горло. Котяться сльози. Те, що довкола білі, вибиває мене з колії. Білі оточують квартали темношкірих. Білі зі зброєю, наведеною на темношкірих. Бо хто ж захистить нас? Темношкірих поліцейських немає.
Мінні дивиться на двері, крізь які вийшли діти. Піт котиться її обличчям.
— Що вони зроблять із нами, Ейбілін? Якщо зловлять нас…
Я глибоко вдихаю. Вона говорить про наші оповідання.
— Ми обидві знаємо. Погано буде, — важко зітхаю я.
— Але що саме вони зроблять? Прив’яжуть до вантажівки й протягнуть вулицею? Пристрелять мене на подвір’ї перед моїми дітьми? Чи просто заморять голодом?
Мер Томпсон виступає по радіо, розписуючи, як він співчуває родині Еверс. Поглядаю на відчинені задні двері, й у мене знову виникає відчуття, що за нами стежать (особливо, коли в кімнаті звучить голос білого).
— Ми ж… ми ж не боремося за громадянські права. Просто розповідаємо історії, які відбувалися насправді.
Вимикаю радіо, беру руку Мінні у свою. Так ми й сидимо. Мінні втупилась у розчавлену на стіні міль, я — у шматок червоного м’яса, що засохло на пательні.
У Мінніних очах спустошлива самотність.
— Якби Лерой був зараз удома, — шепоче вона.
Сумніваюся, що такі слова раніше лунали в цьому будинкові.
Дні минають, а Джексон, штат Міссісіпі, вирує, як казанок із киплячою водою. По телику в міс Ліфолт показували, як натовпи чорношкірих пройшли маршем по Гай-стрит наступного дня після похорону містера Еверса. Триста людей заарештували. Газета для темношкірих пише, що на поминальну службу прийшли тисячі, серед яких білих можна було перерахувати на пальцях однієї руки. Поліції відоме ім’я вбивці, та вони відмовляються назвати його.
Я дізналася, що сім’я Еверс не ховатиме Медґара у Міссісіпі. Його тіло перевезуть до Вашингтона, на Арлінґтонське кладовище, й, гадаю, Мирлі пишається цим. Мала би пишатися. Хоч на її місці я б воліла, щоб він залишився тут, поруч. У газеті я прочитала, що сам президент Сполучених Штатів порадив мерові Томпсону працювати краще. Створити комітет із білих і чорних для вирішення місцевих проблем. Але мер Томпсон сказав президенту Кеннеді: «Я не маю наміру створювати міжрасовий комітет. Не обманюватимемо себе. Я прихильник поділу рас, і так і має бути».
Через кілька днів мер знову виступив по радіо.
— Джексон, Міссісіпі, — майже рай на землі, — заявив він. — І так буде до кінця наших днів.
Удруге за два місяці Джексон, штат Міссісіпі, потрапив до журналу «Лайф». Одначе цього разу ми були на обкладинці.
Розділ 15
Про Медґара Еверса у будинку міс Ліфолт не говорять. Коли вона повертається з обідньої зустрічі, я просто перемикаю приймач на іншу станцію. Усе йде так, як зазвичай у літній полудень. Я й досі нічого не чула про міс Гіллі, й від самої думки про це мені стає зле.
Через день після похорону Еверса відвідати нас приїхала мама міс Ліфолт. Проживає у Ґрінвуді, Міссісіпі, й зараз прямує до Нового Орлеана. Вона не стукає у двері. Міс Фредерікс просто впливає до кімнати, де я прасую, й обдаровує мене своєю кислою усмішкою. Кваплюся повідомити міс Ліфолт, хто прийшов.
— Мамо! Ти так рано! Ти, напевно, прокинулася спозарання сьогодні! Маю надію, ти не зовсім змучилася! — каже міс Ліфолт, поспішаючи до вітальні й на ходу якомога швидше прибираючи розкидані іграшки. Вона стріляє у мене поглядом, який означає «негайно». Я швидко кладу зім’яті сорочки містера Ліфолта до кошика для білизни й беру ганчірку, щоб витерти брудне від желе личко Крихітки.
— І крім усього, ти маєш такий свіжий і стильний вигляд сьогодні, мамусю. — Міс Ліфолт намагається витиснути із себе якнайщирішу усмішку. — Ти задоволена своїм шопінгом?
Судячи із шикарного «б’юїка», на якому вона прибула, та з її дорогих туфель, переконана, що у міс Фредерікс значно більше грошей, ніж у містера та міс Ліфолт.
— Я захотіла перервати поїздку та сподівалася, що ти відвезеш мене на обід до «Роберт Е. Лі», — видає міс Фредерікс.
Я не знаю, як ця жінка сама себе витримує. Якось мені довелося чути, як містер і міс Ліфолт сварилися з того приводу, що щоразу, під час свого приїзду, міс Фредерікс переконує міс Ліфолт зводити її до наймоднішого у місті закладу, де бідолаха змушена оплачувати рахунок.