— Стюарте, Скітер живе на плантації на північ від міста. Хіба сенатор не виріс на арахісовій фермі?
Стюарт замовляє ще випивки.
Коли ми з Гіллі йдемо до туалету, вона оптимістично мені всміхається:
— То як тобі?
— Він… високий, — кажу я, здивована, що вона не помітила, що мій кавалер не лише невимовно грубий, а й п’яний як чіп.
Нарешті трапеза завершується, і вони з Вільямом ділять рахунок на двох. Стюарт устає та допомагає мені з верхнім одягом. Принаймні, у нього хороші манери.
— Ісусе, я ніколи не зустрічав жінки з такими довгими руками, — зауважує він.
— Ну, я ніколи не зустрічала нікого з такими проблемами з алкоголем.
— Ваше пальто тхне, як… — він нахиляється та кривлячись, нюхає його. — Добрива.
Він іде до туалету, а я воліла б щезнути.
Їдемо в машині й усі три хвилини мовчимо. І видається, що надзвичайно довго.
Ми повертаємося до будинку Гіллі. Виходить Юл Мей у білій формі та говорить:
— Усе добре, уже сплять, — і через кухонні двері вислизає з будинку. Я йду до ванної кімнати.
— Скітер, а чому б тобі не відвезти Стюарта додому? — питає Вільям, коли я повертаюсь. — Я втомився, Гіллі, а ти?
Гіллі дивиться на мене, ніби намагається з’ясувати, чого хочу я. Гадаю, я чітко дала це зрозуміти, коли просиділа у ванній десять хвилин.
— Ви… без машини? — запитую я в повітря перед Стюартом.
— Думаю, мій кузен неспроможний сісти за кермо, — сміється Вільям.
Усі знову мовчать.
— Я приїхала вантажівкою, — починаю я. — Я би не хотіла, щоб ви…
— Підходить, — кидає Вільям, ляскаючи Стюарта по спині. — Стюарт не проти прокататися в кузові вантажівки, чи не так, друже?
— Вільяме, — запитує Гіллі, — а чому ти не відвезеш, а Скітер теж може прокататись.
— Не я, я сам надто п’яний, — відмовляється Вільям, хоча щойно віз нас додому.
Нарешті я просто виходжу за двері. Стюарт прямує слідом за мною, ніяк не коментуючи того, що я не припаркувалася ні перед будинком Гіллі, ні не на її заїзді. Наближаємось до моєї вантажівки, зупиняємось і споглядаємо п’ятнадцятифутовий трактор, причеплений до автомобіля.
— Ви самі притягли сюди цю штуку?
Я зітхаю. Мабуть, це тому, що я висока й ніколи не почувалася тендітною й особливо жіночною, але цей трактор. Це вже занадто.
— Це найсмішніше, чорт забирай, що я коли-небудь бачив, — видає він.
Я відступаю від нього.
— Гілл, може вас підвезти, — кажу я. — Гіллі вас підвезе.
Він повертається й пильно дивиться на мене, я впевнена, уперше за вечір. Через кілька довгих митей мої очі наповнюються слізьми. Я так утомилась.
— А, чорт, — каже він, і його тіло розслаблюється. — Слухай, я попереджав Гіллі, я не готовий до цих клятих побачень.
— Не треба… — кажу я, відходжу від нього та повертаюся до будинку.
У неділю вранці я встаю рано, ще до того, як прокинуться Гіллі з Вільямом і діти, перед тим, як усі вирушатимуть до церкви. Я їду додому, а позаду мене торохтить трактор. Від запаху добрив почуваюся так, наче у мене похмілля, хоча вчора не пила нічого, крім води.
Учора вночі я повернулася до будинку Гіллі, Стюарт ішов за мною. Я постукала у двері спальні й попросила Вільяма, в якого вже був повний рот зубної пасти, відвезти Стюарта додому. І перш ніж він щось відповів, я попрямувала нагору, до кімнати для гостей.
На ґанку переступаю татових собак, заходжу до будинку батьків. Побачивши маму, обіймаю її. Вона намагається випручатися:
— Ти підхопила від Гіллі шлунковий грип?
— Ні, все добре.
Я би хотіла розповісти їй про минулу ніч. Я почуваюся винною, що не надто чемна з нею, не потребую її, доки в мене не виникає якась проблема. Почуваюся зле, бо хочу щоби замість неї тут була Константін. Мама пригладжує моє розкошлане вітром волосся, бо воно додає до мого зросту ще десь два фунти.
— Ти впевнена, що все добре?
— Мамо, все гаразд.
Я занадто втомлена, щоб опиратися. Мені боляче, ніби хтось ударив мене в живіт. Чоботом. І біль не минає.
— Знаєш, — каже вона, усміхаючись, — гадаю, вона Карлтону підходить.
— Добре, мамо, — погоджуюсь. — Я справді рада за нього.
Наступного ранку об одинадцятій годині дзвонить телефон. На щастя, я на кухні й беру слухавку.
— Міс Скітер?
Я не рухаюсь. Потім кидаю погляд на маму, що за обіднім столом вивчає свою чекову книжку. Паскаґула дістає з духовки печеню. Я йду до комірчини й зачиняю двері.
— Ейбілін? — шепочу.
Якусь секунду вона мовчить, а потім у неї вихоплюється:
— А якщо… якщо, якщо вам не сподобається те, що я розповім? Я маю на увазі про білих.
— Я… я… про це не думаю, — говорю. — Неважливо, що я відчую.
— Але як я можу знати, що ви не розсердитеся, що це не обернеться проти мене?
— Я не знаю… Гадаю, ви просто мусите… повірити мені. — Я затримую дихання, сподіваючись, чекаючи. Зависає довга пауза.
— Бог милосердний. Думаю, я зроблю це.
— Ейбілін. — Моє серце шалено калатає. — Ви не уявляєте, як я ціную…
— Міс Скітер, ми повинні бути дуже обережними.
— Ми будемо, я обіцяю.
— І ви зміните моє ім’я. Моє, міс Ліфолт, усіх.
— Звичайно. — Я мала сказати про це. — Коли ми можемо зустрітися? Де ми можемо зустрітися?
— Не можна зустрічатись у білому кварталі. Мабуть… треба зустрітись у мене вдома.
— Ви знаєте ще когось із служниць, хто би зацікавився? — прошу я, хоча місіс Стайн погодилася прочитати тільки одну розповідь. Але я повинна бути готова, якби раптом їй сподобалось.
Якусь мить Ейбілін мовчить.
— Думаю, я могла би попитати Мінні. Але вона не в захваті від того, щоб говорити з білими.
— Мінні? Ви маєте на увазі… колишня покоївка місіс Волтер, — здогадуюсь я, відчуваючи раптом, який це крутий поворот. Я б улізла в життя не лише Елізабет, а й Гіллі.
— Мінні має якісь історії. Ага, справді.
— Ейбілін, — кажу. — Дякую. Дуже дякую.
— Так, мем.
— Я просто… Я повинна вас запитати. Що змусило вас передумати?
Ейбілін навіть не замислюється.
— Міс Гіллі, — відповідає вона.
Я замовкаю, розмірковуючи про Гіллину «санітарну ініціативу», і звинувачення покоївки в крадіжці, і всі ці розмови про хвороби чорних. Її ім’я пролунало безлико й гірко, як поганий пекан.
Мінні
Розділ 10
Приходжу на роботу, а в голові лиш одна думка. Сьогодні перший день грудня. І поки решта Сполучених Штатів скидає пил із різдвяних шопок і витягує зі скринь старі смердючі панчохи, я очікую на зовсім іншого чоловіка. Це не Санта-Клаус, не маленький Ісусик. Це містер Джонні Фут-молодший, який у Святвечір дізнається, що Мінні Джексон — його служниця.
Чекаю на двадцять четверте число, як на дату суду. Не знаю, як учинить містер Джонні, коли дізнається, що я працюю в його домі. Може, скаже: «Чудово! Приходь прибирай на моїй кухні коли завгодно! Ось гроші!» Але я не така дурепа. Усі ці таємниці викликають підозри, що він не усміхнений білий, який хоче підвищити мені платню. Великі шанси, що на Різдво я взагалі залишуся без роботи.
Ця невідомість догризає мене, та я знаю напевне (місяць тому вирішила), що є більш гідні способи померти, ніж отримати серцевий напад, сидячи навпочіпки на кришці унітазу у вбиральні білих. І після всього цього — то навіть не містер Джонні прийшов додому, а клятий інспектор.
Але коли все закінчилося, легше не стало! Найбільше мене налякала міс Селія.
Пізніше, під час уроку кулінарії, нею тіпало так, що вона не могла навіть ложку солі набрати.
Уже понеділок, а я все думаю про онука Ловенії Браун, Роберта. У ці вихідні його виписали з лікарні. Він живе у Ловенії, тому що його батьки померли. Учора ввечері, коли я зайшла до них з карамельним тортом, Роберт лежав із рукою в гіпсі та пов’язкою на очах. «Ой, Ловеніє!» — це все, на що я спромоглася, коли побачила його. Роберт спав на дивані. Половину голови йому поголили для операції. Ловенія, попри власний клопіт, докладно розпитувала мене про мою сім’ю. А коли Роберт почав крутитися, попросила мене піти, бо той прокидається з криками. Він наляканий і постійно згадує, що тепер сліпий. Вона непокоїлася, що мене це знервує. І все це ніяк не йде з моєї голови.