Мене самовбивство Лаври, полишаючи на боці потрясення організму немов від найбільшого землетрусу, цікавило як загадка. Я не міг його зрозуміти. Її останні слова в хаті, останні її діла, – ніщо не зраджувало страшної розв’язки. Чому Лавра вбила себе? Яким робом дістала вона револьвер, укритий все в моїй кімнаті, в місці, відомому тільки мені й моїй жінці? Розсліди в її скритках не вияснили мені нічого; ніякого листа, або записки з натяком.

Тайна! Одначе перейшли місяці, і врешті моя жінка привела на світ дитину.

Що за день! На сам спогад починається в мене біль голови...

Стара Лукреція, що була повитухою, прийшла до салону звістити мене про добрий вислід.

– Сим разом був хлопчик, одначе прийшов на світ назначений.

– Назначений?

– Має на грудях знак, малу гадюку коралеву з чорною головою.

Збентежений дивоглядом, я повернувся до кімнати. Наблизився до дитини і розвинув пеленки настільки, щоб оглянути її груденята. І побачив... цятку, яка віддавала вірно рану Лавріни: чорне колісце, подібне до дірки від кулі і «мала гадюка», стрічка, що звивалася через ребра вниз.

Промінь світла влився в мого духа. Я зрозумів усе. Плід у часі творення в утробі матери був єдиним свідком злочину, і скоро тільки народився, обжалував її з поражаючою ясністю.

– Вона вже бачила се? – спитав я повитуху.

– Ні. Та й не добре, щоб вона бачила перед подужанням.

Не здержала мене.

Я відчинив широко вікна, впустив до спальні сонце, розвинув дитя і поклав його голим перед очи матери, говорячи з холодом судді:

– Дивись, жінко, воно обжаловує тебе!

Поліжниця піднялася раптово, відкинула з голови розвинуті перев’язки і втопила очи в цятку. Витріщила їх, мов божевільна, затривожена тим, що я зрозумів значення. Піднесла їх на мене, і сі кам’яні очи вперше збентежилися на вид неумолимої рішучости моїх. Відтак обімліло її тіло, і вона опустилася на подушки, переможена.

Доконала її вночи криза. Прибігли лікарі з допомогою. Була породова гарячка під найтяжчим видом. Моя жінка вперто відказувалася від лічення і померла без одного слова, за виїмкою несвідомих висловів у хвилі делірія.

Ледве Фавсто покінчив сповідь тих жахливих подій, відчинилися двері, і до салону ввійшов хлопець-підросток.

– Мій син, – сказав батько. – Покажи Брунови твою гадючку.

Подібність була цілковита: був образ отвору, зробленого пострілом, і нитки крови, що виплила.

– Подивися, – закінчив мій сумний друг, – на примхи природи...

«Примхи Немезиди...» – хотів я сказати, та погляд батька втяв моє слово: хлопець не знав про злочин, якого проречистим доносчиком був саме він.