Монтейро Лобато

ЦЯТКА

Одного дня їздив я до Ітайоки, проводжений вказівками чоловіка, що винаймив мені коня під верх:

– Не можна заблудити. Треба тільки їхати. На випадок сумніву тримайтеся слідів коліс, а заїдете певно.

Я таке і зробив і заїхав без пригоди.

Одначе в день повороту падав ніччю такий дощ, який падає тільки по тих лісових пущах, і на першому перехрестю я заблукав. Злива позатирала всі борозди від коліс. Я пристав на хвильку, зробившися ослом Буридана, та дожидаючи якого прохожого, що отворив би мені очи. Не появилася жива душа, і моя нетерплячка штовхнула мене навмання на одну відногу сього уводливого X. Я їхав яку годину в непевности, аж у кінци вид невідомої фазенди[1] впевнив мене, що я збився з дороги. Я рішився заїхати. Відчиняю ворота і кричу своє «господар хати». Відчиняє мені старий неґер, занятий лущенням фасолі на тоці.

– Господарик є там наверху, у великій хаті.

Звертаю ходу туди, передавши коня, і йду широкими кам’яними сходами з переду господарського дому. Гурток діточок грався довкола невеличкої ватри ґравет[2], що сильно курила.

– Дим туди, святенька сюди.

Побачивши мене, замовкли і втікли, за виїмкою старшенької, яка полишилася на місці, протираючи почервонілі і засльожені від диму очи.

– Батько є?

– Є, і вона йде його покликати, – відповіла, подаючися досередини хати.

Инші з пальчиками в устах слідили за мною з-поза дверей, де швидко появилася струнка дівчина 14-16-літна, з голубим фартушком і почервоніла, як той, що порається біля печі.

– Будьте ласкаві, ввійдіть, – промовила ясним голосом, усміхаючися злегка, при чому її живі очи обкинули мене цілого від голови до стіп у млі ока, – сідайте й пождіть хвилинку.

Я сів, вдихаючи розкішний холод зали і почав розмову.

– Ви дочка...

– Ні, пане. Своячка. Одначе живу тут, відколи мені повмирали родичі.

– Така молода – і вже сирота!...

– Без батька і без матери. Минуло шість літ, коли я втратила їх у часі жовтої пропасниці в Кампінасі. Свояк забрав мене і...

Тут заскрипіли двері і появився в них пан дому. Ми як стій розпізнали один одного з однаковим здивованням.

– Бруно! – скрикнув він. – Яке чудо!

– А ти, Фавсте, ось де приходиться мені найти тебе, мені, що сподівався зустріти недовірчивого німака!..

Обійми, вияснення, перехресні питання. Фавсто не переставав дивуватися припадкови.

– Кілько років ми не бачили один одного? Найменше десять...

– Від часу колегіального стола. Як сей час проходить!..

– Отже, мій дорогий, я забираю тебе сюди. Вже не підеш, поки не пізнаєш мого Аврамового лона і не вб’єш туг, які треба вбити.

В часі тих вибухів дівчина з голубим фартушком не рухнулася з зали ногою, і я крадькома пас свої очи на тім любім єстві.

Фавсто, замітивши те, представив мені:

– Лавріта, наша своячка.

– Ми вже знайомі, – відповів я.

– Звідкіля? – скрикнув зчудований.

– Саме звідси і від яких п’ять хвиль.

– Сміхун! Гайда, Лавро, подивися там, щоб подали нам каву.

Дівчинка, відходячи, кинула той солодкий усміх, який дораджує дівчатам інстинкт у присутности чоловіка, що може одружитися.

– Чепурненька, га? – промовив Фавсто, ледве тільки зачинилися двері.

– Гарна! – скрикнув я, обтяжуючи завзято те «а». – Що за свіжість! Яка кольористика!

– Краска йде на рахунок печі. Усі вони там заняті печенням кукурудзяних пиріжків. Не знаєш моєї дружини? З родини Лєме, з Педри Фрії. Я одружився, скоро тільки покінчив науку, і жию тут на переміну шість місяців на землі і стілько ж у столиці.

– Прегарне життя! Се мрія усякого чоловіка.

– Не нарікаю, ані не бажаю иншого.

– Значить, ти зірвав овоч щастя?

Фавсто не відповів, а що якраз принесли каву, розмова змінила напрямок. Каву принесла Лавра враз із гарячими пиріжками.

– Панно Лавро, я догадуюся, що сей зроблений вашими руками, – процідив я, беручи один із них.

– Котрий? – впала в розмову дівчина. – Сей, що має знак колісцяти?

– Так.

Вона усміхнулася сріблистим тоном.

– Справді ті, що мають знак, се робота Лукреції.

– Отже, ти, – скрикнув Фавсто, – перемішав мистецтво своячки з мистецтвом чорної!

– Мої отсі, – сказала Лавра, показуючи на пиріжки без знаків.

Я спробував одного і:

– Справді, – скрикнув я, – різниця велика!

Нове pizzicato дівчини.

– Але ж тісто те саме, і вся приправа чорної.

Фавсто поклав край моїм неповодженням, запрошуючи мене до виходу.

– Ти занадто щедрий в чемностях. Ходи звідси подивитися на худобу, се краще.

Ми вийшли і перебігли цілий хутір; хлів для кнурів, загороду расового птаства, ставок пекінів, вози Тоґенбурґ, корови Жерзі, машину до кави – всі ті речі, що є спільні на всіх хуторах, які ми все ж таки оглядаємо з великою приємністю.

Фавсто був господарем для розваги. Все тут указувало на великий вклад грошей без думки про відповідний прихід; він плекав усе на лад того, що не потребує посілости, щоб жити.

При обіді представив мені свою жінку. Дружина мого приятеля не сходилася з моїм взірцем доброї жінки. З твердими формами, з поглядом хижої птиці, з гострим носом, вона рішучо була гидка, а мабуть і зла. Я зрозумів справу мого Фавста: він одружився з багатою. Хутір дістався йому в руки, дякуючи жінці. Фавсто в її присутности змінив тон. З природного жартуна він засклепився в задуму, яка бентежила мене; і се говорило мені, що вони заключили подружжя дібр, тіл, але не душ. І Лавріта силувала себе, а дівчатка зраджували ненависне «добре поведення» аж до співчуття; вони видавалися дорослими особами. Жінка морозила їх усіх твердим і злим поглядом безоглядної пані.

Вставання від столу було для нас полегшою. Фавсто нагадав поїздку по плантаціях кави, а що коні вже були приготовані, ми від’їхали. Скоро тільки всів на коня, відзискав давну щирість із веселою безжурністю шкільних років. Розмова розбігалася в тисячу напрямках і врешті зійшла на тему подружжя.

– Той жах наш перед подружнім ярмом! Як ми поїли себе глумливими писаннями проти тайни любови, благословленної духовним, закріпленої писарем... Пригадуєш?..

– І оба збиралися показати їй язик. Життя все таке: найсвобідніша теорія на горі і залізна сітка примусів на долі. Ми, люди, є ланцюгом суперечностей. Подружжя!.. Сьогодні я не дефініюю його з байдужною гордістю кавалера. Кажу лишень, що нема подружжя, є подруже; кожний випадок є своєрідним випадком.

– Я в кінци по загальному правилу, – обізвався я, – тягну ту саму лінію: обмеження особовосте.

– Так. Треба, щоб чоловік пожертвував п’ятдесят відсотків своєї, а жінка стілько ж своєї, щоб настала розумна рівновага, щоб можна було говорити про подружнє щастя.

– «Подружнє щастя», – говориш правильно, обмежуючи прикметником широту іменника.

Вид плантації кави перебив нам нашу сповідь. Був вересень, і вид дерев, осипаних квіточками, будив повне відчування майбутнього багатства. Ми їхали боком і впивалися «розкішшю Павліста», дивлячися, як хвилювала над ребрами скель і печерами темно-зелена хвиля кавових дерев, витягнених під лінію.

– У твоїм випадку, – запитав я, – ти щаслив?

Фавсто забарився з відповіддю, пережовуючи її.

– Не знаю. Я пожертвував своїх п’ятдесят і дожидаю, сподіваючися, що моя дружина піде слідом мойого відречення. Одначе вона більше вперта, обстає при свойому, щоб не дійти аж туди. Стараємося про рівновагу, ще...

– А Лавра? – спитав я несподівано, нерозважно.

Фавсто завернув зразу ж, зранений питанням. Подивився в мої очи допитливим поглядом, не знаючи, чи має мені розкрити глибину своєї душі. Відтак, коли ми проїздили затінений шматок дороги, з провалом на горі, з гострими гребенями, з самамбаями і бегоніями, вліпив на них очи і промовив: