Изменить стиль страницы

Лоріа вважав, що це мало, хоча насправді середня швидкість перевищувала 20 вузлів, і це при тому, що декілька годин вони йшли в тумані на швидкості в 15. Проте це було суттєво повільніше за 25 вузлів, які, як він вважав, мав підтримувати корабель.

«День був чудовий, з легким вітерцем та яскравим сонцем»[503], — писав Лоріа. Уздовж лівого борту він побачив «старе добре узбережжя Ірландії». Узбережжя було доволі далеко — ледь помітна смужка зеленого на горизонті. Хороша погода турбувала Лоріа: «Я подумав, що якщо німецькі субмарини не жартували, то ще багато тижнів доведеться чекати кращої можливості, ніж тоді. З таким гладеньким морем, яке тоді нас оточувало, з перископа можна було розгледіти все на доволі великій відстані».

Море й справді було навдивовижу гладеньким: Лоріа порівняв його поверхню з млинцем, а один із коридорних казав, що воно «наче стіл для більярду»[504].

Пасажирка з Коннектикуту Джейн Мак-Фаркуар вийшла на одну з верхніх палуб та подивилася на блискучу гладінь моря. Вони з 16-річною дочкою щойно закінчили готувати одяг, який планували вдягти наступного ранку після прибуття в Ліверпуль.

Той одяг, у якому вони були зараз, планували не брати з собою й залишити на кораблі. «Краєвид був величний: сонце яскраво світило, гладенька поверхня води дозволяла побачити суходіл з обох боків. Я дивилась навколо на цю красу та думала: а де ця небезпека, про яку всі говорили? Уже був майже кінець подорожі, а жодної ознаки небезпеки так і не було»[505].

У п’ятницю вранці Швіґер розпорядився утримувати U-20 на поверхні, щоб продовжувати заряджати батареї. Він стояв зверху на рубці. Над морем літали хмарки туману, але сонячні промені де-не-де просвічували. Видимість швидко покращувалась. Поверхня моря була абсолютно рівною, бриз силою в 1 вузол її не тривожив.

«Раптом видимість суттєво покращилася»[506], — записав Швіґер у своєму журналі. Звісно, це дало йому можливість добре розгледіти навколишній простір, але це також зробило його видимим для будь-якого британського патрульного корабля або есмінця, якщо той виявиться недалеко. Рівна гладь моря тільки полегшувала ворогові завдання, роблячи U-20 більш помітною навіть у разі занурення на глибину перископа — той залишав на поверхні білий пір’їстий слід, який видно за багато миль.

І дійсно, траулер, який був удалині, почав наближатися. Швіґер скомандував швидко занурюватись і підняв перископ. Корабель наближався повільно, і Швіґера це нервувало. «Через це ми занурюємося на глибину в 24 метри, щоб уникнути зустрічі з траулером». Час — 10:30. «О 12 годині, — писав він, — ми знов піднімемося до 11 метрів, і я зроблю огляд через перископ».

Але трохи раніше від призначеного часу, об 11:50, субмарину охопило хвилювання: навіть на глибині у 80 футів (24 метри) екіпаж чув крізь корпус шум корабля прямо над головою. Швіґер записав: «Над нашою субмариною проходить корабель із дуже потужним великим двигуном».

За звуком Швіґер зрозумів, що це не есмінець і не траулер — щось набагато більше та з великою швидкістю. Корабель проходив просто над субмариною, і це тільки підтвердило правильність рішення Швіґера зануритися на крейсерську глибину, щоб уникнути зіткнення з кілем навіть найбільшого судна.

Вони декілька хвилин зачекали, а потім вийшли на глибину перископа, щоб ідентифікувати судно.

Туманну сирену вимкнули, сонце стояло високо та яскраво світило на палуби. Пасажири «Лузитанії» вийшли на відкриті палуби, щоб пограти у шафлборд та інші палубні ігри або покидати медболи. Старші діти, як завжди, стрибали через мотузку. Менші грали зі своїми нянечками та стюардесами: хтось гуляв, а когось іще катали у візочках. На мотузочках у немовлят висіли пустушки. На палубах у тіні, де дув бриз у 18 вузлів (адже корабель рухався вперед), було досить прохолодно, і доводилося навіть одягати пальто. На одній із жінок була велика чорна шуба.

Це був останній цілий день подорожі, яскраве сонце, прозоре повітря — і пасажири наче вирішили повдягатись особливо елегантно та зі смаком. Семирічна дівчинка була вбрана у бавовняну сукню в білу та блакитну смужку[507], чорне оксамитове пальто з червоною шовковою підкладкою, а з прикрас мала золоту каблучку, червоне коралове намисто та перламутрову брошку[508]. Розстебнуте пальто робило її схожою на чорну пташку з червоними крилами. Узагалі в моді був рожевий — особливо серед хлопчиків. На одному п’ятирічному хлопчикові було рожеве вовняне пальто, а під ним — жакет і брючки в клітинку. Один чоловік років під тридцять одягся явно з наміром вразити публіку. На ньому було ось що:

Сині брюки з сержу

Смугаста бавовняна сорочка («Андерсон Броз., пошив, Бридж-стрит, 27, Глазго»)

Білі кальсони з мериносової вовни

Світлі черевики на шнурках (усередині штамп «Голобер Броз., Західна 14-та вулиця, 501, Нью-Йорк»)

Сірі шкарпетки з блакитними підошвами

Світлі підтяжки

Шкіряний пояс із нікелевою пряжкою

А також:

Рожевий жакет із мериносової вовни

Багато пасажирів розмістились у шезлонгах із книжками в руках, як і в попередні шість днів. Двайт Гарріс теж улаштувався на палубі, щоб почитати книгу про родину Медічі, а потім пішов у кабінет старшого стюарда, щоб забрати обручку, інші коштовності, а також 500 доларів золотом, які віддав на зберігання на початку подорожі. Потім він повернувся до каюти, де на ланцюжок від годинника повісив декілька прикрас собі на шию, у тому числі обручку. «Велику діамантову брошку я причепив у кишені свого пальта, — писав він, — а перед тим як вийти з каюти, відкрив мій саквояж, де тримав рятувальний жилет». Той самий жилет, який він купив у магазині Ванамейкера в Нью-Йорку за день до відплиття. Запас знаків оклику в Гарріса ще не закінчився: «Я поклав золото в кишеню штанів і пішов на обід!»

Незважаючи на спокійну погоду, пасажир із Канзас-Сіті Теодор Неш і досі страждав на морську хворобу, як і всю подорож. Він сказав дружині, щоб вона йшла на палубу без нього та подивилася на ірландський берег і острівці в променях сонця — він із минулих подорожей уже знав, який там красивий краєвид. Белль спочатку відмовлялася: «Я відповіла, що мені і його розповідей вистачить і що я побачу все, коли будемо повертатись, а якщо заважатиме туман, то подивлюся на фотографіях»[509]. Але Теодор наполягав, і вона так і зробила. І не пожалкувала: «Важко уявити кращий день: тепле повітря, жодного вітерцю, яскраве сонце, гладеньке море».

Весь корабель охопила суміш жалю й очікування, як і завжди. Щоправда, цього разу до загальної маси почуттів приєдналося ще й полегшення від того, що вони досягли берегів Британії живі та здорові.

На містку Тьорнер отримав нове повідомлення від Адміралтейства, яке тільки ще більше ускладнило ситуацію: «Субмарини 5 миль на південь від Клір-Айленду рухалися на захід, коли були помічені о 10 ранку»[510].

На той момент «Лузитанія» вже пройшла острів Клір-Айленд. Коли інформація правильна, то зазначена в повідомленні загроза вже лишилася позаду — якщо субмарини, знов у множині, були позаду та рухались у напрямку відкритого моря. Капітан Тьорнер привітав себе з тим, що, вочевидь, пройшов повз підводні човни в тумані. Він знав, що навіть якщо командири субмарин зараз помітять дим від труб і повернуть назад, то ніяк не зможуть їх наздогнати.

вернуться

503

Lauhat, «Lusitania’s Last Voyage», 70.

вернуться

504

Інтерв’ю з Френсісом Барроузом, «Лузитанія», Центр письмових архівів BBC.

вернуться

505

«Розповідь місіс Дж. Мак-Фаркуар», документи «Лузитанії», мікроплівка 580, котушка 197, Національний архів США, Коледж-Парк.

вернуться

506

Швіґер, військовий журнал.

вернуться

507

Ви, мабуть, уже здогадалися, що ці та інші подібні відомості взято зі списків речей, які знайшли разом із неідентифікованими тілами загиблих пасажирів «Лузитанії». «Неідентифіковані тіла», «“Лузитанія”: Список пасажирів та членів команди», SAS/29/6/18, Мерсісайд; «“Лузитанія”: особисті речі неідентифікованих тіл» у листі Wesley Frost to William Jennings Bryan, 4 червня 1915 p., папка №341.111L97/37, Національний архів США, Коледж-Парк.

вернуться

508

Лист, Dwight Harris to Mother, 10 травня 1915 p., документи Гарріса.

вернуться

509

«Розповідь місіс Неш», документи «Лузитанії», мікроплівка 580, котушка 187, Національний архів США, Коледж-Парк.

вернуться

510

«Записка: рішення капітана», документи Адміралтейства, ADM 1/8451/56, Національний архів Великої Британії.