Коли вони з Гелен Боуне збиралися на прогулянки, то разом їхали на авто в парк Рок-Крік. Звідти після прогулянки вони завжди поверталися в дім Едіт на Дюпон-серкл на чай. Але одного вечора в березні 1915 року Гелен заїхала по Едіт на авто Білого дому, і вони разом поїхали у парк. Того разу після прогулянки Гелен запропонувала попити чаю в неї, тобто в Білому домі.
Едіт відмовлялася: під час прогулянки вона забруднила черевички й не хотіла з’являтися в резиденції президента Сполучених Штатів у такому вигляді. Гелен вона сказала, що боїться, щоб хтось «не сприйняв її за волоцюгу»[96]. Насправді, якщо не звертати уваги на черевички, вона виглядала чарівно, як писала вона сама пізніше, «в елегантному чорному костюмі, який пошив для мене Борт, та в трикотажному капелюсі, який чудово доповнював чарівний ансамбль».
Гелен умовила її:
— Там нікого немає[97]. Кузен Вудро грає в гольф із доктором Грейсоном. А ми відразу піднімемося ліфтом нагору — ти нікого там не зустрінеш.
Вони піднялися на третій поверх і, тільки-но вийшли з ліфта, зустрілися з президентом та Грейсоном — обидва були вдягнені в костюми для гольфу. Вони вирішили приєднатися до жінок за чаєм.
Пізніше Едіт згадувала: «Це була випадкова зустріч, яка наче втілила старий вислів: “Поверни за ріг — і зустрінеш долю”»[98]. Проте вона зауважила, що костюм для гольфу, у який був одягнений Вільсон, «був не дуже витонченим».
За деякий час — 23 березня — Гелен знову запросила Едіт у Білий дім — на вечерю. Вільсон відправив свій «Pierce-Arrow» по неї та доктора Грейсона. За вечерею Едіт із ліловою орхідеєю на відвороті сукні сиділа праворуч від Вільсона. «Він надзвичайно милий, — писала вона пізніше. — Один із найприємніших господарів, з якими мені випадало бути знайомою»[99].
Після вечері всі піднялися на третій поверх, в Овальний кабінет, щоб випити кави біля каміна та «вести всілякі цікаві бесіди»[100]. Вільсон продекламував три вірші англійських поетів — так Едіт пересвідчилася, що він «неперевершений читець».
Той вечір справив глибоке враження на Вільсона. Едіт зачарувала його: вона була на шістнадцять років молодша, дуже вродлива й наче притягувала до себе. Церемоніймейстер Білого дому Ірвін «Айк» Гувер назвав її «вражаючою вдовою»[101]. Того вечора душа Вільсона наче літала.
Але часу роздумувати про свої почуття в нього не було[102]. Через п’ять днів, 28 березня 1915 року, британське комерційне судно «Фалаба» зустрілося з субмариною під командуванням Георга-Гюнтера Фрайхерра фон Форстнера, одного з асів німецького підводного флоту. Невелике судно — менш ніж п’ять тисяч тонн — прямувало в Африку з пасажирами та вантажами на борту. Гострозорий вахтовий першим помітив субмарину — за 3 милі від корабля. Він відразу доповів капітанові «Фалаби», Фредерику Девісу, і той негайно повернув судно на інший курс і наказав дати повну швидкість — лише трохи більше за 13 вузлів.
Форстнер почав переслідування. Гарматна команда отримала наказ зробити попереджувальний постріл.
«Фалаба» продовжувала тікати. Форстнер за допомогою прапорів повідомив: «Зупиніться, або стріляю».
«Фалаба» зупинилася. Субмарина підійшла ближче, і Форстнер через гучномовець повідомив капітана Девіса, що збирається потопити судно. Девісу та всім, хто був на борту, — 242 чоловікам — було наказано полишити корабель за 5 хвилин.
Форстнер підійшов на відстань у 100 ярдів. Останню шлюпку ще тільки спускали на воду, коли він запустив торпеду. «Фалаба» затонула за 8 хвилин, забравши життя 104 людей, серед них і капітана Девіса. Пасажир на ім’я Леон Трешер був оголошений зниклим безвісти, але його тіло так і не знайшли. Трешер був громадянином Сполучених Штатів.
Ця подія, яку засуджували як один із виявів жахливої німецької жорстокості, була саме тим, чого боявся Вільсон, — вона могла спровокувати заклики до війни.
— Мені це не подобається[103], — казав Вільсон своєму державному секретареві Вільяму Дженнінгсу Брайану. — Ця подія має безліч можливих дестабілізаційних наслідків.
Першим бажанням Вільсона було негайно зробити різку офіційну заяву з приводу атаки, але після обговорення з міністрами та секретарем Брайаном він вирішив не квапитися. Брайан, непохитний пацифіст, доводив, що смерть американця, який свідомо поплив на британському судні через зону військових дій, не варта навіть протесту. З його точки зору, це було те саме, як коли б американець вирішив прогулятися полем бою у Франції.
У середу, 28 квітня, за день після обговорення події з «Фалабою», Вільсон написав у записці Брайану: «Думаю, не варто навіть робити якусь формальну заяву щодо цього»[104].
Леон Трешер, американський пасажир, і далі вважався зниклим безвісти — можливо, його тіло течією віднесло в Ірландське море. Ця подія стала ще одним ударом у ритмі, який усе наростав і ставав дедалі гучнішим.
«Лузитанія».
Пустушки та Теккерей
Протягом тижня перед відплиттям пасажири, що жили в Нью-Йорку, починали ретельно пакувати речі, а ті, хто жив деінде, приїздили в місто — поїздами, поромами та машинами. У Нью-Йорку прибулі опинились у страшенній спеці: у вівторок, 27 квітня, на термометрі було 33°С, а до Дня солом’яного капелюха було ще чотири дні. У цей день, 1 травня, чоловіки можуть нарешті змінити теплі капелюхи на літній варіант — і всі дотримувалися цього правила. Репортер Times зробив раптовий огляд Бродвею та помітив лише два солом’яні капелюхи: «Тисячі чоловіків, задихаючись від спеки, ходять вулицями в зимових капелюхах, що сидять на головах під найнеочікуванішими кутами, або ж несуть їх у спітнілих руках»[105].
Здається, місто зовсім не турбує війна. Театри Бродвею — Великого білого шляху, як називають цю ділянку за велику кількість ліхтарів, — щовечора світилися вогнями та життям, хоч у них і з’явився неочікуваний конкурент. Деякі ресторани, крім забезпечення гостей їжею, почали влаштовувати вигадливі розваги, не звертаючи уваги на відсутність театральної ліцензії. Міська влада загрожувала суворим покаранням цим «кабаре» за недотримання правил. Один із власників, керівник закладів Reisenweber’s на Восьмій авеню та на Коламбус-серкл, сказав, що буде тільки радий забороні: він уже стомився від конкуренції. У його закладі давали мюзикл під назвою «Забагато гірчиці» з «безліччю ВРОДЛИВИХ ДІВЧАТ» у ролях, а також окреме шоу «Кабаре-буревій» з квінтетом виконавців негритянських пісень та повним обідом — табльдот — за долар, з танцями між стравами. «Публіка, — скаржився він, — має просто сміхоподібні забаганки на складні розваги під час їжі. І ці забаганки вже ставлять під загрозу всю ресторанну справу»[106].
Якщо комусь із подорожніх в останню мить треба було придбати щось із одягу, на них чекала постійна розвага — шопінг. Тоді якраз почалися або ось-ось мали початися весняні розпродажі. У Lord and Taylor на П’ятій авеню рекламували чоловічі пальто за 6 доларів 75 центів — менш ніж за півціни. У Б. Олтмана за декілька кварталів на південь не стали вказувати ціни, але запевняли жінок, що в їхній крамниці «безперечні знижки» на сукні та костюми з Парижа, які можна знайти на третьому поверсі у відділі «Костюми за зниженою ціною». Кравецька компанія німецького походження House of Kuppenheimer рекламувала, як не дивно, особливий «британський» костюм: «У наші активні часи всі чоловіки молоді»[107].
96
Wilson, «Му Memoir», 56; Cooper, « Woodrow Wilson», 281.
97
Wilson, «Му Memoir», 56; Link, «Wilson: Confusions», 1—2.
98
Wilson, «Му Memoir», 56; Cooper, «Woodrow Wilson», 281; Levin, «Edith and Woodrow», 53.
Відтоді як не стало Еллен Вільсон, у Білому домі рідко можна було почути сміх. А під час цієї першої зустрічі Ґалт із президентом Гелен Боуне двічі чула, як Вільсон сміється. «Не можу сказати, що я з першої хвилини передбачила те, що станеться, — згадувала вона. — На це мені знадобилося хвилин десять». G. Smith, « When the Cheering Stopped», 14.
99
Schachtman, «Edith and Woodrow», 74; Link, « Wilson: Confusions», 1—2.
100
Link, «Wilson: Confusions», 1—2. «вражаючою вдовою» — Levin, «Edith and Woodrow», 51.
101
Levin, «Edith and Woodrow», 51.
102
Mersey, «Report», увесь текст. В одній із газет це назвали «шокуючим кровожерством». Щонайменше один зі свідків на борту розповідав, що екіпаж субмарини сміявся та щось вигукував, спостерігаючи, як борсаються у воді ті, хто вижив. У звіті, надісланому посольством США в Лондоні, наведено слова іншого свідка: він запевняє, що якби субмарина почекала ще десять чи п’ятнадцять хвилин перед пострілом, то «всі, скоріше за все, врятувалися б». Британська Комісія морських катастроф із лордом Мерсі на чолі провела розслідування (лорд Мерсі за три роки до цього очолював розслідування катастрофи «Титаніка»). Мерсі засудив Форстнера за те, що той дав пасажирам так мало часу — «вкрай недостатньо... це веде мене до висновку, що капітан субмарини навмисне хотів не тільки потопити судно, а й, учинивши це, також забрати життя команди та пасажирів». Щодо сміху та вигуків, Мерсі зауважив: «Я б хотів залишити це без коментарів, сподіваючись, що свідок помилився».
Mersey, «Report» 5; також див. Link, «Wilson: Struggle», 359; Walker, «Four Thousand Lives Lost», 80,81; телеграма, U. S. Consul General, London, to William Jennings Bryan, 7 квітня 1915 p., «Міжнародні відносини».
103
Cooper, « Woodrow Wilson», 277.
104
Link, « Wilson: Struggle», 365.
105
New York Times, 28 квітня 1915 р.
106
Там само.
107
New York Times, 29 квітня 1915 p.