– Розчарував, га? – Вольф усміхнувсь. – Боїшся, що, забувши все, я розчаруюсь? Краще вже розчаруватись, аніж вірити невідомо в що. Принаймні треба хоч подивитись, що воно таке, коли вже навертається така нагода… Чого мовчиш, шахраюго?

Його візаві й не думало відповідати.

– Машина мені нічого не коштувала, – сказав Вольф. – Розумієш, це мій шанс. Єдина нагода за все життя, так-так. І ти хочеш, щоб я її змарнував? Не діждеш. Рішення, що призводить до повного самознищення, більше важить, ніж найкращі вагання. Ти не згодний?

– Не згодний, – повторило відбиття.

– Ясно, – різко кинув Вольф. – Говорив тільки я – ти ні до чого. Ти більше мені не потрібний. Я обрав для себе. Прозрів. Ух, як категорично!

Він важко випростався. Перед очима, немов вибите на срібному листі, стояло його зображення. Вольф увімкнув світло, й зображення поволі згасло. Рука, що крутнула вимикач, була біла і тверда, як поверхня металевого дзеркала.

Розділ 5

Перед тим, як повернутися до зали, де пилось і танцювалося, Вольф трішки опорядив себе. Помив руки, запустив собі вуса, побачив, що вони його не пасують, відразу ж зголив їх і пов’язав іншу краватку, місткішого крою, з огляду на останній крик моди. Відтак, щоб не шокувати цим коридор, пішов у зворотному напрямку. Дорогою вимкнув автоматичний перемикач, який довгими зимовими вечорами регулював склад повітря. Як наслідок, замість електричного освітлення, з’явилось надм’яке рентгенівське випромінювання, розсіяне задля більшої обачності; воно проектувало на стіни з люмінесцентним покриттям збільшені зображення сердець танцюючих. З биття сердець було видно, як хто кого кохає.

Сапфір Лазулі танцював з Ліль. Тут усе було гаразд. Обидва серця, вельми симпатичні, хоч і досить різні формою, скорочувались спокійно, ніби між іншим. Біля буфета стояла із спиненим серцем Грайвесна. Дві інші пари обмінялися законними складниками жіночої статі, а частота пульсацій безперечно доводила, що ця система працює й поза межами танцю.

Вольф запросив Грайвесну. Вона пішла за ним байдужа й лагідна. Було чи то вже запізно, чи ще зарано. За вікном струменіла й бурунилась ніч – важкими клубами туману, які скочувалися з даху будинку і випаровувались під гарячими променями зорі. Вольф ступив крок, тоді ще один і спинивсь. Перед ним були двері.

– Ходім, трішки прогуляємось, – сказав він Грайвесні.

– Ходім, – відповіла та.

Вона, не дивлячись, узяла з тарілки жменю черешень, і Вольф пропустив її першою. Вони ввійшли в ніч усім тілом. Небо купалось у мороці, рухливе й неспокійне, як живіт добре нагодованого чорного кота. Коли вони#ступили на гравієву доріжку, Вольф узяв Грайвесну за руку. Під їхніми ногами дзвеніли короткі нотки дзвінких кремнієвих калаталець. Перечепившись через край газону, Вольф ухопився за Грайвесну. Вона поточилась, і обоє з розмаху сіли в траву. Трава була тепла, і вони полягали, не торкаючись одне одного. Після ще однієї конвульсії ночі несподівано з’явилося кілька нових зірок. Грайвесна їла черешні, і було чути, як вони бризкають у роті живим соком. Вольф усім тілом припав до землі. Він набирав повні жмені пахучих стеблин і розтирав їх пучками. Він так би тут і заснув.

– Тобі хороше, Грайко? – спитав Вольф.

– Хороше… – відказала Грайвесна не цілком упевнено. – От тільки Сапфір… Якийсь він дивний сьогодні. Ніяк не насмілиться мене поцілувати. Усе ніби озирається на когось.

– Усе владнається, – заспокоїв Вольф. – Він перепрацювавсь.

– Дай Боже, щоб так і було, – промовила Грайвесна. – Нарешті закінчили.

– Головне зроблено, – сказав Вольф, – завтра почну випробування.

– Ой, і я б хотіла подивитись, – вихопилося в Грайвесни. – Не могли б ви взяти мене з собою?

– Ні, – сказав Вольф. – Теоретично машина розрахована на одного, а потім, хто зна, що я знайду там, позаду? Тебе це, Грайко, ніколи не цікавило?

– Ні, – сказала Грайка. – Я надто ледача. До того ж завжди всім задоволена, тому й допитлива.

– Яка ти киця, – сказав Вольф.

– Чому ви так сказали, Вольфе? – спитала Грайвесна, змінивши інтонацію.

– А що я сказав? – промурмотів Вольф. – Можна черешень?

Він відчув на своєму обличчі прохолодні доторки пучок, які шукали його рот, і між губами прослизнула ягода.

Перш ніж уп’ястись у неї зубами, він дав їй нагрітись, а тоді розкусив рухливу кульку. Грайвесна була зовсім поруч, до пахощів землі домішувавсь аромат її тіла.

– Ти гарно пахнеш, Грайко. Мені подобаються твої парфуми, – сказав Вольф.

– Я не вживаю парфумів, – відповіла Грайвесна.

Вона дивилась, як одна за одною гаснуть і вмирають у яскравих спалахах зірки. Праворуч, саме над їхніми головами, три з них виробляли на якогось східного танцю. Інколи вони зникали в спіралях ночі.

Вольф неквапно перевернувсь горілиць, аби ні на мить не втрачати контакту з травою. В пошуках опори його права рука торкнулась якогось маленького звірятка. Тваринка не втікала. Він напружив зір, намагаючись розгледіти її в темряві.

– У мене під боком тепле звірятко, – сказав він.

– Дякую… – відгукнулася Грайвесна й тихо-тихо засміялась.

– Я не про тебе, – сказав Вольф. – Це кріт… чи пак кротеня. Не втікає, а все як ртуть… послухай, зараз я його гладитиму.

Кротеня замуркотіло, його червоненькі очки горіли. Вольф сів і поклав звірятко Грайвесні на груди, там, де починалася сукня, між персів.

– Яке м’якеньке, – промовила Грайвесна і засміялась. – А тут гарно.

Вольф знову впав у траву. Його очі вже зникли до пітьми. За кілька сантиметрів від його обличчя марно лежала ясна й гладенька Грайвеснина рука. Вольф присунувсь і торкнувся губами темної улоговинки в згині ліктя.

– Грайко… ти така мила.

– Ти думаєш?.. – ніяковіючи, проказала та. – Тут гарно. Поспімо?

– Можна, – відгукнувся Вольф. – Я сама про це й подумав.

Він притулився щокою до її плеча, ще трохи вугластого від надміру юності.

– Ми прокинемось усі в кротах, – сказала вона і знову засміялася своїм трохи приглушеним сміхом.

– Як духмяніють трави, – сказав Вольф. – Трави й ти. Скільки квітів. Що це пахтить конвалією? Вона вже мала відцвісти.

– Я пригадую ці квіти, – сказала Грайвесна. – Колись їх тут було повно, цілі поля, густі, як щіть на голові. Ми сідали на землю й сидячи збирали букети. Ціле море квітів. Це якась інша рослина – з помаранчевими квітками, схожими на маленькі бляшки. Я не знаю, як вона називається. В головах у мене фіалки смерті, а там, біля моєї другої руки – асфоделі.

– Ти не переплутала? – спитав Вольф звідкись іздалеку.

– Ні, – відказала Грайвесна. – Я ніколи їх не бачила, але оскільки мені подобається це слово й ці квіти, то я дала квітці таке ім’я.

– Так і буває, – сказав Вольф. – Те, що люблять, завжди поєднують. Якби ми не любили так самих себе, нудилися б самотою.

– Сьогодні ми такі самотні, – сказала Грайвесна. – Такі самотні. Ти і я… – І потішено зітхнула. – Як, усе-таки, гарно, – прошепотіла вона за хвилю.

– Ніч без сну, – сказав Вольф.

Вони затихли. Грайвесна пестила кротеня, і те солодко, тоненько мукало, як може мукати кротеня. Угорі над ними розчахнулись коридори космосу, але їх разом із зірками змивали хвилі сірого мороку. Так вони й заснули без слів на теплій землі серед пахощів закривавлених квітів. Благословлялося на світ. Від будинку долинав невиразний гамір, мудрований, як блакитна саржа. Легкий подих Грайвесни пригинав бадилинку до землі.

Розділ 6

Утомившись чекати, поки Ліль прокинеться, що могло любісінько статись і ввечері, Вольф черкнув цидулку, поклав біля неї і вийшов з кімнати. На ньому були зелені штани та куртка – така собі форма для гри в шпок.