Грайвесна висловила їй майже те саме, що й Вольф допіру, і це здавалося дивним.

– Усе могло б бути так просто, – зітхнула вона.

– Я згодна з вами, – сказала Грайвесна, – але цієї простоти й так багато, сукупність її набуває складних форм, і тоді – не охопиш зором. Аби осягти, треба піднестись високо-високо над усім.

– І вжахнутись, побачивши, що все дуже просто, та нема проти цього ліків, а притьмом омани не розвієш.

– Може, й так.

– А що робити, коли тебе поймає жах? – спитала Ліль.

– Те саме, що й Лазулі, – відповіла Грайвесна. – Стає страшно – і ти рятуєшся.

– Або казишся, – тихо промовила Ліль.

– І таке може статись, – сказала Грайвесна.

Вони замовкли.

– А що роблять для того, щоб їх знову зацікавити? – по довгій хвилі озвалася знову Ліль.

– Я роблю все, на що здатна, – сказала Грайвесна. – Як і ви. Ми намагаємось бути милими й не утискати їхньої свободи, стараємось бути настільки дурненькими, наскільки це необхідно, бо жінка має бути трішки дурненькою – так заведено, і це, мабуть, найважче за все. Ми віддаємо їм своє тіло і володіємо їхнім – принаймні не треба торгуватись, – а вони кудись тікають, їм страшно.

– Вони ж не нас бояться, – заперечила Ліль.

– Це було б надто добре, – відгукнулася Грайвесна. – Їхній страх – і той має бути їхнім.

За вікном усе полум’яніло сонце, кидаючи білі спалахи на полірований паркет.

– Чому ми тримаємося краще? – спитала Ліль.

– Бо дивимося на себе критично, – сказала Грайвесна, – саме тому ми й цілісні. А вони гадають, що наша складність полягає в цій цілісності. Те, що я вам і казала.

– Тоді вони просто нерозумні, – виснувала Ліль.

– Не узагальнюйте й ви, – застерегла її Грайвесна. – Це і їх позбавляє простоти. Жоден з них не заслуговує на це. Ніколи не слід говорити загальником – «чоловіки». Треба конкретно: «Лазулі», «Вольф». Вони завжди думають «жінки», і це збиває їх з плигу.

– Де ви все це викопали? – здивувалася Ліль.

– Сама не знаю, – відповіла Грайвесна. – Слухала їх. Мабуть, те, що я кажу, схоже на дурницю.

– Можливо, – кинула Ліль, – але принаймні все зрозуміло.

Вона підійшла до вікна. Там, унизу, на тлі вогненно-червоної трави бежева пляма Лазулевого тіла здавалась опуклим відтиском. Інколи про таке кажуть «рельєф». Був там і Вольф – він стояв біля Лазулі навколішках, обійнявши його за плечі, й щось йому говорив.

Розділ 28

Це сталося наступного дня. Грайвесна лежала в кімнаті Лазулі, вдихала приємний Запах соснових дощок і мріяла. Він мав невдовзі повернутися. Стелею бігли світлі борозенки майже вподовж волокон деревини.

Вітер кубливсь у дорожній куряві й кружляв довкола живоплоту, бурунячи червону траву синусоїдами хвиль, гребінці яких пінилися щоразу новими квітками. Грайвесна шкірою відчувала свіжу Сапфірову постіль. Вона відкинула запинало й торкнулася щокою лляної наволоки.

Прийде Лазулі, ляже поруч із нею і підкладе свою руку під її ясні коси, візьме за плече… Грайвесна легенько торкнулася свого плеча.

Сором’язливий він…

Мрії пливли і пливли, Грайвесна пробувала проводжати їх поглядом, але це набридало, і вона жодну не додивлялась до кінця. Навіщо мріяти – Лазулі й так прийде, і ніякий це не сон. Грайвесна жила взаправду. Вона пучками відчувала, як кров б’є у скронях, з насолодою стискала й розтискала кулаки, граючи м’язами. На якусь мить навіть заснула, забувши про свою ліву ногу, просто зволікала з тим, що колись доведеться нею поворухнути, бо знала це відчуття і звідати його вчасно було великою насолодою.

Сонце матеріалізувало повітря в мільйони корпускул, поміж яких метушилось кілька крилатих створінь. Іноді вони раптом зникали в порожньому промені тіні, ніби в якій пащі, і тоді Грайвесні трішки хололо на серці. Але вона знову поверталася до своїх мрій і вже не стежила за танком лискучих леліток.

Вона чула всі знайомі звуки, що ними жив будинок: як грюкають унизу двері, як у трубах заводить пісню вода, як за дверима в лункому коридорі безладно похляпує мотузка, якою відчиняли кватирку, – протяг розгойдував її туди-сюди.

У садочку хтось висвистував. Грайвесна поворушила ногою, і нога клітина по клітині повернулася до життя; була мить, коли цей свербіж став просто нестерпним. Як чудово! З тихим млосним стогоном вона потяглась.

На другий поверх піднявся Сапфір Лазулі, і Грайвесна відчула – серце прокидається. Воно не забилося швидше, а тільки ввійшло в рівний ритм, поважний і потужний. Грайвесна відчула, як зарум’яніли її щоки, і втішено зітхнула. Ось що називають життям!..

Лазулі постукав і ввійшов. Він вирізьблювався в рамі одвірків, стрункий і кремезний, з піском у волоссі. На ньому був комбінезон тютюнового кольору і сорочка з розстебнутим коміром. Очі були того сіро-металевого відтінку, якими бувають деякі емалі, рот виразно окреслений, зі смужкою тіні під нижньою губою, а контури дужої шиї романтично продовжували комір.

Лазулі підняв руку й сперся на одвірок. Він дивився на Грайвесну, простерту в ліжку. Та всміхалася з-за напівстулених повік. Під віями він бачив дві блискітки очей. Її зігнута ліва нога задирала легеньку сукню, і Лазулі з завмиранням серця простежив лінію другої ноги від отороченого китичками черевичка до тіні високо над коліном.

– Привіт… – промовив Лазулі, не змінюючи пози.

– Привіт, – озвалася Грайвесна.

Він не ворушивсь. Грайвесна торкнулася свого намиста з жовтих квіток і непомітно його розстебнула. Не відводячи від Лазулі погляду, опустила руку, і разок важкою гадючкою впав на підлогу. По тому неквапом скинула черевичок, трохи помарудившись із хромованою застібкою. Черевичок легенько стукнув підборчиком об паркет. Тоді Грайвесна розстебнула й другий черевичок.

Лазулі задихав частіше. Мов зачарований стежив він за руками Грайвесни. За її губами, соковитими й червоно-гарячими, як темна глибизна свіжої квітки.

Тепер вона приспустила до кісточки одну панчоху з ефірного мережива, і та стала маленьким сірим клубочком. Потім з’явивсь і другий – обидва лягли поряд з черевиками.

Нігті в Грайвесни на ногах були покриті синім перламутровим лаком. Шовкова сукня мала ряд ґудзиків на кожному боці від плеча до литки. Почала вона згори й розстебнула два перші. Відтак перейшла на другий бік і розчепила три. Тоді ще по два з кожного боку. Зрештою лишився один-єдиний ґудзик на поясі. А тоді обидва полотнища сукні впали до її відполірованих колін, і там, куди лягали сонячні промені, Лазулі побачив тремтливий пушок.

Два трикутники чорних мережив зачепились і зависли на торшері, тепер треба було розстебнути тільки останній ґудзик, бо на самому низу її животика лишалось іще легке кошлате вбрання, яке становило з Грайвесною одне ціле.

У її усмішці раптом зібралося все сонце кімнати. Як заворожений, Лазулі опустив руки і нерішуче підступив до неї. Грайвесна саме вийшла з сукні і завмерла, схрестивши руки на грудях, наче по важкій роботі. Поки роздягався Лазулі, вона не поворухнулась, і тільки на пружних персах, розкинутих вільно й безтурботно, невблаганно наливалися рожеві бруньки.

Розділ 29

Він ліг поряд і обійняв її. Грайвесна повернулась на бік і відповіла на його цілунки. Тонкими пальцями вона гладила йому щоки, губи ледь торкались його він. Лазулі ввесь тремтів, відчуваючи, як пекучий вогонь охопив йому поперек і став виразно окресленим бажанням. Він хотів розтягти його, не хотів спускати з ретязя свою плотську жагу, бо інша річ, реальне занепокоєння, холодило йому потилицю й не давало розслабитись. Лазулі заплющив очі, тихий шепіт Грайвесниного голосу приколисав його оманливим чуттєвим сном. Лазулі лежав на правому боці, Грайвесна – лицем до нього. Він підняв лівицю, зустрівся вгорі з її білою рукою й пішов по цій руці до пахвової ямки, ледь прикритої цупким білим волоссячком. Розплющив очі й побачив краплю-перлину прозорого поту, що збігала в неї по груді. Нахилився й злизнув її – перлина мала присмак підсоленої лаванди. Тоді торкнувся губами напнутої шкіри, і дівчина, засміявшись від лоскоту, поклала його руку собі на стан. Друга його рука ковзнула по її довгому волоссі і стисла шию. Його груди накрили її настовбурчені пипки. Грайвесна вже не сміялась, її вуста трохи розтулились, і від цього обличчя стало ще молодшим – так прокидається маля.