— Їііііжа, — протянув чужинець. — Так. Котлета, запіканка, юшка, рагу, фрікасе, фарш, бекон, суфле, галушки, кисіль, сорбет, каша, сосиски, не бажаю сосиски, квасоля, зовсім не давати, ласощі, желе, варення. Тельбухи, — і посміхнувся Грубаню.
— Усе це? — пробурмотів господар.
— Він так розмовляє, — пояснив Г’ю. — Не запитуй чому. Просто так є.
Усі очі в кімнаті були приковані до чужинця... Окрім очей чарівника Буйвітра, який сидів у найтемнішому кутку, посьорбуючи кухоль неміцного пива.
Він роздивлявся Скриню.
Зверніть увагу на Буйвітра.
Тільки-но погляньте. Сухорлявий, як і більшість чарівників, одягнений у багряну мантію, на якій тьмяними блискітками були вишиті кілька містичних символів. Дехто міг сприйняти його за простого учня чарівника, котрий утік від свого вчителя з протесту, від нудьги, страху та затяжного бажання протилежної статі. Однак на його шиї висів ланцюжок із бронзовим восьмикутником, який означав, що він випускник Невидимого університету, вищої школи магії, чия незвичайна просторово-часова територія ніколи точно ані Тут, ані Там. Випускникам цього університету переважно призначають ступінь мага, щонайменше, але Буйвітер після одного нещасного випадку був змушений покинути заклад зі знанням лише одного заклинання і заробляв на прожиття в місті завдяки своїй вродженій обдарованості в мовах. Як правило, він уникав роботи, але мав жвавий розум, через що нагадував знайомим кмітливого пацюка. І одразу міг упізнати грушу премудру. Він бачив її зараз і не вірив своїм очам.
Архімаг, докладаючи значних зусиль і втративши безліч часу, міг би отримати невеличку палицю, виготовлену з деревини груші премудрої. Вона росте лише в місцях, де в давнину була магія, і цілком можливо, що не знайдеться більше двох таких палиць у всіх містах Круглого моря, зроблених з цього матеріалу. Але велика скриня з неї… Буйвітер помізкував і прийшов до висновку, що навіть якби скриня була по ляду набита зірковими опалами та брусками золота, вміст не вартував би навіть десятої частини ящика. На його чолі запульсувала вена.
Чарівник підвівся і попрямував до трійці.
— Чи можу я бути корисним? — поцікавився він.
— Котися звідси, Буйвітре, — відмахнувся Грубань.
— Я лише подумав, що ліпше було би звернутися до цього пана його рідною мовою, — обережно мовив чарівник.
— Він і сам добре порається, — відповів шинкар, але відступив на декілька кроків. Буйвітер увічливо посміхнувся незнайомцю і сказав декілька слів химерською. Він пишався вільним володінням цією мовою, але мандрівник лише спантеличено зиркнув на нього.
— Даремно, — самовпевнено озвався Г’ю. — Уся справа в книжці. Це вона каже йому, що говорити. Справжні чари.
Буйвітер перейшов на верхньобороґравську, на ванґлемеську, сумтрійську і навіть чорнооруґську, мову без іменників та з одним прикметником, і то непристойним. Кожна спроба зустрічалася ввічливим нерозумінням. У розпачі він спробував дикунську тробську мову і лице маленького чоловіка осяяла вдоволена усмішка.
— Нарешті! — сказав він. — Мій добродію! Це чудово! (Насправді тробською мовою останнє слово звучало як «те, що може статися лише раз за час служби каное, ретельно видовбаного сокирою та випаленого вогнем з найвищого діамантового дерева, що виросло в знаменитих діамантових лісах на нижніх схилах гори Аваява, яка, подейкують, є домівкою вогняних богів».).
— Про що це ви? — запитав Грубань з підозрою.
— Що сказав шинкар? — спитав коротун.
Буйвітер сковтнув.
— Грубаню, — сказав він. — Принеси, будь ласка, два кухлі твого найкращого елю.
— Ти його розумієш?
— Ну, аякже.
— Скажи йому... скажи йому, що ми раді його вітати. Перекажи, що сніданок… е… коштує одну золоту монету. — На хвилинку лице Грубаня скривилось так, ніби у ньому відбувалась якась внутрішня боротьба, і в пориві щедрості він додав: — Твій сніданок входитиме у вартість також.
— Чужинцю, — спокійно сказав Буйвітер, — якщо ти залишишся тут на ніч, то тебе заріжуть чи отруять. Тільки не припиняй посміхатися, бо тоді й мене ця участь не мине.
— Та не може такого бути, — відказав іноземець, роззираючись навколо. — Мені подобається це місце. Справжня морпоркська таверна. Знаєш, я так багато чув про такі заклади. Усі ці вишукані старі балки. Та ще й так дешево.
Буйвітер швидко роззирнувся навколо, на випадок, якщо витік чарів з Чарівницького кварталу, розташованого через річку, миттєво переправив їх у інше місце. Але ж ні — це й досі був «Барабан», із закіптюженими стінами, долівкою з перегною старого оситняка й безіменних жучків, із прокислим пивом, яке не так продавалось, як просто позичалося на деякий час. Він спробував підібрати зображення до слова «вишуканий», чи то радше до найближчого тробського відповідника, що звучить як «ця приємна химерність конструкції, притаманна маленьким кораловим хатинкам губкоїдних пігмеїв з Орогайського півострова.»
Його розум здався від надзусиль.
Відвідувач продовжив: — Мене звати Двоквіт, — і протягнув руку. Решта троє інстинктивно глянули, чи нема там раптом монети.
— Радий знайомству, — відказав чарівник. — Я — Буйвітер. Послухай, я не жартую. Це небезпечне місце.
— Прекрасно! Якраз те, що мені потрібно!
— Га?
— Що це таке в кухлях?
— Це? Пиво. Спасибі, Грубаню. Так. Пиво. Ну, ти знаєш. Пиво.
— Ааа, типовий напій. Маленького золотого буде достатньо, як думаєш? Я не хочу когось образити.
Він вже наполовину витягнув його із гаманця.
— Та-ага, — прохрипів Буйвітер. — Маю на увазі, ні, ти нікого не образиш.
— Добре. Ти кажеш, що це небезпечне місце. Себто сюди часто заглядають герої та шукачі пригод?
Буйвітер поміркував.
—Так... — промовив нарешті.
— Прекрасно. Я б хотів познайомитися з кимось із них.
Нарешті чарівник допетрав.
— А, — сказав він. — Ти приїхав по найманців («воїнів, що борються за плем’я, у якого більше молочних горішків»)?
— Е, ні. Я лише хочу з ними познайомитись. Аби, приїхавши додому, я міг усім це розповісти.
Буйвітер подумав, що після зустрічі з клієнтурою «Барабана» Двоквіт уже ніколи не повернеться додому, хіба що живе десь біля ріки і його тіло буде пропливати повз.
— А де твій дім? — запитав чарівник.
Він зауважив, що Грубань прослизнув у якусь бокову кімнату. Г’ю з підозрою спостерігав з-за найближчого столу.
— Ти чував про місто Бес-Пеларґік?
— Ну, я недовго був у Тробі. Лише так, проходом...
— Це не в Тробі. Я розмовляю тробською, бо в наших портах багато моряків з цієї місцини. Бес-Пеларґік — великий морський порт Аґатійської імперії.
— На жаль, ніколи не чув про неї.
Двоквіт здивовано здійняв брови.
— Ні? Вона доволі велика. Якщо плисти впередньо від Брунатних островів, то близько за тиждень будеш на місці. З тобою все гаразд?
Він оббіг навколо столу і поплескав чарівника по спині. Буйвітер захлинувся пивом.
— Противажний континент!
За три квартали звідти літній чоловік кинув монетку в блюдце з кислотою та легенько нею покрутив. Грубань нетерпляче очікував, почуваючись неспокійно в кімнаті, заповненій шумом чанів та булькотом мензурок і де з вишикуваних полиць виступали напівзатінені обриси, що нагадували черепи та химерні опудала.
— Ну? — вимогливо мовив він.
— Із цим не можна поспішати, — пробуркотів старий алхімік. — Випробування потребують часу.
Він потицяв у блюдці, де монета тепер лежала у вихорі зеленого, зробив деякі обчислення на шматку пергаменту.
— Неабияк цікавий результат, — нарешті сказав він.
— Воно справжнє?
Старий зморщив губи.
— Залежить від того, що вважати справжнім, — мовив він. — Якщо маєте на увазі: чи є ця монета такою ж, як, скажімо, п’ятдесятидоларова, тоді відповідь ні.
— Я так і знав! — крикнув шинкар і попрямував до дверей.
— Я не певний, що достатньо чітко пояснив, — мовив алхімік. Грубань злісно розвернувся: