Буйвітер зачудовано дивився на маленький скляний квадрат. Ось він — маленька постать, в ідеальних кольорах, стоїть перед групою вартових, обличчя котрих застигли з роззявленими ротами та жахом в очах. Безмовний гул переляку розійшовся вусебіч, коли всі перехилилися через його плече, щоби поглянути на картину.

Широко всміхаючись, Двоквіт дістав жменю менших монет, чверть-райну, як зрозумів тепер Буйвітер. Іноземець підморгнув чарівнику.

— Коли я зупинявся на Брунатних островах, у мене були схожі проблеми, — він промовив. — Вони вважали, що образопис краде частку їхніх душ. Кумедно, чи не так?

— Еге, — вимовив Буйвітер, а тоді, бо цього навряд було достатньо для підтримання розмови, додав: — Але то не дуже схоже на мене.

— Ним легко користуватися, — сказав Двоквіт, не зважаючи на його слова. — Поглянь, усе, що треба — натиснути оцю кнопку. Образопис зробить решту. Отже, я стану ось тут біля Груна, а ти роби картину.

Золото втихомирило чоловіків так, як лише золото це може, і Буйвітер півхвилини по тому вже здивовано тримав маленький скляний портрет Двоквіта з великим зазубреним мечем у руках і такою усмішкою, немов усі його мрії здійснилися.

Вони обідали у невеликій їдальні біля Латунного мосту, а скриня спочивала під столиком. Їжа та вино, набагато кращі за те, чим зазвичай частувався Буйвітер, неабияк допомогли йому розслабитися. Він подумав, що справи йдуть не дуже погано. Трохи винахідливості та спритного розуму — це все, що потрібно.

Двоквіт, здавалось, теж про щось думав. Замислено дивлячись у свій келих з вином, він сказав:

— Я так розумію, бійки в шинках тут доволі звичне явище?

— Ой, вельми.

— Безперечно, рухомість та устаткування, буває, руйнується?

— Рухо... а, розумію. Ти маєш на увазі лавки й таке інше. Так, гадаю, що так.

— Це, мабуть, сильно засмучує шинкарів.

— Я ніколи насправді про це не думав. Гадаю, це один із ризиків такої роботи.

Двоквіт замислився.

— Можливо, я би допоміг із цим, — мовив він. — Ризики — це моя робота. От ця їжа трохи жирна, чи не так?

— Ти ж казав, що хочеш скуштувати типової морпоркської їжі, — відповів Буйвітер. — Що там було про ризики?

— Ой, мені про них усе відомо. Це ж моя робота.

— Здається, ти саме це й казав. Я одразу й не повірив.

— Та я сам не ризикую. Мабуть, найбільш бентежна річ, котра зі мною сталася — це коли я перевернув чорнильницю. Я оцінюю ризики. День за днем. Чи знаєш, які шанси того, що загориться дім у Бес-Пеларґіку в районі Червоного трикутника? П’ятсот тридцять вісім до одного. Я це розрахував, — додав він із ноткою гордості.

— Для… — Буйвітер спробував придушити відрижку, — ... для чого? ’Репрошую. — Він налив собі ще вина.

— Для… — Двоквіт зупинився. — Я не можу це сказати тробською, навряд чи тробці мають відповідне слово. Нашою мовою ми звемо це… — він вимовив набір чудернацьких складів.

— Страх-у-ванні, — повторив Буйвітер. — Смішне слово. Шо це таке?

— Ну, скажімо, у тебе є корабель, завантажений злитками золота, наприклад. Він може потрапити в шторм або його можуть захопити пірати. Ти не хочеш, аби це сталося, тож береш страх-у-вальний по-ліс. Ґрунтуючись на записах про погоду й піратство за крайні двадцять років, я визначаю шанс того, що вантаж пропаде, а тоді трохи додаю, відтак ти дещо платиш мені згідно з цим шансом...

— … і тим трішки… — мовив Буйвітер, серйозно помахуючи пальцем.

— А тоді, якщо вантаж втрачено, я це компенсую.

— Копесюєш?

— Виплачую тобі вартість вантажу, — терпляче сказав Двоквіт.

— О, я зрозумів. Це як битись об заклад, еге ж?

— Заклад? Гадаю, можна й так сказати.

— І ти заробляєш гроші цим страхом-у-ванні?

— Авжеж, воно пропонує повернення вкладень.

Огорнутий теплим жовтуватим сяйвом вина, Буйвітер спробував подумати про страх-у-ванні в межах мислення кругломорців.

— Здається, я не дуже розумію той страх-у-ванні, — твердо сказав він, ліниво спостерігаючи, як обертається світ. — От чари... Чари я розумію.

Двоквіт усміхнувся.

— Чари — то одне, а відбитий-звук-підземних-духів — то зовсім інше, — промовив він.

— Га?

— Що?

— Те смішне слово, яке ти використав, — нетерпляче сказав Буйвітер.

— Відбитий-звук-підземних-духів?

— Ніколи про це не чув.

Двоквіт спробував пояснити.

Буйвітер спробував зрозуміти.

За довгою післяобідньою прогулянкою вони йшли містом у впередньому напрямку від ріки. Двоквіт чимчикував попереду, на його шиї висіла дивна малюнкова коробка, а Буйвітер шкандибав позаду, час від часу попхикуючи, та мацав, чи на місці його голова. За ними йшли й інші. У місті, де привселюдні страти, дуелі, бійки, чарівницькі ворожнечі та дивні події ставалися ледь не щодня, жителі відточили професію невинного спостерігача до досконалості. Усі до одного вони були надзвичайно вмілими роззявами. У будь-якому разі Двоквіт задоволено робив зняток за знятком, де були зображені люди за, як він казав, побутовою діяльністю, та й оскільки при цьому завжди змінювала руки чверть-райну «за їхні клопоти», хвостик радісних та щасливих новоспечених багатіїв із нетрів невзабарі ходив за ним на той випадок, якщо цей шаленець вибухне фонтаном золота.

У храмі Семирукого Сека поквапне скликання жерців та майстрів ритуальної пересадки сердець погодилося, що статуя Сека сто п’ядей заввишки взагалі надто священна, щоби робити з неї чарівне зображення, та виплата двох райну змусила їх несподівано вирішити, що, можливо, Він не такий уже й святий.

Подовжені відвідини «Діри розпусти» залишили після себе декілька барвистих та повчальних зображень, частину з котрих Буйвітер собі заховав для докладнішого розгляду пізніше на самоті. Коли в його голові трохи проясніло, він почав серйозно розмірковувати про те, як працює образопис. Навіть чарівник-невдаха знав, що деякі матерії чутливі до світла. Можливо, ті скляні пластинки оброблювалися якимось чарівним процесом, що заморожував світло, котре проходило крізь них, ну, або щось на кшталт того. Буйвітер часто підозрював, що десь є щось, що краще за магію. Він зазвичай розчаровувався.

Проте невдовзі він за будь-якої нагоди користувався тією коробочкою. Двоквіт залюбки це дозволяв, адже таким чином міг з’являтися на власних картинах. Саме тепер Буйвітер помітив дещо дивне. Це пуделко надавало власнику якусь таку владу, що всі, стоячи перед гіпнотичним скляним оком, покірно виконували найрізноманітніші команди стосовно пози та виразу обличчя.

Лихо сталося саме тоді, коли він якраз по вуха поринув у цей процес на площі Зламаних Місяців. Двоквіт позував біля розгубленого продавця оберегів, а натовп новоявлених шанувальників спостерігав за ним із цікавістю на той випадок, якщо він учинить щось неймовірно шалене.

Буйвітер став на одне коліно, аби вийшло краще зображення, і натиснув на чарівний важіль.

Коробка промовила:

— Нічого не вийде. У мене скінчився рожевий.

Досі непомітні двері відчинилися прямо перед його очима. Маленький, зелений, усіяний жахливими бородавками гуманоїд висунувся назовні, тицьнув пальцем в уквітчану кольорами палітру в пазуристій руці й загукав.

— Нема рожевого, бачиш? — кричав гомункул. — Даремно натискати на важіль, коли немає рожевого! Якщо хотів рожевого, то не треба було стільки дівульок знімкувати! Відтепер усе однобарвне, друзяко. Ясно?

— Ясно. Так, безперечно, — відповів Буйвітер. У темному закутку маленької коробочки нібито виднівся мольберт, а також малюсіньке незастелене ліжечко. Він сподівався, що йому привиділося.

— Отже, ми розуміємо одне одного, — промовило чортеня й зачинило двері. Буйвітру здалося, що він почув приглушене буркотіння і ще як стілець тягнуть по підлозі.

— Двоквіте… — почав було він і подивився вгору.

Двоквіт зник. Доки Буйвітер вдивлявся в натовп, відчуваючи, як колючий жах підіймається по хребту, раптом щось легенько штрикнуло його в поперек.