Чоловік перевів подих, глянув на чашку з кавою, проте не торкнувся її.

— Анна цього вже не знала. Хоча, можливо, й знала, але мені не розказувала. Я вперше почув цю історію від Соломії. І до твого дзвінка вважав її розповідь маячнею, — гмикнув Ярмуш, досі не впевнений, що змінив думку. Хіба не може цей шмаркач із зеленими очима й не по-хлопчачому довгими віями виявитися таким самим божевільним, як він? — Коли теща вдруге затнулася про небіжчика, я припер її до стінки та примусив усе пояснити. Вона розповіла, що в другій половині шістдесятих її Яків завершив роботу над власним розв’язком рівнянь Ейнштейна. Яків зробив кілька дивних висновків, зокрема заперечував плинність часу. Я не пам’ятаю подробиць розмови, але йшлося про те, що плин часу — це ілюзія, що час — це лиш одна з координат, дещо відмінна від решти, чотиривимірного часу-простору. Якову не подобалася аналогія річки, що тече, він уявляв простір-час застиглим безкінечним озером.

Семен не зауважив, як напружилось обличчя хлопчака, що сидів навпроти. Марк пригадував розділ «Замерзла річка» із книги Браяна Ґріна: чоловік слово в слово повторював висновки британця.

— Соломія говорила, що Якову таки вдалося її переконати, вона повірила, що це не час пливе, а ми рухаємося в часі, від точки до точки, так само, як переміщуємось у просторі, та поза тим було ще одне дивне твердження, зумовлене рівняннями Якова. Його розв’язок передбачав існування в товщі цього безкінечного озера аномальних часо-просторових бульбашок. Розв’язок, певна річ, не доводив, що такі бульбашки насправді існують, але, нехай так, їхнє існування загалом виглядало не більш неймовірним, ніж існування чорних дір. Ніщо у природі не забороняло їм існувати. — Семен Ярмуш поклав ложечку на блюдце та сфокусував погляд на підліткові. — Ти, мабуть, нічого з цього не зрозумів.

Марк слухав чоловіка із роззявленим ротом і так само із роззявленим ротом мотнув головою.

— Ні, ні, я розумію. Мій дід дає мені книжки, я багато читав, я знаю, що таке рівняння Ейнштейна, знаю про чорні діри. Ви не повірите, але я навіть читав щось схоже до того, що ви розказали про час.

Семен Ярмуш із недовірою зиркнув на підлітка. Маркові слова прозвучали не надто переконливо, та зрештою він продовжив:

— Мені здається, що поняття кротових нір у шістдесятих ще не ввели, проте якби Якову було про нього відомо, думаю, він би погодився, що його часо-просторові бульбашки чимось до цих нір подібні. Хоча були й відмінності. Кротова нора — це гіпотетичний об’єкт, існування якого не суперечить загальній теорії відносності, але для виникнення та підтримання якого потрібна величезна кількість енергії. А Яків нібито довів, що бульбашки під час формування практично не потребують енергії. Тобто вони можуть виникати й існувати самі по собі. Друга відмінність — кротові нори існують у просторі-часі, а бульбашки ніби розсувають простір-час довкола себе так, як повітряні бульбашки у воді розсувають воду. Соломія стверджувала, що бульбашки існують у просторі, але поза часом. Часу всередині них нема. Усередині діють усі закони фізики, та говорити про час у бульбашці немає сенсу, так само як, наприклад, немає сенсу говорити про тиск вакууму. — Чоловік покрутив пальцями чашку. — Упродовж 1968-го Яків продовжував працювати над своїм розв’язком. Він намагався сформувати систему ознак, за якими такі аномалії можна було б виявити у природі. Чоловік вірив, що бульбашки існують, але передбачав, що вони є немовби прихованими. Із формул було зрозуміло, що аномалії під час виникнення матимуть малі розміри, зате існуватимуть тривалий час, а це означало, що їх можна розширити, і таке розширення загалом не вимагало надмірних енергетичних затрат чи фантастичних різновидів енергії. Соломія сказала, що це не важче, ніж відчищати від пилу забруднене скло. — Семен зітхнув. — Яків не сумнівався, що його бульбашки не менш реальні, ніж чорні діри, хоч і знав, що так само, як чорні діри, їх буде важко знайти.

— Він їх знайшов, так?

Ярмуш скептично гмикнув.

— Певна річ ні! Цю його роботу навіть не опублікували. Соломія, коли пояснювала, навіщо їй мертвяк, показувала мені рукопис десятисторінкової статті, проте результати були надто фантастичними як на радянську науку. Крім того, наприкінці шістдесятих у Якова почалися проблеми з лояльністю до режиму. Коли 64-го закінчилася Хрущовська відлига, Яків Соль на відміну від інших не підібгав хвоста й далі критикував режим. Він добре пам’ятав, що сталося з його батьком. Хоч там і пам’ятати не було чого: під час відлиги Яків написав кілька запитів, на жоден із яких не отримав відповіді. Веслав Соль безслідно зник під час репресій. Яків продовжував писати всюди, куди міг, примудрився навіть опублікувати статтю, в якій відкрито звинувачував чекістів у смерті батька, тож через півроку після подій у Чехословаччині його арештували. Суддя дав десять років колонії за антирадянську діяльність. На початку сімдесятих Яків захворів на туберкульоз і помер у колонії.

Чоловік зробив паузу, ковтнув кави.

— До цього моменту я ще міг їй повірити. — Він вимовляв слова так, наче протискав їх крізь запхану до рота пригорщу річкової гальки. — Далі почалося божевілля. У будинку був підвал (я вже казав тобі). Теща облаштувала там лабораторію для проявлення негативів. І на початку вісімдесятих вона помітила в ній дещо дивне. За її словами, воно нагадувало відблиски у ванночці з реактивами. Звичайні відблиски, в будь-якому іншому місці вона б нізащо їх не вловила. Її увагу привернуло якраз те, що таких чітких і яскравих переливів у розсіяному червонуватому світлі підвалу просто не мало би бути. Впродовж наступних шести місяців Соломія придивлялася. Щоразу ставила ванночку на те саме місце й спостерігала за тим, як пульсує виявлене нею світло, намагалася відшукати його джерело, але нічого не знаходила. Через півроку вона вперше припустила, що відблиски можуть вказувати на аномалію, існування якої теоретично передбачив її покійний чоловік. І тоді вона взялася її розширювати…

Марк не стримався:

— Як?

Ярмуш розвів руками.

— Не знаю. Цього вона не розповіла. Соломія торочила, що поглиблювала аномалію впродовж шести років. Вона нічого не бачила крізь неї, лише різноколірне світло, а потім якогось дня світло щезло й утворилася бульбашка. Соломія не зразу зрозуміла, що вона вже всередині. Вона все ще сиділа в кімнатці для проявлення, у своєму будинкові, але, вийшовши з підвалу, з’ясувала, що будинок немовби перемістився до іншого місця. Він стояв на схилі пагорба і…

— Блін! — Марк обхопив голову руками, зчепив долоні на потилиці, після чого повільно опустив їх на шию.

— Що таке? — насупився чоловік.

Хлопчаку хотілося вигукнути: «Там ще дуб! І валуни!» — проте він стримався.

— Нічого. Продовжуйте. Будь ласка, продовжуйте далі.

— Далі — повна маячня. Соломія сказала, що через «діру» в підвалі могла переходити між справжнім будинком і тим, що на пагорбі. Я запитав, чому вона нікому не говорила про це. Соломія відповіла, що спробувала. Зробила кілька фотографій того пагорба, проявила їх і занесла редактору «Червоного прапора». Звісно, їй ніхто не повірив. Того дня вона ледь не втратила роботу. Вона згадувала, що мала намір розповісти дочці, проте Анна на той час уже була вагітною, і Соломія не наважилася. Теща припускала, що з’їхала з глузду, і вирішила, що не варто турбувати дочку. Іще одна причина полягала в тому, що теща ненавиділа совок і все з ним пов’язане, а коли Союз розвалився, у неї вже були причини нікому не розповідати про бульбашку.

Ярмуш кинув погляд у вікно.

— 89-го під час пологів умерла Анна. — Він надовго замовк, а коли озвався, голос звучав тихо й незвично поскрипував. Хлопець нахилився вперед, стараючись не пропустити жодного слова. — Було важко. Я ніяк не міг опанувати себе. Я розумів, що це неправильно, я повинен дбати про Софійку — хто, як не я? — проте не міг. Я плакав щоразу, коли брав її на руки. Іноді достатньо було глянути на неї, щоб мене почало тіпати. Тещі теж було несолодко, але вона якось упоралася, перебрала на себе всі клопоти. Невдовзі після похорону Соломія вперше вийшла до бульбашки із Софійкою. Потім виходила постійно… доки я був на роботі. Вона пояснила мені, що надворі лютий, холодно, а за тим, іншим будинком начебто літо, і малій це подобалося. Наприкінці лютого Соломія зустріла в бульбашці свою доньку. Анна нічого не робила, лише дивилася на неї. Теща зомліла. Коли отямилась, Анна щезла, а Софійка захлиналася плачем у траві неподалік неї. — Семен Ярмуш заплющив очі й потер пальцем скроню, так наче спогади завдавали болю. — Я пам’ятав свої нібито «сни», під час яких бачив Анну, та попри це, відмахнувся від неї, обізвав її божевільною. Соломія мовчки проковтнула образу й продовжила розповідь. Вона захотіла викласти все до кінця. Я обірвав її, вигукнув, що вона психопатка та що я не буду слухати її придуркуваті вигадки. Я ледве стримувався, щоб не вдарити її… Теща відчувала, що я от-от злечу з котушок, але говорити не перестала. Вона сказала, що Яків мав рацію: час — не потік, час — це застигла маса. Сказала, що події, які відбулися, не стираються, не поринають у небуття, а продовжують існувати, просто вже не є для нас досяжними. Відповідно, минуле, теперішнє та майбутнє насправді нічим не відрізняються, це лише суб’єктивні абстракції, які виникли через те, що ми не в змозі змінити минуле й не бачимо майбутнього. Я пам’ятаю, як сердито мотав головою, а вона не замовкала: товкла, що минуле існує, воно реальне, проте не може бути змінене, а тому до певної міри мертве. Сказала, що у відкритих Яковом аномалій є властивості, про які він не здогадувався. Виявилося, що до стабільної бульбашки можна потрапляти з обох боків — і з теперішнього, і з минулого. Істоти, що застигли в минулому, можуть виходити в бульбашку. Це не робить їх живими, проте дає змогу існувати. Напевно, це краще, ніж бути змазаним, погризеним часом відбитком у чиїйсь пам’яті — так вона сказала. — Чоловік нервово постукав пальцями по стільниці. — Я запитав, до чого тут небіжчик. Вона пояснила, що надто пізно збагнула, що мертві — вона називала їх істотами з минулого — хочуть потрапляти до теперішнього. Бульбашка виявилася «прозорою», в ній не було перепон пробиватися воскреслим мертвякам до світу нормальних людей. — Він невесело посміхнувся та знову гмикнув. — Вона захотіла повернути Анну. Не відразу, звісно. Коли зустріла доньку вдруге, Соломія втекла. Але зрештою горе від утрати і, може, якась дещиця цікавості переважили. Теща зізналася, що переводила Анну до цього світу десятки разів, пускала її до Софійки, та це нічого не дало. Соломія визнала, що помилилася: мертве має залишатися мертвим. Анна тільки зберігала вигляд живої, але насправді такою не була. Вона погано рухалася, не розмовляла, та якщо моторику з часом відновила, то навчитися говорити не змогла. За словами Соломії, донька розуміла її, принаймні на початку, і намагалася спілкуватися, але за десять років не спромоглася витиснути жодного членороздільного звуку. Вона лише мукала, наче людина з видаленою гортанню. Я горлав: якщо це правда, як можна було пустити цю потвору до Софійки, та теща мене не чула. Вона сказала, що мертвяки поступово чманіють і всі зусилля спрямовують на те, щоби потрапити крізь бульбашку вперед, до теперішнього часу… — Чоловік безпорадно розвів руками. — Я погано пам’ятаю, що вона розповідала далі. Там пішла вже геть якась нісенітниця. Соломія запевняла, начебто знає, як перешкодити мертвякам, що на місці переходу можна влаштувати лабіринт, щоб ускладнити перехід і в один, і в інший бік, та цього нібито не досить, для певності між бульбашкою та реальним світом потрібно поставити когось на варті, а для цього вона повинна поховати когось у бульбашці. Їй потрібне було тіло, щоби заховати поза часом. — Ярмуш зиркнув на Марка. — Знаю, це дикість, але вона переконувала мене, що це перетворить небіжчика на вічного вартового. Я гаркнув, що їй треба лікуватися, і на цьому розмова завершилася… Потім я запив, Соломія налаштувала доньку проти мене й поступово примушувала мене піти. Вона погрожувала, що позбавить мене батьківства. А в мене на той час не було роботи і… Коротше, я забрався й пішов. 2003-го Софійка раптово померла, і та ідіотка кудись заховала тіло. Я намагався достукатись до неї, але теща не захотіла мене слухати. Тоді я звернувся до поліції, пішов до школи, де навчалася донька, проте все марно. Я досі не знаю, де вона похована.