Поліцейський падає, човгун рушає далі. Його вдягнені в рукавичку металеві пальці піднімають пістолет і стріляють. Один, два, три швидкі (і влучні) постріли. Кров б’є з рота другого поліцейського, коли він завалюється на землю. Човгун тим часом рухається вперед, бо робота ще не закінчена. Рукавичка зникла з руки істоти. П’ять гострих металевих пальців блищать у місячному світлі. Відьма на мить знову непритомніє. Потім спалах, схожий на потужний електричний розряд, заповнює її череп, і розум оживає. У розпухлих очах туман… Але відьма бачить, що істота наближається до неї. Пружна хода. Брязкіт. Місячне світло проходить крізь тіло істоти, мов крізь решето. Скульптура, яка втекла з божевільного музею. Порушила ще й плин часу, бо кілька секунд просто зникло.

Потім це відбувається знову. Ось човгун несе відьму… Ось дерева й річище залишилися позаду… Ось вони разом підіймаються карколомною, як американські гірки, стежкою, яка йде вгору крізь темряву. Так. Годинники перескочили чималий відрізок. Відьма блимає очима, намагається щось промовити розбитими губами, але слова застрягають у горлі. Істота рухається вперед, ніби поспішаючи. На ній жетони обох поліцейських, причеплені на решітку грудей. І в істоти є голова. Відьма бачить це. Іржаве відро, помережане дірами, і… кров. Кров витікає через край відра, сочиться крізь віспини дірок. Ще відьма чує, як усередині відра волого чвакають м’які предмети — урожай, зібраний істотою з мертвих поліцейських біля вигину річки.

Напевно, там мозок… можливо, і серце. Свідомість відьми знову гасне. Дротяний блукач нахиляє голову-відро, кров проливається на обличчя і будить її.

«Кап, кап, кап, — думає вона. — Так це починається. Потім гребля валиться, як завжди відбувається з греблями. А потім річка…»

Відьма кричить востаннє. Вона вже не в руках істоти. Боїться, бо не знає, де опинилася. Бо час крутиться, як тарілочка на палиці. Час починає летіти, як та тарілочка, що падає на підлогу. Тепер відьма лежить на столику для пікніка, під небом, всіяним зірками, поруч із вузькою звивистою дорогою. Удалині — будинки, міські вулиці. Над нею стоїть відроголова істота. Схиляється до неї… майже дбайливо. Кап, кап, кап.

Тече кров. Відьма дивиться вгору, по обличчю стікають криваві струмочки. Істота нерухома. Жетони поліцейських виблискують у місячному сяйві. Істоту не так легко описати. Не зовсім скелет. Не зовсім опудало. Не зовсім герой і не зовсім чудовисько.

«Блукальна тінь», — думає вона.

Блукальна тінь.

А потім, абсолютно несподівано, відьма починає пливти.

Повз місця, де живуть тіні.

В обійми справжньої темряви, що чекають на неї.

Відроголовий стоїть над відьмою. Руки з автомобільного домкрата вже немає. Його замінила гвинтівка. Візок з тазу істоти так само отримав нове призначення. Колись у цьому візку батьки возили дітей по крамниці. Наразі в ньому лежать декілька пістолетів 38-го калібру. На жодному з них немає необхідного запобіжного паска.

Звісно, жодна з цих речей не допомогла б відьмі, яка впала в кому. Відроголовий не розуміє цього. Розуміння не є частиною основних умінь істоти. Вона намагається підняти відьму, але марно. Тому вона бере її за руку, стягує з лави і впирає в патрульну машину. Ці дії видаються правильними, інших Відроголовий не розглядає. Холодний розрахунок не є метою істоти, народженої з проклятого пістолета вбивці і сну відьми. Вона не є людиною, але, як будь-який чоловік і будь-яка жінка, вона має батьків. У цих батьків спільне одне — кров. Її вони і передали Відроголовому.

Так, кров — це спадок істоти, і кров — її майбутнє. Це все, що знає Відроголовий. Позаду — два трупи, але попереду багато будинків. Густі серпанки темряви. Рубильники на зовнішніх розподільних ящиках чекають, коли їх вимкнуть. Усе місто наповнене ними. Тими, хто кривдив убивцю, тими, хто здатний образити відьму. Усе місто… просто чекає на Відроголового.

Істота відчиняє задні дверцята патрульної машини. Кров відьми на сидінні вже висохла. Відроголовий волочить її по оббивці. Відьма ледь помітно дихає. Ознака життя. Це важливо, так само важливо, як смерті інших.

Відроголовий зачиняє дверцята й займає місце водія.

Металеві пальці повертають ключ запалювання. Спалахують, розтинаючи ніч, фари.

Просто вперед. Попереду — похмуре пекло.

Відроголовий їде в його бік.

Двигун поліцейської машини прекрасно налаштований, він мурчить, як задоволений леопард. На задньому сидінні відьма впадає в кому, усе глибше і глибше.

Пробиваючи світлом фар ніч, патрульна машина наближається до міста, у якому відбуваються кепські речі. Відьма чує позаду річку, яка віддалено шумить. І шумить по-справжньому, не в уяві. Звук підхоплює її, як і річка. Раптово вона починає плисти, ніби її змило стрімким потоком. Цей потік червоний, і він — частина її, так само як усе цієї ночі є частиною її, окрім убивці і його пістолета. Потік несе її швидко та безпечно, так само як ніс Відроголовий, бо річка — сестра цієї істоти. Вона протікає під мостом, на якому колись стояв убивця, вона наповнює ніч великим океаном Нептуна, і всі арабські пахощі не зможуть підсолодити його різкого солоного запаху.

Річка тут, і вона скрізь. Цієї миті вона тече так само впевнено, як кров у венах відьми. Червона і густа, вона зрошує колеса машини вбивці, який їде, минаючи кордон штату, на захід, вона піднімається з водостічних канав на вулицях покинутого ним міста, і зовсім скоро вона розіллється по підлозі темного будинку з вимкненими рубильниками, де чекають два мертві тіла.

Так. Річка прибуває… і швидко.

Тут і скрізь.

Кров, зрештою, отримає кров.

Джек Кетчам

Мерці Заходу

— Стріляй їм у голову, заради Бога, — сказав Сем Піттс.

— Іноді я люблю трохи з ними пограти, — відповів Чанк Колберт.

— Тільки набої марнуєш.

— Набоїв нам вистачає. Це жінок нам бракує.

Чанк повсякчас говорив про жінок, і Сем був змушений визнати, що він має рацію, хоч як його дратувало постійне нагадування про це вранці, удень і увечері. Крім апачів, найближчими жінками були вдова Геллер за милю звідси вгору по Ґілі та дружина і донька Самотнього Чарлі Максвіна на півдорозі до форту Томаса. Етта була дивовижна, та й донька Чарлі розквітала, але вдова Геллер своїм виглядом могла б у преріях заганяти гримучих змій до нори.

«Як їм там ведеться?» — подумав він.

Сем, Чанк і Док Клівленд сиділи під боязкою тінню солом’яного навісу. У сяйві сонця й розпеченої лямпачної хатини вони спостерігали, як один із апачів Білих Гір, чиє праве переднє передпліччя армійський кольт Чанка 44-го калібру тільки-но відправив валятися в бруд, шкутильгає до них через прямокутний двір і ворушить губами так, ніби відчуває, що час вечеряти. І це, припускав Піт, він справді відчував.

Чанк вистрілив іще раз, і на стегнах Апача з’явилася така собі чимала діра.

— Прокляття! — вигукнув Док. — Ти хлопцеві весільні причандали відстрелив. Он вони, прямісінько за ним.

— Ти ж док, Доку, — сказав Чанк. — Ти мусиш знати. На такому пострілі я вже непогано набив руку.

— Досить дурня клеїти, Чанку, — вставив Сем. — Або я його зніму спенсером.

Із такої близької відстані спенсер улаштував би бісовий вибух.

— Ну-у-у гаразд, Семе, як скажеш.

Він підняв пляшку віскі «Род 40», зробив довгий ковток, потім, мружачись від сонця, прицілився та вистрілив. Апач упав, як мішок із вівсом, верхівка його голови відлетіла на три фути[3] назад. Сем мимоволі захопився тим, як спритно Чанк управляється з кольтом і віскі. «Род 40» — це не більше ніж спирт, підфарбований кавою або паленим цукром, а сорок родів — це відстань, яку може подолати людина, перш ніж параліч зробить подальше просування на якийсь час малоймовірним. Але Чанк смоктав його протягом ранку, поки вони сиділи там, розстрілюючи воїнів Білих Гір і випадкових скво.