Робінсон поставив пиво. Йому перехотілося пити.
— Коли я йшов, йому було зовсім кепсько. Можливо, він уже помер.
Але він не помер.
Коли Робінсон увійшов до спальні, Ґендальф подивився на нього і двічі вдарив хвостом по мокрій підстилці. Робінсон сів поруч. Погладив Ґендальфа по голові та подумав про примхи любові, які насправді такі прості, коли дивишся прямо на них.
Ґендальф поклав голову на коліно Робінсона й підвів на нього очі. Робінсон вийняв із кишені сорочки шприц і зняв захисний ковпачок із голки.
— Ти гарний хлопець, — сказав він і взявся за нашийник, як радив Тимлін.
Заспокоюючи себе, щоб продовжити, він почув постріл. Із такої відстані звук було ледь чутно, але в тому спокої, який панував на озері, його неможливо було ні з чим сплутати. Він прокотився крізь тишу, зробився тихішим, спробував видати відлуння, не зумів. Ґендальф нашорошив вуха, і в голові Робінсона промайнула думка, настільки заспокійлива, наскільки й абсурдна. Що, як Тимлін помилявся щодо «нічого»? Це було цілком можливо. У світі, де можна подивитися вгору й побачити зірки, можливо все, що завгодно. Може, вони знайдуть одне одного і підуть далі разом — простий літній учитель історії та його собака.
Ґендальф і далі дивився на нього, коли Робінсон обережно ввів голку. Якусь мить очі пса залишалися яскравими й уважними, і цієї нескінченної миті, до того як погляд потьмянів, Робінсон був готовий висмикнути голку, якби це було можливо.
Він довго сидів на підлозі, сподіваючись почути крик останньої гагари, але так його й не дочекався. Трохи згодом він вийшов у прибудову, знайшов лопату й викопав яму на квітнику дружини. Копати глибоко сенсу не було, дикі тварини не прийдуть і не розкопають Ґендальфа.
Наступного ранку Робінсон відчув у роті мідний присмак. Коли він підвів голову, щока насилу відлипнула від подушки. Уночі з носа і з ясен текла кров.
То був черговий чарівний день, і, хоч літо ще не скінчилося, на деревах почала з’являтися перша фарба. Робінсон у густій тиші викотив «Фет Боба» з прибудови та замінив акумулятор, діючи повільно й обережно.
Завершивши, він повернув вимикач. Нейтральний зелений вогник запалав, але легенько затремтів. Він знову повернув вимикач, підтягнув з’єднання і знову спробував. Цього разу вогник запалав упевнено. Робінсон увімкнув запалювання — і тишу струсонув звук літнього грому. Це було схоже на святотатство, проте — от дивина! — якесь гарне святотатство. Робінсон анітрохи не здивувався, коли в голову полізли думки про його першу і єдину поїздку на моторалі, яке щосерпня проводилося в Стерджисі. Було це в 1988-му, за рік до знайомства з Діаною. Він згадав, як повільно котився по Джанкшен-авеню на «Хонді Джи-бі 500» — піщинка серед двох тисяч мотоциклів. Гуркіт двигунів стояв такий, що, здавалося, його можна було помацати. Пізніше ввечері було багаття і нескінченний рев «Оллман Бразерс», «Ей-сі/Ді-сі» та «Металіки» зі схожих на мегаліти Стоунхенджа динаміків «Маршалл». У світлі багаття танцювали гологруді татуйовані дівулі; бородаті дядьки цмулили пиво з химерних шоломів; усюди, розмахуючи бенгальськими вогнями, вешталися діти, прикрашені тату-наліпками. Це було жахливо та захопливо; огидно й прекрасно; усе правильне і неправильне у світі, який іще посідав своє звичайне місце та був в ідеальному фокусі. Над головою — трильйон зірок.
Робінсон завів «Фет Боя», потім заглушив двигун. Завів і заглушив. Завів і заглушив. Густий запах свіжоспаленого бензину наповнив під’їзну дорогу. Світ залишався вмираючим велетнем, але занімілість було вигнано, принаймні поки що, і це було добре. Це було чудово. «Ну тебе на хер, тишо, — подумав він. — І тебе, і коня твого, на якому ти сюди в’їхала. Це мій кінь, і він зроблений зі сталі, як тобі таке, га?»
Він витиснув зчеплення й опустив передачу на першу. Виїхавши під’їзною дорогою, повернув праворуч і вже тут перемкнувся на другу передачу, а потім і на третю. Дорога була брудна й місцями у вибоїнах, але мотоцикл легко перелітав ями, і Робінсон лише плавно піднімався й опускався на сидінні. Із носа знову хлинула кров, вона текла по щоках, зривалася та летіла назад довгастими краплями. Він пройшов перший поворот, потім другий, закладаючи круті віражі, і на короткому прямому відрізку ввімкнув четверту передачу. «Фет Боб» летів вперед так, ніби знудьгувався за їздою. Він занадто довго збирав пил у цій клятій прибудові. Боковим зором праворуч від себе Робінсон ловив озеро Покомтук — гладеньке, як дзеркало, із жовто-золотавою сонячною доріжкою на водній блакиті. Робінсон видав пронизливий крик, пригрозив кулаком небу — чи, може, Всесвіту — і знову взявся за кермо. Попереду виднілися шпиль і знак «БУДЬТЕ УВАЖНІ НА ДОРОЗІ» перед Поворотом Мерця.
Робінсон попрямував до знака, викручуючи ручку газу. Йому якраз вистачило часу, аби перемкнутися на п’яту передачу.
Норман Партридж
Кольору крові
Кепські речі відбуваються в цьому місті.
Одна з них трапилася цього вечора.
Людина, яка це зробила, стоїть на мосту біля міської межі. У її руці пістолет, у кишені — пачка сигарет. Вона не може вибрати, що вставити до рота — сигарету чи ствол 38-го калібру. Тому стоїть там у темряві, думає і намагається вирішити.
Усе, що залишилося від річки внизу, — хирлявий струмочок, який стікає крізь зарості рогози, і гори сміття, що накопичилися за довгу зиму. Лише за кілька кварталів звідси є будинок із вимкненим рубильником у зовнішньому розподільному ящику. Усе всередині спочиває під щільним серпанком темряви, зокрема і два трупи застрелених із пістолета 38-го калібру, що належить убивці. Темряви більше, ніж крові, але й крові чимало.
Убивця і не здогадувався, що в тілах чоловіка та жінки може бути стільки крові, але сьогоднішня ніч його багато чого навчила. І хоча кров уже не фонтанує, він чує, як червона річка тече крізь ніч. Це відчуття, уважає він, є витвором уяви. Мозок говорить, що ніякої річки тут немає. Є тільки залишки струмочка, що вмирає. І рогоза, що тихенько шарудить на гарячому літньому вітрі. І сміття, що накопичилося за зиму. А ще є тіні, густі й важкі, подібні до тіней в будинку з вимкненими рубильниками, бо лише тоненький, як край нігтя, півмісяць сріблиться сьогодні високо в небі.
Так. Усе так і є. Місяць світить і на багато інших будинків у цьому містечку. Убивця думає про них і про людей усередині. Уявляє, як увійде до якогось із них із пістолетом у руці. І хоч ніхто в усьому місті не кривдив його так, як ті двоє, що лежать мертві в темряві, інші його теж ображали, ще і як. І він думає про цих людей, про їхні будинки і про темряву, що спокусливо чекає всередині, здатна приховати будь-які дії, які йому заманеться вчинити.
Він прямує за думкою. Він прислухається до річки, тієї, якої немає. Раптом він відчуває страшенну втому. Місяць занадто сильно нагадує рану ночі, тому він дивиться на тіні, що темніють під мостом. У них він бачить те, чим вони є насправді, як думки в голові. Це лише тіні, немає ніякої ріки крові.
Але думки таки не дають йому спокою… як і звук. Він ніяк не зникає. А ще різкий, солонуватий запах — ніч просякнута ним.
Тонка плівка поту зволожує пальці вбивці й відбивається на пістолеті. Раптом кінець здається дуже близьким, і він замислюється: «Як це буде, коли відчуєш смак власного поту, натискаючи на спусковий гачок пістолета?»
Спокуса велика. Можливо, аж завелика. Тому він звільняється від неї — кидає пістолет у затінку. І відразу серце починає калатати. Він уже не відчуває втоми. Крім того, його раптом охоплює відчуття звільнення. Звук унизу — не зовсім удар і не зовсім сплеск, але він знаменує закінчення. Принаймні, так здається вбивці. Він закурює. Але не викурює й половини сигарети в тьмяному світлі нігтя-місяця. Він кидає і її в затінку внизу, спостерігає, як червоний вогник тютюну летить у темряву, і слухає, як він шипить, приєднавшись до пістолета в прохолодній воді струмка.