Вона щиро вірила, що інтрижка зі Стівом Кемпом сталася майже мимо її волі. Це було ніби прорив підземної каналізаційної труби. Такі труби, як їй здавалося, проходять майже під усіма ретельно доглянутими газонами американських родин.

Переїжджати до Мейну вона не хотіла, й ідея Віка її просто шокувала. Незважаючи на відпустки (а може, саме вони й посилили це враження), вона вважала Мейн лісовою глушиною, де взимку замети сягають двадцяти футів і люди опиняються практично відрізаними від світу. Думка відвезти дитину в таке місце жахала її. Вона змальовувала спочатку собі, а потім і Вікові картини раптових заметілей, що розділяли його в Портленді і її в Касл-Року. Їй уявлялося, як під час такої бурі Тед наковтається пігулок або попечеться об кухонну плиту, та хтозна, що ще. Можливо, це був відчайдушний протест проти переїзду з метушливого, сповненого життям Нью-Йорка.

Погляньмо правді у вічі: все це було не найгіршим. Найдужче дошкуляла думка, що «Ед Воркс» прогорить і вони, підібгавши хвости, приповзуть назад. Цього не трапилося, тому що Вік і Роджер працювали не покладаючи рук. Але це також означало, що вона залишилася сама з дитиною на руках і купою вільного часу.

Близьких друзів Донна могла перелічити на пальцях однієї руки, зате була впевнена, що цю дружбу не зруйнує ні вогонь, ні вода. Та вона ніколи не сходилася з людьми швидко й легко. Часом у голову закрадалася думка, чи не подати заяву на підтвердження кваліфікації — системи освіти Нью-Йорка і Мейну були взаємопов’язані. Досить було лише заповнити кілька паперів. Потім зустрітися з суперінтендантом з управління освіти, і її внесуть у список позаштатних учителів Касл-Рока. Та після кількох простих підрахунків на кишеньковому калькуляторі цю безглузду ідею довелося відкинути. Витрати на пальне і няньку для Теда з’їдатимуть більшу частину її щоденного заробітку у двадцять вісім доларів.

«Я стала ідеальною американською домогосподаркою, — у розпачі думала Донна одного зимового дня, дивлячись, як у вікно тераси цокотить дрібний колючий сніг. — Сиджу вдома, годую Теда ковбасками й бобами, готую йому тости з сиром і розігріваю консервований суп на обід. Отримую порцію реального життя в Лізи з «Як обертається земля» і Майка з «Молодих і невтомних»[26]. Вряди-годи ми дуріємо під черговий випуск «Колеса Фортуни»[27]…»

Вона могла б піти в гості до Джоані Велш, котра мала дочку приблизно Тедового віку, та в її присутності Донні було якось незатишно. Джоані була на три роки старшою і на десять фунтів[28] важчою. Вона, здавалося, нітрохи цим не переймалась і казала, що чоловік любить її й такою. Життя в Касл-Року її цілком влаштовувало.

Саме в цей час лайно почало зворотний шлях трубою. Вона почала нападати на Віка через дрібниці, цим виражаючи значно глибші почуття, які було не так легко ідентифікувати і ще важче висловити. Втрата, страх, старіння. Самотність і страх перед нею. Коли чуєш по радіо знайому зі шкільних років пісню і ні з того ні з сього заходишся слізьми. Вона заздрила Вікові за те, що його життя було постійною боротьбою, щоб чогось досягти, він був мандрівним лицарем із фамільним гербом на щиті, у той час як вона була тут, від ранку до вечора з Тедом, утішала, коли він був не в гуморі, вислуховувала його дитяче белькотання, готувала йому обіди й перекуски. Це було життя в окопах. У ньому було забагато чекання і забагато слухання.

І весь цей час вона думала, що, коли Тед підросте, справи підуть краще; відкриття, що насправді все не так, викликало в неї почуття, близьке до жаху. Цього року тричі на тиждень Тед був до обіду в садку «Джек і Джилл», а влітку — п’ять днів у пообідньому дитячому таборі. Коли його не було, дім шокував порожнечею. Двері голодно роззявлялися без Теда, який у них стояв; сходова клітка зяяла провалом без Теда, який перед денним сном сидів у піжамі на середній сходинці, по-совиному задумливо розглядаючи книжку з картинками.

Двері ставали пащами, сходи — горлянкою, а кімнати — пастками.

Вона мила і так чисту підлогу. Дивилася мильні опери. Думала про Стіва Кемпа, з яким фліртувала ще з минулої осені, коли він приїхав до міста у своєму фургончику з вірджинськими номерами й відкрив невелику майстерню з ремонту та реставрації меблів. Вона ловила себе на тому, що сиділа перед телевізором, не знаючи, що там показують; думала про те, як його засмага контрастує з білою тенісною формою, або про те, як його зад пружинить на бігу. І нарешті вона дещо зробила. А сьогодні відчула, як шлунок скручується у вузол, і побігла до ванної, долоні притиснуті до рота, очі розширені й застиглі. Ледь устигла, її знудило від погляду на власне блювотиння, Донна застогнала, і її знудило вдруге.

Коли шлунок трохи попустило (ноги знову тремтіли; щось здобуваєш, а щось втрачаєш), вона глянула на себе в дзеркало. Світло флуоресцентної лампи надавало обличчю різких, непривабливих контурів. Шкіра занадто бліда, очі почервоніли. Волосся збилося довкруг голови негарним шоломом. Вона побачила себе такою, якою буде в старості, а найстрашніше, що якби в цю мить Стів Кемп був тут, вона, здається, віддалася б йому, хай би він тільки обіймав її, цілував і говорив, що їй не слід боятися, що час — це міф, а смерть — тільки сон і що все гаразд.

З її горла вирвався звук — пронизливий крик-схлип. Такий звук не міг народитися в її грудях: то був крик божевільної.

Донна схилила голову і заплакала.

Чаріті Кембер сиділа на їхньому з Джо двоспальному ліжку, втупившись у річ, котру тримала в руці. Вона щойно повернулася з тієї ж крамниці, що й Донна Трентон. Обличчя, руки і ноги замерзли й заніміли, так наче вона занадто довго каталася з Джо на снігоході. Та назавтра було перше липня, і снігохід, акуратно загорнутий у брезент, стояв собі в гаражі.

Цього не може бути. Сталася якась помилка.

Та помилки не було. Вона перевіряла мало не десяток разів: жодної помилки.

Урешті-решт, таке ж трапляється?

Звісно. З кимось трапляється. Але з нею?

Вона чула, як Джо клепає щось у майстерні. Тонкий металевий звук, що луною розбивав гаряче пообіддя. Пауза. Далі тихе:

— Чорт!

Молоток ударив ще раз, потім настала довга пауза. Тоді чоловік загорлав:

— Бретте!

Вона завжди здригалася, коли він кликав сина отаким голосом. Бретт дуже любив батька, та що відчував сам Джо, вона ніколи не знала напевне. Думати так жахливо, та це правда. Одного разу, десь два роки тому, їй наснився страшний сон, який вона, здавалося, ніколи не зможе забути. У сні чоловік увігнав вила просто в Бреттові груди. Вони прохромили хлопця наскрізь і вийшли зі спини, напнувши футболку, мов намет. «Маленький негідник не прийшов, коли я його кликав», — казав уві сні Джо, і вона, вся тремтячи, прокинулася поряд зі справжнім Джо, котрий, напившись пива, міцно спав у своїх боксерських трусах. Місячне світло, холодне і байдуже, падало крізь вікно й заливало ліжко, де сиділа Чаріті, і вона раптом усвідомила, наскільки сильно може боятися людина, як страх перетворюється на жовтозубе чудовисько, послане злим богом, щоб пожерти непідготованих і необачних. Протягом їхнього шлюбу Джо кілька разів здіймав на неї руку, і Чаріті добре засвоїла урок. Може, вона не була генієм, та її мати дурнів на світ не приводила. Тепер вона робила все, що їй велів Джо, і рідко сперечалась. І знала, що Бретт чинить так само. Та іноді їй ставало страшно за хлопця.

Вона підійшла до вікна саме вчасно, щоб побачити, як Бретт біжить через подвір’я до майстерні. Слідом за ним плівся Куджо, він запарився і виглядав прибитим.

Потім тихе:

— Потримай ось це, Бретте.

Ще тихіше:

— Добре, тату.

Знову почулося цюкання молотка, немилосердний льодорубний звук: цюк-цюк-цюк. Їй уявилося, як Бретт тримає зубило над зламаним підшипником або, наприклад, який-небудь болт. А поряд її чоловік — рукави закасані, у кутику тонкого рота дрижить цигарка «Pall Mall» — орудує п’ятифунтовим молотом. А якщо він п’яний, якщо схибить хоч на дюйм…