Знайшов кілька в кишені сорочки.

— Сидіти, хлопче, сидіти!

Хоч як жалюгідно й паскудно він почувався, вигляд двохсотфунтового собаки, що, наче кролик, сідає за його наказом, завжди його неабияк тішив.

Куджо сів, і Ґері помітив на його носі невелику потворну подряпину, що вже майже гоїлася. Він кинув собаці галети у формі кісток, і той без зусиль зловив їх на льоту. Куджо заходився гризти галету, поклавши другу поміж лап.

— Хороший пес, — мовив Ґері, простягаючи руку, щоб погладити собаку по голові. — Хоро…

Куджо загарчав. То був рокітливий, майже рефлексивний звук, що йшов із глибини горла. Коли собака підняв очі, у його погляді було щось холодне й пильне, від чого тілом Ґері пробігли мурашки. Він квапливо прибрав руку. З таким великим собакою, як Куджо, краще не жартувати, якщо вам не хочеться решту життя витирати зад гачком.

— Еге, хлопче, що це на тебе найшло? — спитав Ґері. За всі роки, що Куджо жив у Кемберів, Ґері жодного разу не чув, щоб він гарчав. Сказати правду, він би ніколи не подумав, що старий Куджисько може на нього гарчати.

Куджо замахав хвостом і підійшов до Ґері, ніби соромлячись свого хвилинного зриву.

— Це вже більше схоже на тебе, — сказав Ґері, гладячи довгу густу шерсть. Цілий тиждень надворі було нічим дихати, а Джордж Міра розповідав, що, за прогнозами тітки Евві Чалмерс, буде ще гарячіше. Ґері гадав, що причина саме в цьому. Собаки переносять спеку ще гірше, ніж люди, і немає нічого страшного в тому, що псюра всього разок розізлився. Та все-таки було дивно, що Куджо почав гарчати. Якби про це розповів Джо, він би нізащо не повірив.

— Іди поїж, — сказав Ґері, показуючи на галету.

Куджо повернувся, підійшов до галети й засунув до рота. З його кутиків стікала цівка слини. Потім виплюнув. Вибачливо глянув на Ґері.

— Що? Ти не хочеш пожерти? — запитав Ґері, не вірячи власним очам. — Ти?

Куджо підняв галету й проковтнув.

— Отак краще. Спека тебе не вб’є. І мене теж не вб’є, хоч мій геморой від неї добряче натерпівся. Хай він навіть стане завбільшки з бісів м’яч для гольфу, мені це до одного місця. Ти ж знаєш.

Він ляснув комара.

Куджо влігся біля крісла. Ґері підняв склянку. Була пора її освіжити, як кажуть ті йолопи з сільських забігайлівок.

— Освіжіть мою дупу, — сказав Ґері, роблячи широкий жест у бік даху будинку. Липка суміш горілки й апельсинового соку побігла вниз по худій, засмаглій руці.

— Тільки поглянь на димар, старий. Він скоро розвалиться на хер. І знаєш що? Мені до одного місця. Хай це все хоч западеться, я й задом не поворухну. Ти ж знаєш, правда?

Куджо замолотив хвостом, він не розумів, про що говорить цей ЧОЛОВІК, та тембр його голосу був знайомий і заспокійливий. Ці розбалакування він чув по десять разів на тиждень, відколи… Куджо чув їх, відколи себе пам’ятав. Він любив цього ЧОЛОВІКА, в якого завжди була їжа. Просто останнім часом йому не хотілося їсти. Та якщо ЧОЛОВІК цього хоче, він їстиме. А потім лежатиме, як зараз, і слухатиме заспокійливі балачки. Загалом Куджо почувався не дуже добре. Він гарчав не тому, що йому було гаряче, а просто тому, що почувався недобре. На мить, лише на одну коротку мить, йому навіть закортіло вкусити ЧОЛОВІКА.

— Що, застромив носа в ожинник, еге ж? — запитав Ґері. — І за ким же ти гнався? За ховрахом чи кроликом?

Куджо знову повів хвостом. У буйних кущах сюрчали цвіркуни. За будинком пишно розрослася жимолость, приваблюючи сонних пообідніх бджіл. Здавалось, у житті Куджо все мало бути гаразд, та все було якось не так. Йому чомусь було дуже зле.

— Мені до одного місця, навіть якщо в того селюка з Джорджії повипадають усі зуби. І в Рейгана теж.

Похитуючись, Ґері звівся на ноги. Крісло перекинулось і розпалося на частини. Якщо ви подумали, що Ґері Первієру це було до одного місця, то не помилилися.

— Пардон, хлопче.

Він пішов усередину збовтати собі новий коктель. Кухня нагадувала кошмар; вона вся аж кишіла мухами, що дзижчали коло порваних зелених сміттєвих пакетів, порожніх бляшанок і пляшок.

Коли Ґері повернувся з новою склянкою, Куджо вже не було.

В останній день червня Донна Трентон повернулася з центру Касл-Рока (місцеві називали його Головною вулицею, та цей мейнізм вона, на щастя, поки що не засвоїла), залишивши Теда в літньому таборі й купивши харчів у супермаркеті «Еґвей». Вона впріла і стомилась, і побитий, розписаний по боках вульгарними пустельними пейзажами фургон Стіва Кемпа раптом шалено розлютив її.

Гнів закипав у ній весь день. За сніданком Вік розповів їй про поїздку, а коли вона почала протестувати, що не залишиться з Тедом сама на десять днів, які можуть перетворитися на два тижні чи бозна-скільки ще, Вік детально пояснив, чим їм усе це загрожує. Ситуація вселила в неї страх, а боятися вона не любила. До сьогоднішнього ранку вона думала, що вся ця історія з «Малиною» — це всього лише нехай і злий, але жарт, і навіть уявити собі не могла, які серйозні наслідки може мати цей абсурд.

Потім Тед почав скиглити, що не хоче їхати в табір, скаржачись, що минулої п’ятниці його штовхнув старший хлопець на ім’я Стенлі Добсон, і тепер він боявся, що Стенлі штовхне його ще раз. Він плакав і чіплявся за Донну, коли та висаджувала його біля табору, розташованого на полі Американського легіону[19], і їй довелося один по одному відривати його пальці від своєї блузки. При цьому вона почувала себе нацисткою: «Ти підеш у дитячий табір! Ja?[20]» — «Ja, mein Mamma»[21]. Іноді Тед здавався занадто малим для свого віку і таким вразливим. Хіба не вважається, що діти-одинаки рано дорослішають і є прагматичними? Вимазані шоколадом пальці Теда залишили на блузці відбитки, що нагадували відбитки заляпаних кров’ю долонь, які нерідко показують у низькопробних детективах.

І на завершення картини, на зворотному шляху її «пінто» почав поводитися якось дивно. Він підстрибував і смикався, наче в нападі якоїсь автомобільної гикавки. Далі справи пішли трохи краще, однак те, що трапилося раз, могло повторитися вдруге, і…

…і, щоб додати завершальний штрих, з’явився Стів Кемп.

— Тільки без дурниць, — пробурмотіла вона сама до себе, схопила покупки і вийшла з машини, вродлива, висока двадцятидев’ятирічна жінка з темним волоссям і сірими очима. Незважаючи на немилосердну спеку, вимазану блузку і прилиплі до сідниць темно-сірі шорти, вона виглядала напрочуд свіжою.

Вона швидко піднялася східцями вгору, перетнула терасу і зайшла в будинок. Стів сидів у вітальні в улюбленому кріслі Віка, попиваючи пиво з Вікових запасів і палячи цигарку, мабуть, власну. Телевізор був увімкнений, і на екрані, вражаючи натуралізмом, змінювали одне одного жахіття «Лікарні швидкої допомоги».

— Її високість принцеса прибули, — мовив Стів із кривою посмішкою, що колись здавалася їй такою чарівною і манливо небезпечною. — А я вже думав, ти не з’явишся.

— Я хочу, щоб ти, сучий сину, звідси забрався, — відповіла вона безбарвним голосом і пішла в кухню, де заходилася розкладати покупки. Вона не могла пригадати, коли востаннє була такою сердитою, настільки, що шлунок скрутило в тугий, болючий клубок. Можливо, під час нескінченних суперечок із матір’ю. Одного з тих кошмарів наяву, які тривали, доки вона не поїхала вчитися. Коли Стів, підійшовши ззаду, обхопив її засмаглою рукою за відкриту талію, вона зреагувала не роздумуючи: садонула йому ліктем попід груди. Той факт, що він був готовий до удару, не охолодив її гніву. Він серйозно займався тенісом, і її лікоть ніби наштовхнувся на кам’яну стіну, вкриту товстим шаром гуми.

Вона обернулася і глянула в його усміхнене бородате обличчя. Донна мала п’ять футів одинадцять дюймів[22] зросту і, коли носила підбори, була на дюйм[23] вищою за Віка, та Стів був заввишки майже шість футів п’ять дюймів[24].