Розповідаючи історію, Рудольф стишив голос так, що Джек ледь чув слова кухаря за шипінням і гуркотом посудомийної машини. Водночас очі його ставали ширшими, як у дитини, яка наново переживає жахний сон.

— Я вирішив, що він у студії звукозапису, штуці, яка в них там, але його не було. І він не міг пройти до каплиці, бо туди не вели жодні двері. Ще одні двері вели надвір, але вони зачинені на замок і засув ізсередини. Тож куди він пішов, приятелю? Куди він пішов?

Джек знав куди, але міг лише заніміло дивитися на Рудольфа.

— Я гадаю, він диявол із пекла і попрямував якимось дивним ліфтом униз доповідати у свою грьобану штаб-квартиру, — промовив Рудольф. — Хотів би я тобі допомогти, але не можу. В усьому Форт-Ноксі[194] не вистачить грошей, аби я пішов проти Сонячного Чоловіка. Тепер забирайся звідси. Може, вони й не помітили твоєї відсутності.

Але вони, звісно ж, помітили. Коли він вийшов крізь двостулкові двері, Ворвік підійшов до нього ззаду і вдарив по спині зчепленими у величезний кулак руками. І коли Джек пролетів через усю спорожнілу їдальню, з нізвідки, як чортик з табакерки, вискочив Кейсі і поставив йому підніжку. Джек не міг зупинитися. Він перелетів через ногу Кейсі, зачепився і простягнувся під стільцями. Підвівся, не даючи ходу сльозам гніву та сорому.

— Не можна тобі так довго відносити тарілки, плюгавчику, — сказав Кейсі — Можеш постраждати.

Ворвік ощирився.

— Ага. А тепер хутко нагору. Вантажівки скоро поїдуть.

О четвертій ранку його знову розбудили і відвели до кабінету Сонячного Ґарднера.

Ґарднер підвів погляд від Біблії і наче здивувався, побачивши його.

— Готовий сповідатися, Джеку Паркере?

— Мені немає…

Знову спалахнув вогник. Полум’я танцювало за дюйм від його носа.

— Зізнавайся. Де ми зустрічалися? — Вогник затанцював іще ближче. — Я вивідаю це, Джеку. Де? Де?

— На Сатурні! — закричав хлопчик. Він міг думати тільки про це. — На Урані! На Меркурії! Десь у поясі астероїдів. На Іо. На Ганімеді! На Дей…

Біль — сильний, свинцевий, жахливий — пронизав низ живота. Гектор Баст засунув здорову руку Джекові між ноги і здавив його яйця.

— Ось так! — сказав Гек Баст, радісно посміхаючись. — Хіба ж ти не сам до цього призвів, клятий насмішнику.

Ридаючи, Джек повільно сповз на підлогу. Сонячний Ґарднер нахилився: обличчя — втілення спокою, майже блаженства.

— Наступного разу тут опиниться твій друг, — майже ніжно сказав Превелебний. — І з ним я не панькатимуся. Подумай про це, Джеку. До завтрашньої ночі.

Але наступної ночі, вирішив Джек, їх із Вовком тут не буде. Якщо йти доведеться лише на Території, що ж, хай будуть Території…

…якщо йому вдасться перенести їх туди.

Розділ двадцять п’ятий

Джек і Вовк прямують до пекла

Їм треба було переноситися із землі. Він зосередився на цьому більше, ніж на питанні, чи зможуть вони перенестися взагалі. З кімнати це було б зробити простіше, але жалюгідна камера, в якій вони з Вовком сиділи, була на третьому поверсі, за сорок футів від землі. Джек не знав напевно, як співвідносяться географія і топографія Територій з географією і топографією Індіани, і він не хотів, щоб вони зламали шию.

Він пояснив Вовкові, що вони робитимуть.

— Ти розумієш?

— Так, — байдуже відповів Вовк.

— У будь-якому разі, розкажи мені ще раз, друже.

— Після сніданку я зі спільної кімнати йду в туалет. Заходжу в першу кабінку. Якщо ніхто не бачитиме, як я зайшов, ти також зайдеш. І тоді ми повернемося на Території. Правильно, Джекі?

— Точно, — відповів хлопчик. Він поклав руку Вовку на плече і стиснув його. Вовк мляво усміхнувся. Джек на мить завагався, а тоді сказав: — Вибач, що вплутав тебе в це. Це все я винен.

— Ні, Джеку, — м’яко відповів Вовк. — Ми спробуємо. Можливо… — Короткий, сумний спалах надії забринів на мить у його очах.

— Так, — сказав Джек. — Можливо.

Джек був надто наляканим і схвильованим, щоб хотіти їсти, але він подумав, що може привернути небажану увагу, якщо відмовиться від сніданку. Джек заковтнув яйця і картоплю, що смакувала, як тирса, і навіть зміг запхати в себе жирний шматок бекону.

Нарешті розвиднилося. Минулої ночі вдарив мороз, тому каміння на Дальньому Полі скидатиметься на шматки жужелиці, встромленої у тверду пластмасу.

Тарілки віднесено на кухню.

Хлопцям дозволили повернутися в спільну кімнату, доки Сонні Сінґер, Гектор Баст та Енді Ворвік укладуть робочі списки.

Вони сіли по периметру кімнати і виглядали, як завжди, спустошеними. Педерсен тримав свіжий випуск журналу «Сонце Ісуса», що видавала Ґарднерова організація. Він ледаче перегортав сторінки, час від часу підводячи очі, щоб подивитися на хлопців.

Вовк запитально глянув на Джека. Джек кивнув. Вовк підвівся і вийшов із кімнати. Педерсон зиркнув угору, побачив, як Вовк пішов через коридор у довгу, вузьку вбиральню, і повернувся до журналу.

Джек дорахував до шістдесяти, а тоді змусив себе ще раз дорахувати до шістдесяти. Це були найдовші дві хвилини у його житті. Він до смерті боявся, що Сонні й Гек повернуться до спільної кімнати й накажуть хлопцям іти до вантажівок, а він би хотів потрапити у туалет до того, як це трапиться. Але Педерсон не дурний. І якщо Джек піде за Вовком надто швидко, Педерсен може щось запідозрити.

Нарешті Джек підвівся і пройшов через кімнату до дверей. Здавалося, що вони недосяжно далеко, і його важкі ноги нітрохи не наближаються до мети. Ніби це оптична ілюзія. Педерсон підвів погляд.

— Куди йдеш, плюгавчику?

— До вбиральні, — відповів Джек.

Язик у нього пересох. Хлопчик чув, що іноді в людей від страху пересихає в роті, але щоб засох язик?

— Вони за хвилину піднімуться, — сказав Педерсон, кивнувши в кінець коридору, до сходів, що вели до каплиці, на студію і в кабінет Ґарднера. — Краще потерпи і полий Дальнє Поле.

— Мені треба покакати, — відчайдушно сказав Джек.

Ну звісно. А ще ти і твій великий дурний друг любите трохи посмикати одне одного за пісюни перед початком робочого дня. Просто щоб збадьоритися. Ану йди сідай.

— Ну гаразд, іди, — сердито сказав Педерсон. — Нічого стояти тут і пашталакати про це.

Він повернувся до журналу. Джек пройшов коридором і зайшов у туалет.

Вовк обрав неправильну кабінку. Він стояв посеред ряду, і його великі незграбні робочі черевики стирчали з-під дверей. Помилитися було неможливо. Джек зайшов усередину. Вони двоє зайняли всю кабінку, і Джек відчув сильний тваринний запах Вовка.

— Добре, — сказав Джек. — Спробуймо.

— Джеку, мені страшно.

Джек тремтливо засміявся.

— Мені також.

— Як же ми…

— Не знаю. Дай мені руки.

Це здавалося непоганим початком. Вовк поклав волохаті руки — практично лапи — у Джекові долоні, і хлопчик відчув, як надприродна сила переходить із Вовкових рук у його власні. Зрештою, не вся Вовкова сила зникла. Вона просто сховалася в глибині, наче джерело, що ховається під землю надто спекотної пори. Джек заплющив очі.

— Хочу повернутися, — сказав він. — Хочу повернутися, Вовку, Допоможи мені!

— Обов’язково, — видихнув Вовк. — Зроблю все, що зможу. Вовк!

— Просто тут і зараз.

— Просто тут і зараз!

Джек сильніше стиснув Вовкові руки-лапи. Він відчував запах лізолу.[195] Чув, як їде машина. Дзеленчить телефон. Він подумав: «Я п’ю магічний сік. Подумки я п’ю його, просто тут і зараз п’ю його, відчуваю його запах, такий бузковий, густий і незвичний, відчуваю його смак. Від нього стискається горло…»

Коли смак заполонив рот, світ навколо них і під ними захитався. Вовк вигукнув: