— Джеку, відколи ти опинився в нас, ти жодного разу не сповідався, — з м’яким докором промовив Сонячний Ґарднер. — Сповідь — зцілення для душі. Без сповіді неможливе спасіння. О, я не маю на увазі ідолопоклонницьку, поганську сповідь католиків. Я кажу про сповідь перед братами твоїми і Спасителем.

— Якщо ви не заперечуватимете, хай моя сповідь залишиться між мною і моїм Спасителем, — рівно відповів Джек і, незважаючи на страх і дезорієнтацію, не міг не зрадіти люті, що розтеклася Ґарднеровим обличчям.

— Я заперечую! — закричав Ґарднер.

Біль пронизав Джекові нирки. Хлопчик упав навколішки.

— Стеж за тим, що ти кажеш Превелебному Ґарднеру, плюгавчику, — гаркнув Сонні. — Деякі з нас готові постояти за нього.

— Благослови тебе Бог, Сонні, за твою довіру і любов, — схвально мовив Ґарднер і знову повернувся до Джека.

— Вставай, синку.

Джекові вдалося підвестися, схопившись за край дорогого стола зі світлого дерева.

— Назви своє справжнє ім’я.

— Джек Паркер.

Він помітив, як Превелебний ледь помітно кивнув, спробував повернутися, але вже було запізно. Знову біль ударив по нирках. Хлопчик закричав і впав, гупнувшись синцем на лобі об край столу Ґарднера.

— Звідки ти, брехливий, нахабний гадючий виплодку?

— З Пенсильванії.

Біль пронизав верхню частину лівого стегна. Джек згорнувся в позі ембріона на білому килимі «Карастан»,[192] притиснувши коліна до грудей.

— Підніміть його.

Сонні та Гек підняли його.

Ґарднер засунув руку в кишеню білого піджака і дістав запальничку «Зіппо».[193] Крутнув коліщатко — спалахнуло велике жовте полум’я. Він повільно підніс його до Джекового обличчя. Дев’ять дюймів. Хлопчик відчував солодкий, різкий сморід… бензинових випарів. Шість дюймів. Тепер він відчував жар. Три дюйми. Іще дюйм, або половинка — і дискомфорт перетвориться на біль. Очі Сонячного Ґарднера затуманило щастя. Губи його тремтіли на межі посмішки.

— О так! — гарячий подих Гека відгонив запліснявілим пепероні. — О так! Зробіть це.

— Звідки я тебе знаю?

— Ми ніколи раніше не зустрічалися! — видихнув Джек.

Полум’я наблизилося. Очі Джека почали сльозитися і хлопчик відчув, як пече шкіру. Він спробував закинути голову. Сонні Сінґер штовхнув її вперед.

— Де я з тобою зустрічався? — прохрипів Ґарднер. Язики полум’я танцювали глибоко на дні його чорних зіниць, кожна іскра — двійник самої себе. — Даю останній шанс!

Скажи йому, заради Бога, скажи йому!

— Якщо ми і зустрічалися, то я не пам’ятаю цього, — видихнув Джек. — Може, в Каліфорнії…

Кришка «Зіппо» клацнула. Джек полегшено схлипнув.

— Відведіть його назад, — наказав Ґарднер.

Джека потягли до дверей.

— Знаєш, нічого хорошого з цього не вийде, — промовив Сонячний Ґарднер. Він відвернувся і мляво подивився на картину з Ісусом, що йде по воді. — Я витягну це з тебе. Якщо не цієї ночі, то наступної. Якщо не наступної, то через одну. Чому б не полегшити собі життя, Джеку?

Джек промовчав. За мить він відчув, як його руку викручують до плеча. Застогнав.

— Скажи йому! — прошипів Сонні.

І якась частина Джека хотіла цього, і не тому, що йому боліло, а тому що сповідь — зцілення душі.

Він пригадав брудне подвір’я, пригадав, як та ж сама людина, але під іншою шкірою, питала його, хто він такий, згадав свої думки: «Я скажу вам усе, що ви хочете знати, тільки припиніть вдивлятися в мене своїми пронизливими очима, так, бо я лише дитина, і це те, що роблять діти — вони розповідають, вони розповідають усе…» Тоді він пригадав голос матері, суворий голос, що запитував, невже він збирається вибовкати все цьому типові?

— Я не можу сказати вам те, чого не знаю, — сказав він.

Ґарднерові губи розійшлися в маленькій сухій посмішці.

— Відведіть його в кімнату.

Ще один тиждень у «Домі Сонця», скажіть «амінь», братове та сестри. Ще один довгий-довгий тиждень.

Джек затримався на кухні після того, як усі поприносили свої тарілки з-під сніданків і пішли. Він знав, що ризикує нарватися на ще одне побиття, іще одну порцію принижень… але цього разу це не мало значення. Лише за три години до цього Сонячний Ґарднер мав намір підпалити йому губи. Він бачив божевільні очі цього чоловіка, відчував його божевільне серце. А зважаючи на таке, ризик отримати ще кілька ударів справді не мав жодного значення.

Колись біла кухарська форма Рудольфа стала сірою, як і низьке листопадове небо за вікном. Коли Джек прошепотів його ім’я, Рудольф звернув на нього налитий кров’ю зневажливий погляд. Від чоловіка тхнуло дешевим віскі.

— Тобі ліпче йти звіцціля, нова рибо. Вони добре пильнують тебе.

Скажи щось, чого я не знаю.

Джек знервовано зиркнув на стару посудомийну машину, яка, наче дракон, гуркотіла, шипіла й випускала пару, поки підлітки завантажували її. Здавалося, ніби вони не дивляться на Джека і Рудольфа, але хлопчик знав, що «здавалося» — дуже непевне слово. З’явилися б чутки. О так. У «Домі Сонця» забирали гроші, і оповіді тут заміняли готівку.

— Мені треба вибратися звідси. Мені й моєму старшому другові. Скільки ви захочете за те, щоб дивитися в інший бік, поки ми з ним вийдемо через чорний хід?

— Більше, ніж ти зможеш заплатити, навіть якщо дістанешся тих грошенят, що вони в тебе забрали першого дня, друзяко, — сказав Рудольф.

Слова були жорстокими, але в туманному погляді Рудольфа читалася приязнь.

Так, звісно, — вони забрали все. Медіатор, срібний долар, велику мармурову кульку, його шість доларів… забрали все. Заклеїли в конверт і віднесли кудись, можливо, в підвальний кабінет Сонячного Ґарднера. Але…

— Послухайте, я можу дати вам боргове зобов’язання.

Рудольф посміхнувся.

— Почути таке від когось із цієї обителі злодіїв та наркоманів — це майже смішно. Можеш насцяти на своє боргове зобов’язання, приятелю.

Джек з усією новою силою накинувся на Рудольфа. Він умів ховати цю нову силу, нову красу — принаймні трохи, — але тепер дав їй повну волю і помітив, що Рудольф відступив перед нею. На обличчі кухаря застигло здивування і збентеження.

— Моє зобов’язання — не фальшивка і, гадаю, ви знаєте це, — тихо сказав Джек. — Назвіть мені адресу, і я надішлю вам гроші поштою. Скільки? Ферд Дженклов казав, що за два бакси ви надсилаєте листи. Десятки вистачить, щоб ви дивилися в інший бік, поки ми вийдемо надвір?

— Ні десятки, ні двадцятки, ні сотні, — так само тихо відповів Рудольф. Тепер він дивився на хлопчика із сумом, який налякав Джека. Цей погляд так само чітко, як усе інше — може, навіть більше — пояснював Джеку, в яку жахливу пастку потрапили вони з Вовком. — Так, раніше я це робив. Іноді за п’ять баксів. Іноді, віриш ти мені чи ні, задарма. Я зробив би це задарма для Ферда Дженклова. Він був гарною дитиною. Ці уйобки… — Рудольф звів почервонілий від води і миючого порошку кулак і потряс ним у напрямку вкритої зеленою плиткою стіни. Помітив, що Мортон, спійманий на гарячому дрочун, дивиться на нього, і похмуро зиркнув у відповідь. Мортон швидко зник.

— Тоді чому ні? — у відчаї запитав Джек.

— Я їх боюся, друзяко, — відповів Рудольф.

— Про що ти? Того вечора, коли я прийшов, Сонні влаштував тобі неприємності…

— Сінґер! — Рудольф зневажливо махнув рукою. — Не боюся я Сінґера. І Баста не боюся, байдуже, наскільки він великий. Це все він. Я боюся його.

— Ґарднера?

— Він диявол із пекла, — сказав Рудольф. Повагався і додав: — Скажу тобі дещо. Більше нікому я про це не розповідав. Одного тижня він затримав мій конверт із зарплатою, і я спустився в його офіс. Зазвичай я туди не ходжу, не люблю бувати там, але того разу довелося… ну, мені треба було побачитися з ним. Мені терміново знадобилися гроші, розумієш, про що я? І я бачив, що він спускається коридором до свого кабінету, тож я знав, що він там. Я спустився і постукав у двері, і вони прочинилися, бо щільно замкненими не були. І знаєш, що, хлопче? Його там не було.