Джек сидів у кузові однієї з двох пошарпаних вантажівок «Дому» й дивився на Дальнє Поле. Вовк сидів біля нього, схиливши голову, наче з похмілля. На Середньому Заході осінь була дощовою, тому Дальнє Поле перетворилося на в’язке й липке брудне місиво. Позавчора один із хлопців вилаявся про себе і назвав це місце «справжнім чоботосмоком».

«Що, як ми просто спробуємо втекти? — уже сороковий раз думав Джек. — Припустімо, я просто крикну Вовку: «Вперед!» — і ми щодуху помчимо? Куди? У північний край, до тих дерев і кам’яної стіни. Там закінчуються його володіння».

А ще там може бути паркан.

Ми переліземо через нього. Як на те, Вовк може перекинути мене, якщо знадобиться.

Може бути колючий дріт.

Проліземо під ним. Або…

Або Вовк голими руками може розірвати його. Джеку не хотілося думати про це, але він знав, що у Вовка є сила… і якщо його попросити, він це зробить. Дріт міг би пошматувати цьому богатиреві руки, але зараз його куди гірше шматували на частини.

А що тоді?

Звісно ж, перенестися. Саме так. Якщо їм удасться вибратися за межі земель, що належали «Дому Сонця», вони виборють собі шанс уникнути лиха й там.

Ні Сінґер, ні Баст (які здавалися Джекові Братчиками-Горлорізами) не зможуть скористатися вантажівками, щоб переїхати їх. Перша ж вантажівка, що заїде на Дальнє Поле до того, як вдарять грудневі морози, зав’язне в болоті по дверцята.

Це буде проста і цікава прогулянка. Треба спробувати. Все ж краще, ніж пробувати це там, у «Домі». І…

І керувало ним не лише те, що Вовк дедалі більше марнів. Хлопчик мало не божеволів через Лілі, яка там, у Нью-Гемпширі, поступово вмирала, доки Джек змушений тут виспівувати «алілуя».

Треба ризикнути. З магічним соком чи без нього. Спробувати.

Але доки Джек надумався, Ферд Дженклов спробував. Усі блискучі уми мислять однаково, скажіть «амінь».

Трапилося це швидко. Мить тому Джек слухав звичні цинічні й кумедні побрехеньки Ферда Дженклова. А вже тепер Ферд летів на північ крізь багнисте поле до кам’яної стіни. Доки Ферд не наважився на таке, день видавався смертельно буденним, як і всі решта днів у «Домі Сонця». Було холодно і хмарно. Небо пахло дощем, а можливо, навіть і снігом. Джек підвівся, щоб випростати втомлену спину і роздивитися, чи нема поруч Сонні Сінґера. Сонні не втрачав нагоди зачепити Джека. То були незначні надокучання: Джеку наступали на ноги, його штовхали зі сходів, три походи в їдальню поспіль йому вибивали з рук тарілку — аж доки він не навчився затуляти її тілом і тримати мертвою хваткою.

Джек не знав напевне, чому Сонні не влаштував на нього масове цькування. Йому спало на думку, що причиною тому був інтерес Сонячного Ґарднера до новенького. Він не хотів так думати, але логіка в цьому була. Сонні Сінґер стримувався, бо так йому наказав Сонячний Ґарднер. Саме тому треба було хутчіше забиратися звідси.

Джек озирнувся праворуч. За двадцять ярдів від нього Вовк витягував камінці, й волосся спадало йому на обличчя. Ближче до нього стояв худий як жердина хлопець із великими зубами на ім’я Донні Кіґан. Донні побожно всміхався йому, вищиривши ті неймовірні кролячі зуби. Слина стікала з кінчика його висунутого язика. Джек швидко відвернувся.

Ліворуч стояв Ферд Дженклов, юнак із тонкими порцеляновими руками і розкішним вдовиним мисом. За тиждень, відколи Джека і Вовка ув’язнили в «Домі Сонця», Ферд став його хорошим другом.

Ферд цинічно ошкірився.

— Донні закохався в тебе, — сказав він.

— Та пішов ти, — збентежено відповів Джек і відчув, що його щоки червоніють.

— Закладаюся, Донні відсмоктав би тобі, якби ти дозволив, — сказав Ферд. — Правда, Донні?

Донні гучно, хрипко розсміявся, й гадки не маючи, про що саме вони розмовляли.

— Покинь ти це, — сказав Джек, геть збентежившись.

Донні закохався в тебе.

Найдивнішим було те, що, певно, бідний відсталий Донні Кіґан і справді закохався в нього… і, певно, не лише Донні. Несподівано для себе Джек збагнув, що думає про приємного чоловіка, який запропонував Джеку погостювати в нього, але зрештою висадив біля з’їзду до торговельного центру Зейнсвілла. «Він першим помітив це, — подумав Джек. — Щоб там у мені не змінилося, а той чоловік першим помітив це».

Ферд вів далі:

— Джеку, ти тут стаєш дуже популярним. Гадаю, навіть старий Гек Баст відсмоктав би тобі, якби ти попросив.

— Чувак, це бридко, — сказав Джек, червоніючи. — Тобто…

Раптом Ферд кинув витягувати камінь і випростався. Він швидко озирнувся, перевіряючи, чи ніхто з білих гольфів не дивиться на нього, а тоді повернувся до Джека.

— А тепер, любчику, — сказав він, — ця вечірка стає аж надто нудною, тож мені час іти.

Ферд послав Джекові повітряний поцілунок, і на його вузькому блідому обличчі засяяла промениста посмішка. А вже за мить він летів повним ходом до кам’яної стіни з краю Дальнього Поля великими журавлиними кроками. Йому і справді вдалося заскочити охоронців зненацька — принаймні до певної міри. Педерсен базікав про дівчат із Ворвіком і ще з одним хлопцем з конячою пикою на ім’я Пібоді, членом Зовнішнього Штату, якого на певний час знову перевели в Дім. Гек Баст переживав миті найближчої насолоди, бо йому дозволили супроводжувати Сонячного Ґарднера до Мансі у справах. Ферд отримав хорошу фору, перш ніж у повітря зринув вражений крик.

— Гей! Гей, хтось тікає!

Джек витріщався на Ферда, що вже був далеко попереду і біг так, наче за ним женуться всі чорти пекла. Попри те що Джек бачив, як хтось інший втілює його план, він відчув мить тріумфального захвату і глибоко в душі бажав йому лише добра. «Біжи! Біжи, саркастичний сучий сину! Заради Джейсона, біжи!»

— Це Ферд Дженклов, — булькнув Донні Кіґан, а тоді зайшовся гучним крикливим сміхом.

Того вечора хлопці, як завжди, зібралися для сповіді у спільній кімнаті, але сповідь було скасовано. Енді Ворвік зайшов, різко і трохи нахабно оголосив, що все скасовується, і сказав, що вони можуть влаштувати годину «братання» перед вечерею. А тоді вийшов.

Джеку здалося, що під маскою великого цабе Ворвік приховує страх.

І Ферда Дженклова тут не було.

Джек оглянув кімнату і з чорним гумором подумав, що коли це було «братання одне з одним», то страшно подумати, що відбувалося б, якби Воврвік оголосив «тиху годину». Усі тридцять дев’ять хлопців віком від дванадцяти до сімнадцяти сиділи по периметру великої кімнати й роздивлялися власні руки, розчухували струпи і похмуро гризли нігті. Вони всі мали вигляд нариків, котрих позбавили дози. Вони хотіли слухати сповідь, ба більше — вони самі хотіли сповідатися.

Ніхто не згадував про Ферда Дженклова. Так, наче Ферда з його кривлянням на проповідях Сонячного Ґарднера і блідими порцеляновими руками взагалі ніколи не існувало.

Джек збагнув, що ледь-ледь стримується, аби не встати і не закричати. Натомість він почав думати так напружено, як ніколи у своєму житті.

Він не тут, бо його вбили. Всі вони божевільні. Гадаєш, божевілля не заразне? Просто поглянь, що трапилося в тому забитому кутку Південної Америки, де чоловік у сонцезахисних окулярах наказав їм випити бузковий виноградний напій, а вони казали «так, босе» і випили до дна[185].

Джек придивився до похмурих, порожніх, заглиблених у себе облич — і подумав, як би вони засяяли, як би пожвавилися, якби сюди зайшов Сонячний Ґарднер — зайшов сюди просто тут і зараз.

Вони б також вчинили так, якби їм наказав Сонячний Ґарднер.

Вони б випили його, а тоді схопили б мене та Вовка і залили б нам трунок у горлянки. Ферд мав рацію — вони бачать щось на моєму обличчі (чи то в ньому), щось, що прийшло до мене з Територій, тому, можливо, вони в мене трохи закохані… Гадаю, саме тому Гек Баст смикає свій стручок. Цей жмот не вміє любити нікого і нічого. Тож і справді, може, вони й трохи закохані в мене… але його вони люблять значно більше. Вони б так і зробили. Вони божевільні.