— Так!

— Я вас не чую. Правду я кажу?

— Так!!! — горлали вони на весь голос, а дехто ніби в трансі хитався вперед-назад.

— Якщо я кажу правду — алілуя!

— Алілуя!

— Якщо я кажу правду, скажіть «Так»!

— Так.

Вони хиталися вперед-назад, і Джек з Вовком безпорадно хиталися разом із ними. Джек бачив, що деякі хлопчики плакали.

— Чи є місце злочинцям у «Домі Сонця»? Є? Як ви гадаєте?

— Ні, сер! — закричав тонкий хлопчик із кривими зубами.

— Правильно! — Сонячний Ґарднер знову підійшов до кафедри. Професійним жестом висмикнув у себе з-під ніг дріт мікрофона і повернув його в затискач. — Це головне! Немає місця тут беззаконним, скажіть «Алілуя».

— Алілуя, — повторили хлопчики.

— Амінь, — погодився Ґарднер. — Господь сказав — він каже у книзі пророка Ісаї — що, як обіпретеся на Господа, ви підніметеся на небо — о так! з крилами орла, і ваша сила дорівнюватиме силі десятьох, і я скажу Вам, хлопчики, що «Дім Сонця» — гніздо для орлів. Можете сказати «О так!».

— О так!

Іще одна цезура. Сонячний Ґарднер схопився за краї кафедри, схилив голову, як у молитві, і розкішне сиве волосся струменіло по його плечах правильними хвилями. Коли він заговорив знову, голос його був тихим і замисленим. Він не підводив очей. Затамувавши подих, хлопчики слухали.

— Але в нас є вороги, — зрештою сказав Ґарднер. Це був шепіт, але мікрофон уловив його і точно передав.

Хлопчики зітхнули — шурхіт вітру в осінньому листі. Гек Баст, оскаженіло обертаючи очима, роззирався навколо; прищі стали настільки червоними, що він уже скидався на хлопчика, що підхопив тропічну лихоманку. «Покажіть мені цього ворога, — промовляло обличчя Гека Баста. — О так, давайте, покажіть мені ворога і просто… подивіться, що з ним трапиться!»

Ґарднер підвів погляд. Тепер його божевільні очі заповнилися слізьми.

— Так, ми маємо ворогів, — повторив він. — Двічі штат Індіана намагався мене прикрити. Ви знали про це? Радикальні гуманісти не можуть стерпіти, що я тут, у «Домі Сонця», вчу моїх хлопчиків любити Ісуса та їхню країну. Вони через це казяться, і хочете, я вам щось скажу, хлопчики? Ви хочете почути глибоко заховану, давню, темну таємницю?

Вони нахилилися вперед, не відводячи погляду від Ґарднера.

— Ми не просто казимо їх, — хрипло, по-змовницьки прошепотів Ґарднер. — Ми їх лякааааааааааааємо.

— Алілуя!

— О, так!

— Амінь!

В одну мить Сонячний Ґарднер знову схопив мікрофон і зірвався з місця. Вгору-вниз, назад-вперед! Часом він виконував тустеп[182] не менш вдало, ніж якийсь актор менестрель-шоу в кейквоці[183]1910 року! Ритмічно кидав словами в натовп, простягаючи руку спершу до хлопчиків, а тоді до неба, де Бог уже, ймовірно, підсунув крісло поближче, щоб послухати.

— Ми лякаємо їх, о так! Лякаємо їх так сильно, що вони повинні випити ще один коктейль, або викурити ще один косяк, або нюхнути ще одну доріжку кокаїну! Ми лякаємо їх, бо навіть розумні старі радикальні гуманісти, що заперечують Бога і ненавидять Ісуса, відчувають правду і любов Господа, а коли вони відчувають, то відчувають і запах сірки, що здіймається з їхніх власних пор, і їм цей запах не подобається, о ні! Тож вони і посилають сюди додаткових інспекторів, аби ті підкинули сміття під кухонні стільниці чи пустили гуляти підлогою кількох тарганів! Вони розпускають брудні чутки про те, як б’ють моїх хлопчиків! Вас б’ють?

— НІ! — обурено заревли вони, і Джек приголомшено помітив, що Мортон кричить із тим самим ентузіазмом, що і решта, хоча на його щоці вже почав розпливатися синець.

— Уявіть собі, вони прислали зграю хитрих репортерів із хитрих радикально-гуманістичних новин! — закричав Сонячний Ґарднер із гидливим подивуванням. — Вони прийшли сюди і сказали: «Окей, кого ми повинні розіп’яти сьогодні? Ми вже зробили сто п’ятдесят таких репортажів. Ми вміємо вимащувати брудом найправедніших, не хвилюйтеся щодо нас, просто дайте нам кілька косяків і кілька коктейлів і вкажіть нам правильний напрям».

— Але ж ми їх надурили, хіба ні, хлопчики?

Гуркіт — майже переможне схвалення.

— Вони не знайшли нікого, хто був би прикутим до балки в хліві, так? Вони не знайшли жодного хлопчика в гамівній сорочці, про що їм розповіли деякі шакали з диявольської шкільної ради. Вони не знайшли дітей із видертими нігтями чи поголених налисо, нічого такого! Вони лише знайшли кількох хлопчиків, які сказали, що їх шмагали, і їх СПРАВДІ шмагали, о так, їх шмагали, і готовий засвідчити перед троном Всемогутнього Господа з детектором брехні на кожній руці, бо Книга каже, що той, хто ШКОДУЄ різки своєї, РОЗБЕЩУЄ дитину, і якщо ви в це вірите, хлопчики, крикніть «Алілуя»!

— АЛІЛУЯ!

— Навіть Освітня Рада штату Індіани, попри те як сильно вони хотіли позбутися мене і очистити простір для диявола, навіть їм довелося визнати, що про шмагання Божий Закон і Штат Індіана кажуть одне: той, хто ШКОДУЄ різки своєї, РОЗБЕЩУЄ дитину! Вони знайшли ЩАСЛИВИХ ХЛОПЧИКІВ! Вони знайшли ЗДОРОВИХ хлопчиків. Вони знайшли хлопчиків, які хочуть ІТИ з Господом і ГОВОРИТИ з Господом. Ви можете сказати «Алілуя»?

Вони змогли.

— Ви можете сказати «О так!»?

Вони змогли і це.

Сонячний Ґарднер повернувся на подіум.

— Господь захищає тих, хто любить Його, і Господь не дасть зграйці обдовбаних прокомуністичних радикальних гуманістів забрати це місце відпочинку у втомлених, розгублених хлопчиків. Хтось зводить наклеп, брехню так званим новинарям, — сказав Ґарднер. — Я чув, як цю брехню повторювали в теленовинах, і хоча хлопчики, поливаючи нас брудом, побоялися оприлюднити свої обличчя перед камерами, я впізнав — о так! — я впізнав їхні голоси. Коли ти годуєш хлопчика, коли ніжно притискаєш його голову до грудей, якщо він ночами кличе маму, тоді, я вважаю, ти впізнаєш його за голосом. Цих хлопчиків уже немає з нами. Можливо, Господь пробачить їм — я сподіваюся, Він так і зробить, о так — але Сонячний Ґарднер — звичайна людина.

Він схилив голову, демонструючи, скільки сорому було в цьому зізнанні. Але коли він випростався, очі його досі палали, виблискуючи люттю.

— Сонячний Ґарднер не може їм пробачити. Тому Сонячний Ґарднер відрядив їх назад, на дорогу. Вони попрямували на Території, але їх там не годуватимуть; навіть дерева можуть їх зжерти, наче звірі, що блукають уночі.

У залі запанувала сповнена жахом тиша. Навіть Кейсі за скляною панеллю здивовано зблід.

— Книга каже, що Господь відіслав Каїна на Схід від Раю, до землі Нод. Із тими, хто опинився на дорозі, те ж саме, хлопчики мої. Тут у вас є безпечна гавань.

Він оглянув усіх…

— Але якщо ви дасте слабину… якщо збрешете… тоді горе Вам! Пекло чекає на віровідступника так само, як воно чекає на хлопчика або чоловіка, що свідомо рине в це. Пам’ятайте, хлопчики. Пам’ятайте. Помолімося.

Розділ двадцять третій

Ферд Дженклов

Менше ніж за тиждень Джек збагнув, що повернення на Території — єдиний можливий спосіб утекти з «Дому Сонця». Він хотів спробувати це, але з’ясував, що ладен на будь-що інше, на будь-який інший ризик, аби лишень не переноситися просто з «Дому Сонця».

На це не було жодної конкретної причини, але внутрішній голос підказував, що те, що погано тут, стане ще гіршим там. Певно, це місце було поганим у всіх світах… наче плямка на яблуці, що йде аж до серцевини. У будь-якому разі, «Дім Сонця» був і так досить поганим, і без зайвої потреби йому не хотілося дивитися, який же там у нього територіальний аналог.

Мав же бути й інший вихід.

Вовку, Джеку та іншим хлопцям не пощастило опинитися в Зовнішньому Штаті. Власне, більшості інших також. Вони проводили дні в Дальньому Полі, як називали це місце старожили. Це було за півтори милі далі дорогою, на межі Ґарднерових угідь, і хлопці прибирали з поля камінці. Цієї пори року не було жодної іншої роботи на полях. Останні злаки зібрано ще в середині жовтня, але, як зазначав Сонячний Ґарднер на проповідях у каплиці, завжди є час для збирання каміння.[184]