— Джеку? — прошепотів Вовк.

— Усе гаразд, — відповів Джек.

— Якщо ти завдаєш мені шкоди, я завдам тобі вдвічі гіршої шкоди, — сказав Сінґер Джекові. — Якщо ти ображаєш мене перед Превелебним Ґарднером, я тебе в чотири рази більше ображу. Затямив?

— Ага, — сказав Джек. — Гадаю, затямив. Хіба нам не треба видати якийсь одяг?

Сінґер розвернувся і пішов уперед, а Джек завмер на мить і дивився на напружену спину хлопця, що піднімався сходами. «Ти також, — сказав він сам до себе. — Ти і Озмонд. Одного дня». Тоді він рушив далі, а Вовк побрів за ним. У довгій кімнаті, заставленій коробками, Сінґер нервово дриґався біля дверей, доки високий хлопець із порожнім виразом обличчя і манерами сновиди відшукував на полиці їхній одяг.

— І черевики. Ти знайдеш йому потрібні черевики. Інакше — весь день простоїш із лопатою, — сказав Сінґер із дверей, навмисне оминаючи поглядом працівника. Втомленої огиди він, певно, навчився в Сонячного Ґарднера.

Зрештою хлопець знайшов пару важких квадратних чорних черевиків на шнурівках тринадцятого розміру, що стояли в кутку комірчини. Джек узув їх Вовкові на ноги. Тоді Сінґер відвів їх на вищий поверх, там були спальні. Тут уже ніхто не прагнув замаскувати справжньої природи «Сонячного Дому». Вузький коридор простягався на всю довжину будинку і сягав п’ятдесяти футів завдовжки. З обох боків розташовувалися ряди вузьких дверей з віконцями на рівні очей. На Джекову думку, так звані спальні більше скидалися на камери.

Сінґер повів їх завузьким коридором і спинився біля одних дверей.

— У перший день ніхто не працює. Повноцінний робочий день почнеться завтра. Тож заходьте сюди й до п’ятої почитайте свої Біблії. Я повернуся і випущу вас на час сповіді. І перевдягніться в місцевий одяг, ясно?

— Ти маєш на увазі, що зачиниш нас тут на найближчі три години? — запитав Джек.

— Хочеш, щоб я потримав тебе за ручку? — вибухнув Сінґер, і його обличчя знову почервоніло. — Дивіться, якби ви були добровольцями, я б дозволив вам прогулятися і роздивитися місцину. Але оскільки про вас піклується штат і вас направив сюди місцевий поліційний відділок, то ви за крок від кримінального ув’язнення. Можливо, якщо вам пощастить, за тридцять днів ви станете добровольцями. А поки що заходьте в свою кімнату й починайте поводитися, як людські створіння, створені за подобою Божою, а не як тварини. — Він нетерпляче встромив ключ у замок, відчинив настіж двері й став збоку. — Заходьте. У мене є ще справи.

— Що трапиться з усіма нашими речами?

Сінґер театрально зітхнув.

— Маленький гівнюче, ти гадаєш, нам захочеться щось у тебе вкрасти?

Джек утримався від відповіді. Сінґер знову зітхнув.

— Ну гаразд. Ми збережемо все для тебе у скриньці з твоїм іменем. Все лежатиме внизу, в кабінеті Превелебного Ґарднера, разом із твоїми грошима — до моменту звільнення. Ясно? Заходьте всередину, доки я не покарав вас за непослух. Я не жартую.

Вовк і Джек зайшли до маленької кімнатки. Коли Сінґер захряснув двері, автоматично ввімкнулося світло, і хлопці роздивилися позбавлену вікон кабіну з двоповерховим металевим ліжком, маленьким кутовим умивальником і металевим стільцем. Більше там не було нічого. На білій гіпсокартонній стіні виднілися жовті сліди від скотчу, яким попередні мешканці приклеювали картинки. Замок замкнувся. Джек і Вовк озирнулися і побачили в маленькому прямокутному віконці зле Сінґерове обличчя.

— Поводьтеся ж тепер добре, — сказав він, вищирився і зник.

— Ні, Джекі, — сказав Вовк. Від його голови до стелі лишалося не більше дюйма. — Вовк не може залишатися тут.

— Краще сядь, — сказав Джек. — Хочеш спати на нижньому чи на верхньому ліжку?

— Що?

— Обирай нижнє і сідай. Ми вскочили в халепу.

— Вовк знає, Джекі. Вовк знає. Це погане, погане місце. Не можу тут лишатися.

— Чому це погане місце? Ну, тобто звідки ти знаєш?

Вовк важко вмостився на нижнє ліжко, кинув новий одяг на підлогу й підняв з ліжка книгу і дві брошурки. Книга виявилася Біблією, оправленою в палітурку з тканини, що нагадувала штучну блакитну шкіру. Брошурки, які також лежали на Джековому ліжку, називалися «Важка дорога до вічної благодаті» та «Бог тебе любить!».

— Вовк знає, і ти знаєш, Джекі. — Вовк кинув на хлопчика майже сердитий погляд. Тоді він знову зиркнув на книги в руках, почав перевертати їх, мало не обнюхувати. Джеку спало на думку, що це перші книги, які Вовк бачив у своєму житті.

— Білий чоловік, — сказав Вовк так тихо, що Джек ледь розчув.

— Білий чоловік?

Вовк узяв одну брошурку і показав обкладинку на звороті, на якій публікувалася чорно-біла фотографія Сонячного Ґарднера. Його чудове волосся розвівалося на вітрі, а сам він стояв, розвівши руки, — втілення вічної благодаті, улюбленець Божий.

— Він, — сказав Вовк. — Він вбиває, Джекі. Батогом. Це одне з його кубел. Жоден Вовк не має бувати в його кублах. І Джек Сойєр тим паче. Ніколи. Нам треба тікати звідси, Джекі.

— Ми втечемо, — сказав Джек. — Обіцяю тобі. Не сьогодні й не завтра — нам треба виробити план. Але скоро.

Вовкові ноги стирчали далеко за-за краю ліжка.

— Скоро.

«Скоро», — пообіцяв він, і Вовку потрібна була ця обіцянка. Вовк боявся. Джек не міг сказати, чи бачив Вовк Озмонда на Територіях, але він достоту про нього чув. Озмондова репутація на Територіях — принаймні у Вовковій родині — була навіть гірша за Морґанову. І хоча Вовк і Джек розпізнали Озмонда в Сонячному Ґарднері, Ґарднер не упізнав їх. І, відповідно, цьому було дві можливі причини. Або Ґарднер просто грається з ними, удаючи, що не впізнає, або він був таким самим Двійником, як і Джекова мама: глибоко пов’язаний із мешканцем Території, але не усвідомлює цього зв’язку навіть на інстинктивному рівні.

І якщо це правда — а Джек гадав, що так і є, — то їм із Вовком потрібно вичекати момент для втечі. Вони мали час учитися і спостерігати.

Джек убрався в грубий новий одяг. Чорні квадратні черевики важили по кілька футів і узувалися на будь-яку ногу. Йому довелося прикласти зусилля, щоб переконати Вовка переодягнутися у форму «Дому Сонця». А тоді вони лягли на ліжко. Джек почув, що Вовк захропів, і невдовзі сам задрімав. Уві сні він бачив матір у темряві, вона кликала, кликала на допомогу.

Розділ двадцять другий

Проповідь

О п’ятій по обіді коридором пролунав електричний дзвінок — довге, невиразне дзеленчання. Вовк підскочив зі свого ліжка і так сильно вдарився головою об залізну горішню раму, що штурханом розбудив сонного Джека.

Десь за п’ятнадцять секунд дзвінок змовк, і тут заходився кричати Вовк.

Хитаючись, він побрів у куток і схопився руками за голову.

— Погане місце, Джеку! — кричав він. — Погане місце просто тут і зараз. Треба втекти звідси ПРОСТО ТУТ І ПРОСТО ЗАРАЗ!

У стіну загрюкали.

— Стули пельку, бовдуре!

З того боку долинуло пронизливе кінське іржання.

— Тепер ваші душі осяює сонячне світло. І зважаючи на те, як горлає здоровило, сяє воно добре. — Знову гиготливий, пронизливий сміх, що більше скидався на крик жаху.

— Погано, Джеку! Вовк! Джейсон! Погано! Погано, погано… — Двері відчинялися з обох боків коридору. Джек чув, як гримлять взуті у важкі черевики «Дому Сонця» ноги.

Хлопчик зіскочив із верхнього ліжка, змушуючи себе рухатись. Він відчував, що наближається до реальності звивистим шляхом — ще не прокинувся, але вже й по-справжньому не спить. Рухаючись через маленьку кімнатку до Вовка, він просувався не крізь повітря, а ніби крізь сироп «Каро».[175]

Він почувався таким утомленим… дуже-дуже втомленим.

— Вовку, — сказав Джек. — Вовку, припини.

— Не можу, Джекі, — ридав Вовк, дедалі стискаючи голову руками, наче беріг її від вибуху.