— Дядечко Блоут має ще одну гидотну звичку, — сказала вона.

— А ти помираєш, — відповів він. — І що тобі більше подобається?

— Бавитимешся цією фігнею достатньо часто — також помреш.

Незважаючи на її ворожість, Слоут повернувся до благенького дерев’яного стільця.

— Заради Бога, Лілі, подорослішай. Усі зараз нюхають кокс. Ти відстала від моди — відстала від неї на багато років. Хочеш спробувати? Він дістав із кишені флакончик і погойдав його на ланцюжку, який закінчувався маленькою ложечкою.

— Забирайся звідси.

Слоут загойдав флакончиком ще ближче до її обличчя. Лілі сіла на ліжку, енергійно, наче змія в атаці, і плюнула Слоуту в обличчя.

— Суко! — Морґан відскочив і заходився шукати свій носовичок, аби стерти слину, що стікала по щоці.

— Якщо це гівно таке чудове, навіщо тобі ховатися в туалеті, щоб нюхнути його? Не відповідай, просто облиш мене. Слоуте, я більше не хочу тебе бачити. Забирай звідси свій товстий зад.

— Ти помиратимеш на самоті, Лілі. — У голосі Морґана відчувалася збочена, холодна, жорстка насолода. — Ти помиратимеш на самоті, і це кумедне маленьке містечко організує тобі жебрацький похорон. А сина твого вб’ють, бо він не впорається з тим, що на нього чекає, і ніхто більше не почує ні про тебе, ні про нього. — Він ощирився до неї. Його пухкі руки стислися у волохаті кулаки. — Пам’ятаєш Ашера Дондорфа, Лілі? Нашого клієнта? Другорядна роль у серіалі «Фленеґен і Фленеґен»? Кілька тижнів тому я читав про нього в «Голлівудському репортері». Застрелився у власній вітальні. От тільки цілився паршиво, і замість того, щоб розбризкати мізки по стіні, потрапив у піднебіння і впав у кому. Я чув, що, можливо, він проживе ще кілька років. Гнитиме собі та й по всьому, — він нахилився до Лілі, зморщивши лоба. — Мені здається, у вас з Ашером багато спільного.

Лілі відповіла йому холодним поглядом. Її очі, здавалося, повернулися всередину голови, і тієї миті вона нагадувала стару вперту мешканку прикордонної зони з гвинтівкою в одній руці і Святим Письмом — у другій.

— Мій син урятує моє життя, — сказала вона. — Джек урятує моє життя, і ти не зможеш його зупинити.

— Що ж, побачимо, — відповів Слоут. — Побачимо.

Розділ тридцять п’ятий

Закляті землі

— Але ви будете в безпеці, Володарю? — запитав Андерс, ставши перед Джеком на коліна. Його біло-червоний кілт розгорнувся навколо нього, як спідниця.

— Джеку? — запитав Річард плаксивим пронизливим голосом

— А ти б сам був у безпеці? — запитав Джек.

Андерс повернув сиву голову вбік і спідлоба зиркнув на Джека, ніби той загадав йому загадку. Він скидався на великого збентеженого пса.

— Тобто я буду в такій же безпеці, як і ти сам був би. Ось і все, що я маю на увазі.

— Але Володарю…

— Джеку? — знову пролунав буркотливий Річардів голос. — Я заснув і зараз мав би прокинутися, але ми досі перебуваємо в тому дивному місці, отже, я досі марю… але я хочу прокинутися, Джеку. Я не хочу більше бачити цей сон. Ні. Я не хочу.

«І саме тому ти розтрощив свої кляті окуляри», — мовив Джек сам до себе. А вголос сказав:

— Це не сон, друже Річі. Ми скоро вирушимо в дорогу. Ми покатаємося на поїзді.

— Га? — перепитав Річард, сідаючи і розтираючи обличчя. Якщо Андерс скидався на великого білого пса у спідниці, то Річард мав вигляд немовляти, яке щойно прокинулося.

— Мій Володарю Джейсоне, — примовляв Андерс. Здавалося, ніби він зараз розплачеться — цього разу від полегшення, подумав Джек. — Ви справді бажаєте цього? Ви бажаєте провести цю диявольську машину через Закляті Землі?

— Саме так, — відповів Джек.

— Де ми? — скиглив далі Річард. — Ти певен, що вони не женуться за нами?

Джек повернувся до нього. Річард сидів на нерівній жовтій підлозі й тупо моргав. Його досі трусило від жаху.

— Гаразд, — сказав Джек. — Я відповім на твоє запитання. Ми на ділянці Територій, що називається Елліс-Брікс…

— У мене болить голова, — сказав Річард. Він заплющив очі.

— І, — вів далі Джек, — ми поїдемо на потязі цього чоловіка через Закляті Землі до Чорного Готелю або принаймні якнайближче до нього. Ось так, Річарде, хочеш вір, а хочеш ні. І чим швидше ми зробимо це, тим швидше втечемо від усього, що намагається нас знайти.

— Етерідж, — прошепотів Річард. — Містер Дафрі. — Він оглянув м’який інтер’єр Депо так, ніби гадав, що всі переслідувачі враз просочаться крізь стіни. — Знаєш, це пухлина в мозку, — мовив він до Джека беззаперечно розсудливим тоном. — Тому в мене і болить голова.

— Володарю Джейсоне, — казав далі старий Андерс. Він уклонився так низько, що його волосся торкнулося скрипучих дощок підлоги. — Який же ви добрий, о Ваша Високосте, який добрий до найдрібнішого вашого слуги, який добрий до тих, хто не заслуговує на вашу благословенну присутність… — Він поповз уперед, і Джек із жахом побачив, що старий ладен от-от знову почати цілувати йому ноги.

— У досить задавненій стадії, скажу тобі, — втрутився Річард.

— Андерсе, будь ласка, підведися, — сказав Джек, відступаючи назад, — підводься, ну ж бо, годі вже. — Старий і далі повз уперед, белькочучи щось від полегшення, що йому не доведеться їхати через Закляті Землі. — ПІДВОДЬСЯ! — заволав Джек.

Андерс поглянув угору, і його лоб укрився зморшками.

— Так, Володарю, — він повільно підвівся.

— Річарде, тягни сюди свою пухлину в мозку, — сказав Джек. — Зараз подивимося, чи зможемо ми керувати цим бісовим потягом.

Андерс зайшов за довгий скрипучий прилавок і почав нишпорити в шухляді.

— Володарю, гадаю, він працює від дияволів, — сказав старий. — Дивних дияволів, спаяних докупи. Вони здаються мертвими, але насправді живі. Так і є.

Він витягнув із шухляди найдовшу і найтовстішу свічку з усіх, які Джеку доводилося бачити. З коробки на прилавку Андерс дістав вузьку хвойну тріску приблизно з фут завдовжки і опустив один із кінців поблизу яскравої лампи. Тріска загорілася, і Андерс запалив нею свою величезну свічку. Тоді він похитав сірником туди-сюди, доки полум’я не обернулося на кільця диму.

— Дияволи? — запитав Джек.

— Дивні квадратні штуки. І я впевнений, що всередині сидять дияволи. Часом вони шкварчать і випускають іскри! Я покажу вам це, Володарю Джейсоне.

Не промовивши більше ні слова, він швидко рушив до дверей, і м’яке сяйво свічки миттєво пом’якшило зморшки на його обличчі. Джек вийшов за ним у солодку широту глибинних Територій. Він пригадав фотографію на стіні кабінету Спіді Паркера, що повнилася незбагненною силою. І раптом хлопчик усвідомив, що перебуває неподалік від місця, де зробили ту світлину. Вдалині здіймалася знайома гора. За невисоким схилом навсібіч простягалися злакові поля, складаючись у м’які чудернацькі візерунки. Річард Слоут непевно йшов поруч із Джеком, розтираючи чоло. Срібні смуги металу, що вибивалися із загального пейзажу, линули далеко на захід.

— Хлів позаду, мій Володарю, — тихо сказав Андерс і мало не сором’язливо повернувся в бік Депо.

Джек ще раз поглянув на далеку гору. Тепер вона менше скидалася на гору з фотографії Спіді. Це нова, західна, а не східна гора.

— Що ще за Володар Джейсон? — прошепотів йому Річард просто у вухо. — Він гадає, що знає тебе.

— Складно пояснювати, — відповів Джек.

Річард обсмикнув свою бандану і поклав руку на Джеків біцепс. Стара добра хватка Канзас-Сіті.

— Джеку, що трапилося зі школою? Що трапилося із собаками? Де ми?

— Просто йди з нами, — відповів Джек. — Можливо, ти досі мариш.

— Так, — відповів Річард зі щирим полегшенням. — Ага, так і є, правда ж? Я досі сплю. Ти нарозповідав мені багато божевільних байок про Території, і мені тепер усе це сниться.

— Ага, — відказав Джек і пішов за Андерсом.

Старигань тримав перед собою велетенську свічку, наче смолоскип, і спускався дальнім боком схилу до іншої восьмикутної дерев’яної будівлі. Двоє хлопців прямували з ним крізь високу жовту траву. Світло лилося зі ще однієї прозорої кулі, демонструючи, що ця будівля була відкритою з двох протилежних боків, наче хтось охайно зрізав дві стіни восьмикутника. Андерс дійшов до великого хліва й повернувся, чекаючи на хлопців. Зі своєю довгою бородою, дивним одягом та піднятою вгору свічкою, що тріскотіла і палала в руках, Андрес скидався на створіння з казки чи легенди — чарівника або ворожбита.