Андерс замовк.

— Він любив робити боляче тваринам. Звірятам. Він брав їх до себе на ґанок, і я чув жахливі крики. — Андерс здригнувся. — Це було однією з причин, чому я залишався вдома, ви розумієте. Не люблю чути, коли звірятам боляче. Через це мені дуже-дуже зле.

Усе, що казав Андерс, породжувало в голові Джека сотню свіжих запитань. Особливо Джек хотів знати все, що було відомо Андерсу про Во́вків, — сама лишень згадка про них виповнювала Джека насолодою і глибокою, болючою тугою за своїм Во`вком.

Але часу було обмаль; завтра вранці цей чоловік мав їхати на захід, у Закляті Землі, і будь-якої миті тут могла з’явитися зграя вчителів, яку вів за собою Морґан із місць, які Андерс називав Іншими Краями. Міг прокинутися Річард і поцікавитися, про якого такого Морґана вони зараз говорили і хто такий той тьмяний хлопчик — тьмяний хлопчик, який настільки схожий на хлопця, що жив за сусідніми дверима в Нельсон-гаузі.

— Вони прийшли, — вирішив Джек. — Прийшла ця команда, і нею керував Озмонд — принаймні доки його не відкликали назад, а ще ж декому треба було читати проповіді у вечірній каплиці в Індіані…

— Володарю? — обличчя Андерса знову обважніло здивуванням.

— Вони прийшли і збудували… що? — Він був певен, що вже знає відповідь, але хотів, щоб Андерс сказав це.

— Залізницю, — сказав Андерс. — Залізниця йде на захід, у Закляті Землі. Рейки, якими я помандрую завтра вранці. — Старий здригнувся.

— Ні, — заперечив Джек. Жахне, пекуче збудження спалахнуло в його грудях, як сонце, і він підскочив. У голові знову щось клацнуло, наче важливі складові поєдналися між собою.

Коли обличчя Джека виповнилося чарівним світлом, Андерс бухнувся на коліна. Річард від цього звуку заворушився і сонно сів.

— Не ти, — сказав Джек. — Я. І він, — хлопчик показав на Річарда.

— Джеку. — Річард дивився на нього із сонним короткозорим здивуванням. — Про що ти? Чому цей чоловік обнюхує підлогу?

— Володарю… Ваше бажання… але я не розумію…

— Не ти, — повторив Джек. — Ми. Ми поведемо потяг замість тебе.

— Але, Володарю, чому? — питав Андерс, усе ще не наважуючись підвести погляд.

Джек Сойєр дивився в пітьму.

— Бо, — сказав він. — Я вважаю, що там, де закінчуються ці рейки… там, де вони закінчуються, або трішки далі, є те, що потрібно мені.

Десятого грудня, закутаний у все тепле Морґан Слоут сидів на маленькому незручному дерев’яному стільці біля ліжка Лілі Сойєр. Він змерз, хоч і був одягнений у важке кашемірове пальто, а руки засунув глибоко в кишені. Почувався він усе одно краще, ніж можна було припустити, зважаючи на його зовнішній вигляд. Лілі помирала. Йшла туди, звідки ніхто не повертається, навіть якщо ти королева і лежиш на ложі завбільшки з футбольне поле.

Ліжко Лілі не було настільки розкішним, та й жодної схожості з королевою не спостерігалося. Хвороба позбавила її краси. Обличчя Джекової матері висохло і постаріло років на двадцять. Допитливий погляд Слоута блукав випнутими надбрів’ями над очима по лобі, що скидався на черепашачий панцир. Схудле тіло заледве виглядало з-під ковдр та покривал. Слоут знав, що «Альгамбрі» добре платять, аби Лілі Кавано-Сойєр не чіпали, бо платив він. Вони більше не переймалися опаленням її номера. Вона була єдиним пожильцем готелю. Окрім портьє і кухаря, єдиний персонал, який досі залишався в готелі, — три покоївки-португалки, які постійно прибирали у вестибюлі. Це, напевно, вони видали Лілі ковдри. Сам Слоут облаштувався в номері з того боку коридору і наказав портьє та покоївкам не зводити очей з Лілі.

Помітивши, що жінка розплющила очі, він промовив:

— Маєш кращий вигляд, Лілі. Я справді вважаю, що ти скоро одужаєш.

Не ворушачи нічим, окрім рота, Лілі сказала:

— Не розумію, навіщо ти вдаєш, ніби в тобі є щось людяне.

— Я твій найкращий друг.

Тепер, коли вона розплющила очі, він бачив, що її очі досі не зблякли настільки, як би йому хотілося.

— Забирайся звідси, — прошепотіла вона. — Ти огидний.

— Я намагаюся тобі допомогти і хотів би, щоб ти пам’ятала про це. Усі папери зі мною, Лілі. Тобі треба тільки підписати їх. Щойно ти це зробиш, ви з сином будете забезпечені до кінця своїх днів. — Слоут дивився на неї з похмурим задоволенням. — До речі, мені не вдалося знайти Джека. Ти з ним говорила недавно?

— Ти знаєш, що ні, — сказала вона, але не заплакала, як він на те сподівався.

— Знаєш, я справді вважаю, що хлопчик має бути тут.

— Іди ти знаєш куди, — відповіла Лілі.

— А я й справді піду. До твоєї вбиральні, якщо ти не заперечуєш. — Слоут підвівся. Лілі знову заплющила очі, ігноруючи гостя. — Сподіваюся, він не вскочить у халепу, — промовив Слоут, повільно обходячи ліжко. — З хлопчиками на дорогах трапляються жахливі речі. — Лілі не відповідала. — Ненавиджу думати про це. — Він дійшов до краю ліжка і попрямував до дверей туалету. Лілі лежала під покривалами і ковдрами, як зім’ятий шматок паперу. Слоут зник у туалеті.

Потер руки, м’яко причинив двері і повернув обидва крани над умивальником. Дістав із кишені пальто маленьку коричневу двограмову пляшечку, з внутрішньої кишені піджака витягнув маленьку коробочку з люстерком, лезом бритви і короткою мідною трубкою. Висипав на люстерко приблизно одну восьму грама найчистішого, який тільки можна знайти, кокаїну «Перуанська сніжинка». Потім ритуально розрубав усе лезом, формуючи дві товсті смужки. Він утягнув наркотик через мідну трубку, захекав, різко вдихнув і затримав дихання на секунду чи дві. «Ахх». Ніздрі понадималися, як широкі тунелі. Потрапивши всередину, зілля вже розносило тілом насолоду.

Слоут підставив руки під потік води, а тоді, щоб уберегти ніс, крапнув кілька крапель вологи з великого та вказівного пальців собі в ніздрі. Витер руки та обличчя.

«Цей чарівний потяг, — дозволив він собі такі думки, — цей чарівний, чарівний потяг, закладаюся, я пишаюся ним більше, аніж власним сином».

Морґан Слоут насолоджувався, уявляючи свій безцінний потяг, однаковий в обох світах, перший залізобетонний прояв його давнього плану зі впровадження сучасних технологій на Території. Він думав про потяг, який прибуде в Пойнт-Венуті з таким корисним вантажем. Пойнт-Венуті! Слоут посміхався, а кокаїн прострілював його мозок наскрізь, розносячи звичне повідомлення, що все буде добре, все буде добре. Маленький Джек Сойєр стане неймовірним щасливчиком, тільки якщо йому поталанить вибратися з дивного маленького містечка Пойнт-Венуті. Насправді, йому всміхнеться доля, якщо він лишень дістанеться туди, зважаючи на те, що для цього йому доведеться перетнути Закляті Землі. Але наркотик нагадав Слоуту, що все ж таки було б непогано, якби Джек потрапив у небезпечний, спотворений Пойнт-Венуті, а ще краще, якби Джек витримав вплив Чорного Готелю, який насправді не просто суміш дощок і цвяхів, цегли та каменю, а щось живе… бо, можливо, хлопчина вийде звідти з Талісманом у своїх злодійкуватих руках. А якщо це станеться…

Так, якби ця чудова подія відбулася, все б і справді було добре.

І Джек Сойєр, і Талісман будуть розбиті навпіл. І він, Морґан Слоут, нарешті отримає полотно, на яке заслуговує його талант. На мить він побачив себе з розкинутими руками над зоряними обширами, над світами, які зливаються між собою, як коханці на ліжку, над тим, що захищає Талісман, над усім, чого він жадав, коли купував «Ейджинкурт» багато років тому. Джек міг принести йому все це. Насолоду. Славу.

Щоб відсвяткувати цю мрію, Слоут знову дістав із кишені флакончик, і більше не розмінюючись на ритуал із лезом та люстерком, зачерпнув маленькою ложечкою білий медичний порошок. Підніс його спершу до однієї ніздрі, а тоді й до другої. Насолода, так.

Шморгаючи носом, він повернувся до спальні. Лілі мала трохи жвавіший вигляд, але тепер у нього був настільки гарний настрій, що навіть факт її живучості не міг його зіпсувати. Її яскраві, але дивно порожні в западинах очниць очі стежили за ним.