У кафетерії тхнуло гірше — одночасно зіпсутою їжею й трупами. Старкі роззирнувся з тупим жахом.
Здавалося, деякі мерці дивилися на нього.
— Товариші… — сказав Старкі й затнувся.
Він навіть не уявляв, що збирався сказати.
Старкі повільно рушив до столу, де обличчям у тарілці із супом лежав Френк Д. Брюс. Кілька секунд він просто дивився на Френка Д. Брюса. Тоді взяв тіло за волосся й підняв його голову разом із тарілкою — вона приклеїлася до обличчя супом, який уже давно загуснув. Нажаханий Старкі вдарив тарілку, і вона відлетіла, стукнулась об підлогу й перевернулася. Майже весь суп, схожий на запліснявіле желе, лишився на обличчі Френка Д. Брюса. Старкі дістав хустинку й витер усе, що зміг. Виявилося, що очі Френка Д. Брюса також заліпило супом, однак Старкі вирішив їх не чіпати. Він боявся, що очі Френка Д. Брюса також западуть у череп, як в отого мерця з табличкою. Та ще більше страхало те, що, коли повіки звільнити від клейкої плісняви, вони піднімуться, наче жалюзі. В основному він боявся побачити вираз очей Френка Д. Брюса.
— Рядовий Брюс, — тихо промовив Старкі, — вільно.
Він обережно накрив хустинкою обличчя Френка Д. Брюса. Вона прилипла. Старкі розвернувся й вийшов із кафетерію, крокуючи, як на плацу, — широко й розмірено.
На півдорозі до ліфта він наштовхнувся на небіжчика з табличкою на шиї. Старкі присів біля нього, послабив ремінець кобури та вставив дуло пістолета собі в рот.
Коли пролунав постріл, він вийшов приглушеним і зовсім не драматичним. Ніхто з мерців не звернув на нього ані найменшої уваги. Цівку диму прибрали повітряні фільтри. У нутрощах проекту «Синь» запанувала тиша. Носовичок Старкі відклеївся від обличчя рядового Френка Д. Брюса й плавно опустився на підлогу їдальні. Мерцеві було начебто й байдуже, та Лен Крейтон зловив себе на тому, що дедалі частіше дивиться на монітор із Брюсом і все гадає: якщо Біллі витирав мерцеві обличчя, то чому він у біса лишив суп на бровах? Скоро, дуже скоро йому доведеться побачитися з президентом Сполучених Штатів, однак суп, що засихав на бровах Френка Д. Брюса, турбував його більше. Значно більше.
Розділ 23
Темний чоловік на ім’я Рендалл Флеґґ крокував трасою 51 і дослухався до нічних звуків, що долинали з обох боків вузької дороги, яка рано чи пізно виведе його з Айдахо до Невади. Від Невади він міг податися будь-куди. То була його країна — від Нового Орлеана до Ноґелеса, від Портленда в штаті Ореґон до Портленда в штаті Мейн — і ніхто не знав її краще, не любив її більше за нього. Флеґґ знав, куди ведуть дороги, і ходив ними вночі. Зараз же, за годину до світанку, він перебував десь між Ґрасміром та Ріддлом, західніше від Твін-Фоллза, але північніше від резервації Дак-Веллі, що розкинулася на межі двох штатів. Хіба не чудово?
Ішов він швидко, і його стоптані чоботи глухо стукотіли асфальтованою дорогою. Коли на обрії з’являлося світло автомобільних фар, він відступав до узбіччя, у високі трави — туди, де ховалися нічні комахи… Машина проминала його, а водій, певне, здригався від холодку, немов автівка промчала крізь повітряну яму, тоді як його дружина й діти борсалися вві сні, ніби їм усім водночас примарилося щось страшне.
Він рухався на південь, на південь трасою 51, і підбори його зношених гостроносих ковбойських чобіт стукотіли асфальтом — високий чоловік невизначеного віку в линялих джинсах із заклепками та джинсовій куртці. Його кишені напиналися від п’ятдесяти різновидів літератури, що суперечили один одному — памфлети на всі смаки, риторика на всі часи. Коли цей чоловік вручав тобі якусь брошуру, ти брав її, не зважаючи на тематику, — байдуже, ішлося там про небезпеку ядерних електростанцій, про роль, яку відіграв Міжнародний єврейський картель у поваленні урядів дружніх держав, про агентів ЦРУ, що працювали під прикриттям серед наркомафії, про фермерські профспілки, про «Свідків Єгови» («Якщо на ці десять запитань Ви відповідаєте «так», Вашу душу ВРЯТОВАНО!»), про войовничий рух чорношкірих за рівноправ’я чи про кодекс Ку-клукс-клану. Він завжди носив це із собою й мав іще дещо. На нагрудних кишенях у Флеґґа було по значку: жовтий смайл на правій та свиня в поліцейському картузі (під малюнком кривавими літерами було написано «ЯК ТАМ ВАША СВИНИНКА?») на лівій.
Він ішов далі, не сповільнюючись, не зупиняючись, ішов бадьоро, дивлячись у лице ночі, і його очі виблискували від тих можливостей, які давала ніч. За плечима в нього висів старий і потертий бойскаутський рюкзак. На обличчі вигравали похмурі веселощі, і якби ви подумали, що вони вирують і в його серці, то не помилилися б. Флеґґ мав лик потворно щасливого чоловіка — лик, що випромінював жаску й мужню теплоту; лик, від якого тріскалися склянки в руках стомлених офіціанток із придорожніх кафе; лик, глянувши на який, малюки на триколісних велосипедах врізалися в паркани та, зарюмсані, бігли до матусь із подібними до кілків скіпками в колінах; лик, який гарантовано перетворював п’яну спортивну суперечку на криваве побоїсько.
Він ішов далі на південь, рухаючись трасою 51, і наразі перебував десь між Ґрасміром і Ріддлом, уже ближче до Невади. Скоро він стане на спочинок, проспить увесь день і прокинеться надвечір. Поки вечеря готуватиметься на невеличкому бездимному вогнищі, він читатиме, і байдуже, що саме: якийсь порнороман із замусоленого пейпербеку без обкладинки, «Mein Kampf», комікси Роберта Крамба[104] або ж одну з тих крикливих реакційних листівок «Америки насамперед» чи «Синів патріотів». Коли доходило до друкованого слова, Флеґґ давав шанс усім.
Повечерявши, він продовжить свій похід, рухаючись на південь відмінною двосмуговою магістраллю, що стелиться через Богом забуту глушину. Стане придивлятися, принюхуватися й дослухатися до того, як клімат стає сухішим і починає душити все, включно з полином та перекотиполем; спостерігатиме за тим, як із землі, подібно до динозаврячого хребта, починають випинатися гори. До світанку або ж через день він перетне кордон із Невадою, потрапивши спершу до Овайгі, а потім до Маунтін-Сіті, і в Маунтін-Сіті зустрінеться з чоловіком на ім’я Крістофер Брейдентон, який організує Флеґґові чисту автівку з чистими документами, і тоді перед ним відкриються всі славетні перспективи цієї країни, відкриється вся мережа доріг, що вросли в її плоть, немов чудернацькі капіляри, ладні будь-якої миті підхопити його, чорну піщинку чужорідної речовини, і віднести куди завгодно або ж водночас усюди — до серця, печінки, легень, мозку. Він — тромб, який підшукує найуразливішу артерію; кістяна скабка, що цілить у м’які органи; самотня ошаліла клітина, що виглядає собі пару — як знайде, то вони осядуть десь і виростять собі маленьку злоякісну пухлиночку.
Він крокував далі, гойдаючи руками. Його знали, чудово знали на прихованих шосе, якими подорожували зубожілі й безумці, професійні революціонери й ті, кого так гарно навчили ненависті, що вона проступала на їхніх обличчях, немов заяча губа, — людей, яких цуралися всі, окрім таких самих, як вони, окрім тих, хто запрошував їх до бідних помешкань із гаслами й постерами на стінах, до підвалів, де стояли лещата, які тримали в м’яких держаках обрізані труби, поки їх фарширували потужною вибухівкою, до підсобок, у яких снувалися всілякі маячливі плани: убивство члена Кабінету президента, викрадення дитини почесного гостя країни, напад на засідання керівництва «Стандард ойл» — з гранатами, автоматами й убивствами в ім’я народу. Його добре там знали, але навіть найнавіженіші з них могли дивитися на його темне, вишкірене обличчя лише скоса. Жінки, з якими він спав, — навіть ті, для яких злягання було так само звичайним, як ухопити закуску з холодильника, — напружувалися та відвертали обличчя. Вони приймали його так, як прийняли б золотоокого овна або чорного пса, і коли все було скінчено, вони почувалися холодними — такими холодними, що, здавалося, їм уже ніколи не зігрітися. Коли він заходив на якесь збіговисько, істеричний гамір — усі наклепи, взаємні звинувачування й ідеологічна риторика — стихав. На мить западала могильна тиша, присутні розверталися до нього, та одразу ж відводили очі, наче він прийшов до них зі старим, жахливим та нищівним механізмом у руках, з інструментом, у тисячу разів гіршим від пластикової вибухівки, зробленої в підвальних лабораторіях хіміків-дисидентів, від зброї, купленої на чорному ринку в захланного сержанта, відповідального за її постачання на військові пости. Здавалося, наче він приходив до них зі знаряддям, вкритим кривавою іржею, зі знаряддям, що століттями лежало в «Космолайні»[105] із зойків, однак готове до використання — інфернальний подарунок для їхнього зібрання, торт із нітрогліцериновими свічками. І коли розмови починалися знову, усі були раціональні й дисципліновані (настільки, наскільки дисципліновано можуть перемовлятися божевільні) і доходили згоди.