Розділ 21

Стю Редману було страшно.

Він визирнув із заґратованого вікна своєї нової кімнати в Стовінгтоні, штат Вермонт, і побачив маленьке містечко, яке простяглося внизу: мініатюрні заправки, щось на кшталт млина, головна вулиця, річка, платне шосе, а за ним виднівся гранітний хребет далекого заходу Нової Англії — Зелені гори.

Йому було страшно тому, що це приміщення більше скидалося на тюремну камеру, аніж на лікарняну палату. Було страшно тому, що Деннінґер зник. Стю не бачив Деннінґера відтоді, як увесь їхній шалений балаган переїхав з Атланти сюди. Дейтца також не стало. На думку Стю, Деннінґер із Дейтцом або хворіли, або вже й повмирали.

Хтось дав маху. Так, або заразність хвороби, яку до Арнетта привіз Чарльз Д. Кемпіон, виявилася значно вищою, ніж будь-хто міг очікувати. Та хай там як, а в епідемцентрі в Атланті стався витік, і Стю подумалося, що в усіх, хто там лишився, з’явився чудовий шанс провести безпосереднє дослідження вірусу, який вони звали А-Праймом, або супергрипом.

Вони й досі брали в нього кров та проводили різні аналізи, однак робили це безсистемно. Графік розгойдався. Результати шкрябали на папірцях, і в Стю закралася підозра, що хтось дивиться на них одним оком, хитає головою та кидає до найближчого утилізатора документів.

Та це було не найгірше. Найгіршим тут була зброя. Медсестер, які приходили по кров, слину чи сечу, тепер завжди супроводжували солдати в білій уніформі, і кожен мав по пістолету в пластиковому кульку. Кульок був закріплений на манжеті солдатської рукавички. Пістолети армійські, 45-го калібру, і Стю майже не сумнівався, що коли він спробує викинути якийсь фокус, як тоді з Дейтцом, пістолет розірве кульок на тліюче дрантя, а Стю Редман стане одним із тих, про кого згадуватимуть незлим тихим.

Однак якщо тепер вони просто вдають, ніби чимось займаються, значить, його можуть запросто списати. Сидіти під арештом кепсько. А сидіти під арештом і знати, що тобі можуть дати кулю… це дуже кепсько.

Тепер він щодня уважно дивився вечірні новини. Людей, які намагалися здійснити переворот в Індії, затаврували як «іноземних підбурювачів» і розстріляли. Поліція досі шукала особу чи осіб, які вчора підірвали електростанцію в Леремі, штат Вайомінг. У Верховному суді 6 проти 3 проголосували за те, щоб не звільняти відкритих гомосексуалів із посад у державних органах. І вперше крадькома заговорили про інші речі.

Представники Комісії з ядерної енергетики округу Міллер, штат Арканзас, заперечили будь-яку можливість вибуху реактора. На атомній електростанції містечка Фаук, що за тридцять миль від техаського кордону, почалися невеликі проблеми з обладнанням, яке контролює охолоджувальний цикл, однак непокоїтися причин немає. Військові підрозділи в тій місцевості — то лише запобіжний захід. Стю замислився над тим, до яких запобіжних заходів може вдатися армія, якщо фауківський реактор і справді схопить китайський синдром[101]. Він гадав, що військові могли опинитися в південно-західному Арканзасі з геть інших причин. Фаук був не так уже й далеко від Арнетта.

Також розказували про те, що епідемія грипу на Східному узбережжі начебто перебуває на початковій стадії — російський штам, нема чого перейматися, хіба що дуже старим та зовсім юним. Показували інтерв’ю з утомленим нью-йоркським лікарем, яке взяли в коридорі бруклінської лікарні «Милосердя». Він сказав, що, як на російський А-вірус, грип виявився надзвичайно міцним, і закликав купувати профілактичні ліки. А тоді почав розказувати ще щось, однак звук відрізали, і можна було лише бачити, як ворушаться його губи. Картинка перемкнулася на диктора в студії: «У результаті спалаху епідемії в Нью-Йорку померло кілька людей, однак у багатьох летальних випадках додатковими чинниками були забруднення довкілля, смог та навіть вірус СНІДу. Представники Міністерства охорони здоров’я наголошують на тому, що це просто російський А-вірус, а не більш небезпечний свинячий грип. Тим часом, як кажуть лікарі, найкращими є старі добрі засоби: лягайте в ліжко, відпочивайте донесхочу, пийте багато рідини та збивайте температуру аспірином».

Диктор обнадійливо усміхнувся… і за кадром хтось чхнув.

Сонце вже торкалося обрію, забарвлюючи його в золотавий колір, який скоро мав перетворитися на червоний, а тоді на згасаючий помаранчевий. Ночами було найгірше. Стю перевезли до не рідної йому частини США, і якимось чином ця інакшість сильніше виявлялася вночі. Зелень, що виднілася за вікном, здавалася надто буйною, квітучою та дещо моторошною в таку ранню літню пору. Друзів Стю не мав, і, наскільки йому було відомо, усі, хто летів із ним із Брейнтрі до Атланти, уже повмирали. Стю оточували рÓботи, що брали його кров під прицілом пістолетів. Він боявся за життя, хоча й почувався добре та вірив, що не схопить Оте, чим би Воно не було.

Стю замислювався: його цікавило, чи можна звідси втекти.

Розділ 22

Коли 24 червня прийшов Крейтон, Старкі дивився на монітори, склавши руки за спиною. Крейтон побачив, як на правій руці в старого блищить перстень академії Вест-Пойнт, і раптом йому стало дуже його шкода. Старкі вже десять днів сидів на таблетках і наближався до невідворотного зриву. Однак Крейтон думав, що, коли його здогад щодо дзвінка правильний, справжній зрив уже стався.

— Лене! — мовив Старкі, немов здивувавшись. — Молодець, що зайшов.

— De nada[102], — сказав Крейтон зі слабкою усмішкою.

— Ти знаєш, хто телефонував.

— Значить, то був справді він?

— Так, дзвонив президент. Мене звільнили. Брудний князьок звільнив мене, Лене. Звісно ж, я знав, що так буде. Та однаково болить. Пекельно болить. Болить, коли тебе звільняє вишкірений сраколиз, що либиться й тисне руки всім підряд.

Лен Крейтон кивнув.

— Ну… — Старкі провів рукою по обличчю. — Справу зроблено. І її не переробиш. Тепер ти головний. Він хоче, щоб ти якнайшвидше з’явився у Вашингтоні. Викличе тебе на килим, погризе тобі дупу на криваве дрантя, а ти тільки стій, підтакуй і тримайся. Ми врятували, що змогли. Цього досить. Досить, я впевнений.

— Якщо так, уся країна мала б стати перед тобою навколішки.

— Штурвал обпікав руки, однак… однак я тримав його, скільки міг, Лене. Тримав, — Старкі говорив із тихим запалом, проте він знову втупив очі в монітор, втратив дещицю самовладання, і губи на мить затремтіли. — Без тебе я б не впорався.

— Ну… ми з тобою пройшли крізь вогонь і воду, чи не так, Біллі?

— Ще б пак, солдате. А тепер послухай. Є одне діло першорядної ваги. Як тільки зможеш, зустрінься з Джеком Клівлендом. Він знає, хто в нас сидить за обома завісами — і за залізною, і за бамбуковою. Він знає, як із ними зв’язатись, і не впиратиметься, коли почує, що треба зробити. Він не зволікатиме.

— Біллі, я не розумію.

— Ми маємо бути готовими до найгіршого, — сказав Старкі, і на його обличчі з’явився дивний вишкір — верхня губа задерлася, наче в пса, який охороняє ферму.

Він тицьнув пальцем у жовті аркуші роздруківок, що лежали на столі.

— Воно вийшло з-під контролю. Вискочило в Ореґоні, Небрасці, Луїзіані, Флориді. У Мексиці й Чилі вже є перші ймовірні випадки. Коли ми втратили Атланту, ми втратили й трьох найкращих спеціалістів. З містером Стюартом Редманом — «Принцом» — ми нікуди не заїдемо. Ти знав, що йому справді вкололи вірус «Синь»? Він подумав, що то заспокійливе. Редман убив його, і ніхто й гадки не має як. Було б у нас іще шість тижнів, можна було б щось зробити. Та часу немає. Байка про грип працює чудово, однак у жодному разі, у жодному разі не можна допустити, щоб по той бік завіси це сприйняли як те, що створене штучно в Америці. Можуть не те подумати. У Клівленда людей від восьми до двадцяти в СРСР і ще по п’ять-десять агентів у кожній європейській державі-сателіті. Навіть я не знаю, скільки в нього людей у червоному Китаї. — У Старкі знову затремтіли губи. — Як побачишся після обіду з Клівлендом, маєш сказати йому: «Рим падає». Не забудеш?