Та він знав, чого психує. Можна було вдаритися головою під правильним кутом, проломити череп і лежати під гарячими променями до самого скону. Або ж захлинутися власним блювотинням, як недавно вчинила одна його подруга.

Непевною ходою Ларрі підійшов до «гарлея» й підняв його. Мотоцикл начебто не пошкодився, однак здавався якимсь інакшим. Спершу він був просто машиною — харизматичною машиною, яка виконувала подвійну функцію: транспортувала його та водночас робила схожим на Джеймса Діна чи Джека Ніколсона з «Янголів пекла на колесах»[227]. Однак тепер мотоцикл шкірився на нього хромованими трубами, наче карнавальний закликайло, який припрошував осідлати двоколісне чудовисько: чи стане мужності, хлопче?

Байк завівся з третьої спроби, і Ларрі покотив із Беннінгтона зі швидкістю пішохода. На руках у нього блищали браслети з холодного поту, і раптом його вхопило бажання побачити бодай ще одне людське обличчя — ніколи в житті йому так цього не хотілося.

Але того дня Ларрі нікого не зустрів.

Після обіду він трохи пришвидшився, та навіть тоді, коли дорога попереду була вільна, не наважувався газувати, щойно стрілка спідометра сягала двадцятки. На околиці Вілмінгтона йому трапилася крамниця спорттоварів із мотоциклетним приладдям. Ларрі взяв собі спальний мішок, цупкі рукавиці й шолом, та навіть із захищеною головою боявся витискати більш ніж двадцять п’ять миль за годину. На поворотах із поганим оглядом Ларрі вповільнювався, злізав із «гарлея» та котив його самотужки. У голові кружляли фантазії, у яких він лежав на узбіччі та стікав кров’ю — сам, до смерті.

О п’ятій годині, коли він під’їжджав до Бреттлборо, у «гарлея» засвітився індикатор — перегрівся двигун. Ларрі припаркував мотоцикл і заглушив його зі змішаним почуттям полегкості й огиди.

— З таким самим успіхом міг би його просто штовхати, — сказав він. — Ти придурок, він же розрахований на шістдесят миль за годину!

Ларрі кинув «гарлей» та рушив до міста. Він не знав, чи повернеться по мотоцикл.

Він заночував на громадській сцені Бреттлборо, під прихистком акустичної мушлі. Ларрі ліг спати, щойно стемніло, і одразу ж заснув. Трохи згодом зі сну його висмикнув якийсь звук. Ларрі поглянув на годинник. Тоненькі люмінесцентні стрілки на циферблаті показували двадцяту по одинадцятій. Він сперся на лікоть і подивився в пітьму, відчуваючи над собою величину акустичної мушлі та сумуючи за теплом маленького намету. Ото гарна була парусинова утроба!

Якщо й був якийсь звук, то наразі його не стало. Навіть цвіркуни затихли. Це нормально? Хіба могла стояти така тиша?

— Хто там? — гукнув Ларрі й злякався власного голосу.

Він спробував намацати «вінчестер» і кілька страшних секунд не міг нічого знайти. Та щойно пальці торкнулися зброї, Ларрі бездумно натиснув на гачок — так, як хтось, потопаючи в океані, міг би схопитися за рятувальний жилет. Якби не запобіжник, гвинтівка вистрелила б. Можливо, й у Ларрі.

Тиша щось приховувала, він був у цьому впевнений. Можливо, якусь людину або ж велику й небезпечну тварину. Звісно, людина також могла бути небезпечною. Як той, хто зарізав бідолашного покликача страховиськ, або той «Джон Берзфорд Тіптон», що пропонував мільйон готівки за право побавитися з Ритою.

— Є там хто?

У наплічнику лежав ліхтарик, та щоб пошукати його, Ларрі довелося б відняти руку від гвинтівки. Та й узагалі… невже йому справді хотілося довідатися, хто то?

Тож Ларрі просто сидів із рушницею на колінах і чекав, доки щось заворушиться або повториться звук, який його розбудив (він справді щось чув? чи то йому просто наснилося?); за деякий час він почав клювати носом, а тоді задрімав.

Раптом він рвучко звів голову — очі витріщені, плоть зіщулюється на кістках. Тепер він точно щось чув, і якби ніч не була такою хмарною, яскравий місяць показав би йому…

Та Ларрі не хотів нічого бачити. Так, точно не хотів. Однак він нахилився вперед, нашорошивши вуха, і дослухався до того, як запилюжені чоботи тупотять хідником Головної вулиці Бреттлборо, штат Вермонт, — невідомий віддалявся, рухаючись на захід, і стук підборів затихав, доки не згубився в нічних звуках природи.

Раптово Ларрі відчув божевільний порив вискочити зі спальника й закричати: «Повернися, хто б ти не був! Мені байдуже! Повернися!» Та чи справді йому хотілося віддати себе в руки невідь-кому? Акустична мушля підсилить його крик, його благання. А що, коли ті підбори дійсно повернуться, стукаючи дедалі гучніше в німій тиші, у якій не озивалися й цвіркуни?

Замість підвестися Ларрі ліг назад, скрутившись у позу ембріона навколо гвинтівки. «Сьогодні вже не засну», — подумав він, однак відрубився за три хвилини й наступного ранку вже був цілком упевнений, що йому все наснилося.

Розділ 42

Тоді, як за штат звідти Ларрі Андервуд летів із мотоцикла, Стю Редман сидів на великому камені край дороги та обідав. Почувся звук двигунів, він наближався. Одним ковтком Стю добив бляшанку пива та обережно скрутив вершечок навощеної паперової трубочки з крекерами «Рітц». Його гвинтівка стояла прихиленою до каменя. Він узяв її, зняв із запобіжника, а тоді знову поставив ближче до руки. Судячи зі звуку, наближалися невеликі мотоцикли. Скутери чи що? У непорушній тиші було важко сказати, як вони далеко. Певне, миль за десять. А може, і ні. Стю мав у запасі вдосталь часу. Можна було доїсти обід, та йому не хотілося. Гріло тепле сонечко, і Стю тішився думкою про зустріч з іншими представниками людства. Відтоді, як він пішов із Вудсвілля, лишивши там Ґлена Бейтмана, йому не трапилося жодної живої душі. Стю знову зиркнув на зброю. Він зняв гвинтівку із запобіжника, бо інші люди могли виявитися такими ж, як Елдер, але не тримав її в руках, бо сподівався, що трапиться хтось такий, як Бейтман. Ну, бажано, щоб не настільки песимістичний. «Суспільство знову з’явиться, — казав Бейтман. — Я не сказав «відновиться». Паскудний би жарт вийшов. Кепські з людей відновники».

Та сам Бейтман не прагнув стати засновником нового суспільства. Його цілком задовольняло те, чим він займався: ходив на прогулянки з Коджаком, малював картини, порався на городі й міркував над соціологічними проблемами, які з’явилися в умовах практично цілковитого вимирання людського виду. Принаймні поки що задовольняло.

«Стю, якщо ти повернешся та знову запропонуєш мені приєднатись, я, певне, погоджуся. Це ж прокляття людського роду. Соціальність. «Так, воістину: коли двоє чи троє з вас зберуться разом, із когось виб’ють усе лайно», — ось що мав би заповісти Ісус. Сказати тобі, чого вчить соціологія? Поясню у двох словах. Покажіть мені одного чоловіка чи одну жінку, і я покажу вам святого. Дайте двох, і вони закохаються. Дайте трьох, і вони утворять моє улюблене суспільство. Дайте чотирьох, і вони збудують піраміду. П’ятьох — і один стане вигнанцем. Шістьох — і з’явиться упередженість. Сімох — і за сім років почнуться війни. Може, людина зроблена за образом та подобою Господа, та людське суспільство наслідує його супротивника й завжди намагається повернутися назад».

Невже він має рацію? Якщо так… хай їх Бог береже. Останнім часом Стю часто згадував давніх друзів-приятелів. Його пам’ять сильно тяжіла до того, щоб применшувати або забувати їхні неприємні риси: те, як Білл Гепскомб колупався в носі, а тоді витирав шмарклі об підошву взуття; те, що Норм Брюетт бив своїх дітей; те, як Біллі Верекер негарним чином контролював котячу популяцію біля свого дому, розчавлюючи крихкі черепи новонароджених кошенят каблуком чобота «Рейндж райдер».

Думки, що з’являлись у нього в голові, прагнули бути чистими. Полювання на світанку в стьобаних куртках і яскравих помаранчевих жилетах. Покер у Ральфа Ходжеса — Віллі Креддок завжди жалівся, що продув уже чотири бакси, навіть якщо випереджав їх на двадцятку. Згадалося, як одного разу вони вшістьох чи всімох виштовхували з канави «скаут» Тоні Леонмінстера. П’яний, як чіп, Тоні сновигав туди-сюди, розмахував руками й божився всім на світі, що ледве уник зіткнення з вантажівкою, нашпигованою мексами-нелегалами. Господи, ото вони нареготалися. А ще нескінченні етнічні жарти Кріса Ортеґи. І блядки в Гантсвіллі, на яких Джо Боб Брентвуд підхопив мандавошок і намагався всіх переконати, що ті тварюки наповзли з дивана в передпокої, а не з куща його дами. Гарні часи, хай їм грець. Певне, крутелики, які вешталися по нічних клубах, шикарних ресторанах і музеях, сказали б інакше, та було що згадати. Стю згадував колишні пригоди, перебираючи їх знову й знову, наче старий відлюдник, що розкладає пасьянс зі старої, замусоленої колоди. Найбільше йому хотілося почути звук людського голосу, познайомитися з кимось, щоб, коли трапиться щось незвичайне (на кшталт метеорного дощу, який пройшов кілька днів тому), можна було повернутися до нього й спитати: «Ти це бачив?» Стю не славився язикатістю, та й самотність йому ніколи не подобалася.