Музику?

Так, якусь музику. І вві сні Нік подумав: «От що вони мали на увазі». Джерело було попереду, і він рушив до нього. Йому хотілося побачити, звідки беруться ці гарні звуки. Як воно зветься? Піаніно, ріжок, віолончель?

У носі — гарячий запах літа, над головою — блакитний купол неба, у вухах — ті солодкі звуки. Нік ніколи не був таким щасливим. І коли він підійшов ближче, до музики приєднався старечий, ніби шкіряний голос. Він трохи розмазував слова, немов пісня була рагу, яке часто підігрівали, але воно так і не втратило свого смаку. Зачарований співом, Нік пішов на нього.

На останньому рядку пісні Нік вийшов із кукурудзи й побачив перед собою прогалину з убогою хатинкою. Ліворуч від халупи стояло іржаве відро для сміття, а праворуч висіла гойдалка, зроблена зі старої шини. Мотузка була прив’язана до прадавньої яблуні — покрученої, та досі рясно-зеленої. Розсохлий, покошений ґанок підтримували старезні, вкриті мастилом домкрати. Літній вітерець грався білими подертими фіранками: він то видував їх у відкриті вікна, то задував назад, досередини. З даху під химерним кутом стирчав пом’ятий, закопчений, гостроверхий димохід з оцинкованої бляхи. Будиночок стояв на прогалині, а в усі чотири боки, скільки око сягало, тяглося кукурудзяне поле. І тільки на півночі в однорідну зелень врізалася ґрунтова дорога, яка бігла в далечінь, аж до самого рівного обрію. І Нік завжди усвідомлював, де він: в окрузі Полк, штат Небраска, західніше від Омахи й трохи північніше від Осіоли. А ґрунтова дорога добігала до траси 30 і до самого Коламбуса на північному березі ріки Плат.

На ґанку сидить найстарша жінка в Америці, чорношкіра, з тонкою пухнастою сивиною. Вона немов тоненька гілочка в домашній сукні й окулярах. Здається такою худою, наче сильний порив може просто підхопити, пожбурити її високо в блакитне небо й занести аж до Джулзбурґа, штат Колорадо. Інструмент, на якому вона грає і який, певне, єдине, що не дає їй полетіти геть, виявляється гітарою, і в цьому сні Нік думає: «Он як звучить гітара. Гарно». Йому здається, що він міг би простояти так цілий день — просто дивився б на чорношкіру бабцю, яка сидить на ґанку, що тримається на домкратах, в оточенні кукурудзи, яка виросла на полях Небраски; стояв би там, західніше від Омахи й трохи північніше від Осіоли, в окрузі Полк, і слухав. Її обличчя вкрите мільйонами зморшок — воно скидається на мапу штату, чия географія ще не усталилась: уздовж її коричневих щік спускалися річки й каньйони, під бугром підборіддя бігли горні хребти, хвилясте узвишшя там, де починався лоб, печери очниць.

Вона знову заспівала, підіграючи собі на гітарі.

Вона кладе гітару на коліна, наче малу дитину, і махає Нікові, щоб він підійшов. Він підходить і каже, що просто хотів послухати, адже спів такий гарний.

Він потроху просинався, аж допоки не розвіялася Небраска разом із запахом кукурудзи й темним зморшкуватим обличчям матінки Ебіґейл. Проступив реальний світ — не замінив сон, а радше нашарувався зверху, затуливши його.

Він перебував у Шойо, штат Арканзас, його звали Нік Андрос, і він ніколи не говорив і не чув, як звучить гітара… однак був досі живий.

Нік сів на койці, звісив ноги й поглянув на подряпину. Набряк трохи зійшов. Біль стишився до пульсації. «Я йду на поправку, — подумав він і полегшено зітхнув. — Гадаю, зі мною все буде гаразд».

Він підвівся з ліжка й у самих трусах покульгав до вікна. Нога задерев’яніла, але таке відчуття зникає, якщо кінцівку трохи розім’яти. Нік подивився на безмовне місто й вирішив, що залишить його сьогодні, — то вже не Шойо, а радше його труп. Багато не пройде, але хоча б вирушить.

Куди піде? Ну, він гадав, що напрямок знає. Так, сон — то лише сон, та чого б і дійсно не рушити на північний захід, до Небраски?

Нік виїхав із міста 3 липня, близько чверті по першій. Уранці він спакував рюкзак — про всяк випадок поклав до нього пеніциліну й трохи консервів. Найбільше взяв томатного супу «Кемпбеллз» та равіолі «Шеф Боярді» — це були його улюблені страви. На додачу він спакував до наплічника кілька коробок із кулями та фляжку.

Хлопець ішов вулицею, зазирав у гаражі, доки не знайшов те, що шукав, — десятишвидкісний велосипед, який саме підходив для його зросту. Увімкнув першу передачу й повільно проїхав Головною вулицею, потроху розігріваючи для роботи поранену ногу. Нік рухався на захід, і його тінь слідувала за ним на чорному велосипеді. Він проминув елегантні, чепурні будинки на околиці містечка, що стояли в тіні з навіки стуленими шторами.

Нік заночував у фермерському будинку за десять миль від Шойо. До приходу ночі 4 липня він був уже неподалік від Оклахоми. Того вечора він перед сном вийшов на ґанок чергового фермерського будинку й побачив, як холодним білим вогнем небо шкрябнув метеорний дощ. Йому подумалося, що він іще ніколи не бачив такої краси. І що б не чекало його попереду, Нік просто радів тому, що живий.

О пів на дев’яту Ларрі прокинувся від сонця й щебету. Вони зводили його з глузду. Одне й те саме щоранку після того, як вони полишили Нью-Йорк, — світло та пташки. Але є й принада, безкоштовний, так би мовити, бонус — свіже, чисте повітря. Навіть Рита це помітила. Він постійно думав про те, що ліпше не буває. Проте ставало ще краще. Кращало, доки Ларрі не почав замислюватися над тим, що людство чинило з планетою. І він чудувався й запитував себе, чи завжди так пахло повітря Ореґону, західних схилів Скелястих гір та сільської місцевості Міннесоти.

Ларрі лежав на своїй половині подвійного спальника під низьким навісом намету на двох, який вони додали до свого похідного набору в Пассаїку 2 липня, і згадував, як Ел Спеллман, один з учасників «Недобитків», намагався вмовити Ларрі сходити з ним і ще трьома чуваками в похід із наметами. Вони хотіли піти на схід, заночувати у Веґасі й відправитися до Лавленда, штат Колорадо. Там збиралися зробити п’ятиденну вилазку з наметами в гори понад Лавлендом.