Він злегка всміхнувся і процитував.

— А ось і я — ваш ведучий Алекс Требек!

— Оця сама гра. Там усе навпаки. Відповідь дають, а ти їм маєш сказати питання. Коли йшлося про Біблію, я знала всі питання. Щодо Йова Бог із дияволом заклалися. Диявол сказав: «Ну звісно, поклоняється він Тобі. Він у Тебе взагалі як сир у маслі катається. Але якщо Ти будеш достатньо довго гидити йому в лице, то він Тебе зречеться». Ну й Бог побився з ним об заклад. І виграв, — Френ мляво всміхнулася. — Бог завжди виграє. Мабуть, Він за «Бостон Селтікс»[136] уболіває…

— Може, то і який-небудь заклад, — сказав Стю. — Але на кону їхні життя — всіх тих, унизу. І отого, хто в тобі сидить, теж. Як ти його звеш? Бебі?

— Вона навіть щодо нього нічого не обіцяла! — сказала Френ. — От коли б вона зробила це… тільки це… то мені було б бодай трохи легше тебе відпустити.

Стю нічого не зміг придумати у відповідь.

— Ну що ж, уже до полудня йде, — сказала Френ. — Допоможеш зібрати все, Стюарте?

Недоїдений обід повернувся в кошик разом зі скатертиною та рештою вина. Стю подивився на те місце, де вони щойно їли, і подумав, що тут не лишилося майже жодного сліду, хіба кілька крихт… і їх скоро підберуть птахи. Коли він озирнувся, то побачив, що Френні дивиться на нього і безслізно ридає.

Він підійшов до неї.

— Та все нормально. Це вагітність. Весь час очі на мокрому місці. Здається, я нічого тут не можу вдіяти.

— Та все гаразд.

— Стю, покохайся зі мною.

— Тут? Зараз?

Вона кивнула і злегка всміхнулася.

— Усе буде добре. Якщо перевіримо, щоб колючок не було.

Вони знову розстелили скатертину.

——

Біля підніжжя на Бейзлайн-роуд вона вмовила його зупинитися біля будинку, де кілька днів тому мешкали Ральф і Нік. Усю задню частину будинку відірвало вибухом. Задній двір був завалений сміттям. У пошарпаному живоплоті застряг розбитий електронний годинник. Поряд валявся диван, який накрив Френні. На задніх сходах лишилася калюжа засохлої крові. Френ уважно подивилася на неї.

— Це кров Ніка? — спитала вона. — Може таке бути?

— Френні, в чому річ? — збентежено спитав Стю.

— Так?

— Та Боже мій, не знаю. Мабуть.

— Поклади на неї руку, Стю.

— Френні, ти з глузду з’їхала?

Зморшка прорізала її чоло, та сама «бганка-забаганка», яку він уперше помітив ще в Нью-Гемпширі.

— Поклади на неї руку!

Стю неохоче поклав руку на пляму. Він не знав, чи Нікові належала та кров (і, власне, вважав, що, ймовірно, не йому), але від такого жесту йому стало лячно, мурашки побігли поза шкірою.

— Поклянися, що повернешся!

Сходинка була якась аж надто тепла, і йому хотілося прибрати руку.

— Френ, ну як же я…

— Бог тут усе впорати не може! — засичала вона на нього. — Абсолютно все — ні. Поклянися, Стю, поклянися!

— Френні, клянуся, що постараюся!

— Гадаю, це досить добре, так?

— Нам зараз до Ларрі треба.

— Знаю, — але вона все одно тримала його, навіть ще міцніше. — Скажи, що мене кохаєш.

— Ну ти ж знаєш.

— Знаю, але скажи. Я хочу це почути.

Він узяв її за плече:

— Френ, я кохаю тебе.

— Дякую, — сказала вона і притулилася щокою до його плеча. — Отепер я, мабуть, зможу попрощатися. Гадаю, зможу тебе відпустити.

Вони обнялись у понівеченому дворі.

Вона і Люсі дивилися на недраматичний початок їхньої виправи з порога будинку Ларрі. Четверо мандрівників якусь мить постояли на тротуарі — ні рюкзаків, ні спальників, ні приладдя… як сказано. Усі перевзулися в міцні похідні черевики.

— Бувай, Ларрі, — сказала Люсі. Її обличчя було зовсім біле.

— Пам’ятай, Стюарте, — мовила Френ. — Не забудь своєї клятви!

— Так, пам’ятатиму.

Ґлен заклав пальці в рот і свиснув. Коджак, який щойно досліджував каналізаційні ґрати, прибіг до нього.

— То ходімо, — сказав Ларрі. Він був такий самий блідий, як і Люсі, а очі в нього блищали якось по-особливому, майже світилися. — Поки в мене нерви не здали.

Стю послав Френ повітряний поцілунок крізь кулак: такого він, здається, не робив відтоді, коли мама проводжала його на шкільний автобус. Френ помахала йому. До її очей знову підступили пекучі сльози, але вона не дала їм пролитися. Вони почали свій шлях. Просто пішли. Коли вони відійшли приблизно на півкварталу, десь заспівав птах. Полуденне сонце було тепле й недраматичне. Четвірка дійшла до краю кварталу. Стю розвернувся і знову помахав. Ларрі теж. Френ і Люсі помахали їм. Чоловіки перейшли вулицю. Вони вже пішли. Здавалося, що Люсі ось-ось стане погано від розлуки і страху.

— Боже мій, — сказала вона.

— Ходімо в хату, — сказала Френ. — Я чаю хочу.

Жінки зайшли в дім. Френ поставила чайник. Вони почали чекати.

——

Усі четверо поволі йшли на південний захід до вечора, майже не розмовляючи. Прямували в бік Ґолдена, де збиралися заночувати. Пройшли повз поховання, яких нині було три, приблизно о четвертій, коли тіні за їхніми спинами видовжились, а спека поступово спадала, дійшли до знака райцентру біля дороги на південному кінці Боулдера. На мить Стю відчув, що кожен з них перебуває на межі, готовий розвернутися й піти назад. Попереду в них — темрява і смерть. Позаду — трохи тепла, трохи любові.

Ґлен витяг із задньої кишені бандану з пейслійським візерунком, скрутив її і пов’язав навколо голови.

— Розділ сорок третій. Лисий соціолог одягає синю пов’язку, — невесело спробував пожартувати він.

Коджак біг попереду, за межі містечка, на Ґолден, радісно внюхуючись у де-не-де розкидані кущики диких квітів.

— Ох, люди, — ледь не схлипнувши, промовив Ларрі. — Відчуття в мене таке, наче всьому кінець.

— Атож, — відгукнувся Ральф. — І в мене те саме.

— Перепочити ніхто не хоче? — без особливої надії промовив Ґлен.

— Та чого ви, тримаймося, — злегка всміхнувся Стю. — Ви, солдатики, вічно жити хочете?

Вони пішли далі, залишивши позаду Боулдер. О дев’ятій вечора вже отаборилися в Ґолдені за півмилі від того місця, де траса номер 6, звиваючись і вигинаючись, біжить понад Кліер-Кріком у кам’яне серце Скелястих гір.

Тієї першої ночі всі спали недобре. Вони вже почувалися, що перебувають далеко від дому, у смертній тіні.

7 вересня 1990 р. — 10 січня 1991 р.

Темний чоловік поставив прикордонні застави понад східним кордоном штату Ореґон. Найбільшу — в Онтаріо, де проходить траса І-80 з Айдахо: там було шестеро людей, які базувалися в причепі великої вантажівки «пітербілт». Вони сиділи там уже понад тиждень, грали в покер на двадцятки й п’ятдесятки, з яких практичної користі було не більше, ніж від грошей у грі «Монополія». Один виграв уже понад шістдесят тисяч доларів, а другий — який до епідемії заробляв приблизно десять тисяч на рік — набрав понад сорок штук.