Вона кивнула.

— От і все. Що знала, те сказала.

— Ні, — прошепотіла Френ. — Цього не буде.

— Матінко, — голосом-карканням прохрипів Ґлен. Прокашлявся. — Матінко, нам не «відкривається», якщо ви розумієте, про що я. Ми… на нас немає такого, як на вас, благословення близькості з тим, хто це все контролює. Це просто не для нас. Френ має рацію. Якщо ми туди підемо, нас уб’є, можливо, перший-ліпший його патруль.

— Чи ти не маєш очей? Ти щойно бачив, як Бог зцілив Френ через мене. Невже ти думаєш, що Його план — це щоб вас застрелив останній посіпака Князя Темряви?

— Але ж, матінко…

— Ні, — вона здійняла руку, відмахуючись від його слів. — Не мені з тобою сперечатися чи переконувати, мені треба просто донести до вас, який у Бога план на вас. Слухай, Ґлене.

І раптом із вуст матінки Ебіґейл пролунав голос Ґлена Бейтмана — злякавши всіх і змусивши Френ із тихим скриком відсахнутися до Стю.

— Матінка Ебіґейл називає його Паросток Сатани, — почувся сильний чоловічий голос, який невідь-як зародився в змарнілих грудях старенької і вийшов з її беззубого рота. — Може, він просто останній чаклун раціональної думки, який гострить на нас технічну зброю. А може, він — дещо більше, значно темніше. Я знаю тільки те, що він існує, і вже не вірю, що соціологія, психологія чи ще якась «ологія» покладе йому кінець. Гадаю, що тільки біла магія…

Ґлен так і роззявив рота.

— Чи це правда, чи це слова брехуна? — спитала матінка Ебіґейл.

— Не знаю, чи це правда, але це мої слова, — тремтячим голосом відповів Ґлен.

— Вір. І ви всі вірте. Ларрі… Ральфе… Стю… Ґлене… Френні. От особо ти, Френні. Вір — і слухайся слова Божого.

— У нас є вибір? — гірко й різко спитав Ларрі.

Матінка здивовано розвернулася до нього.

— Вибір? Завжди є вибір. У Бога так прийнято. Ваша воля й далі вільна. Робіть як хочете. Ніхто вас у кайдани не закував. Але… цього Бог від вас хоче.

Знову впала тиша, мов глибокий сніг. Урешті її порушив Ральф.

— Ну що, в Біблії написано, як Давид уколошкав Голіафа, — мовив він. — Я піду, коли ви кажете, що так треба, матінко.

Вона взяла його за руку.

— І я, — сказав Ларрі. — І я піду. Добре.

Він зітхнув і приклав руки до лоба, наче в нього боліла голова. Ґлен відкрив рота, щоб щось сказати, але не встиг, бо в кутку почулося важке, зболене зітхання і глухе падіння.

То була Люсі, про яку всі забули. Вона знепритомніла.

——

Світанок торкався обрію.

Вони сиділи за столом на кухні в Ларрі, пили каву. Була за десять хвилин п’ята, коли Френ підійшла з коридору і стала у дверях. Її обличчя припухло від сліз, але йшла вона не кульгаючи. Дійсно, вона була зцілена.

— Здається, вона відходить, — промовила Френ.

Вони ввійшли, Ларрі обіймав Люсі.

У диханні матінки Ебіґейл з’явився важкий, гулкий хрип, жахливо подібний до ознак супергрипу. Вони мовчки стали навколо її ліжка, сповнені страху та глибокого трепету. Ральф був переконаний, що в кінці щось станеться, що чудо Господнє постане перед ними в усій наготі й відкритості. Вона зникне у спалаху світла — і Бог забере її на небеса. А може, вони уздріють її дух, преображений у світло, який вилетить у вікно й полине в небо.

Але врешті вона просто померла.

Був єдиний останній подих — останній з мільйонів. Вона вдихнула, потримала в собі повітря і випустила його. І її груди вже не піднялися.

— Усе… — пробурмотів Стю.

— Помилуй, Господи, її душу, — промовив Ральф, якому вже не було страшно. Він схрестив матінці Ебіґейл руки на грудях, і на неї впали його сльози.

— Я піду, — раптом сказав Ґлен. — Вона має рацію. Біла магія. Ото й усе, що нам лишається.

— Стю! — прошепотіла Френні. — Будь ласка, Стю, відмовся!

Вони подивилися на нього. Усі.

«…маєш вести ти, Стюарте».

Він подумав про Арнетт, про стару машину Чарльза Д. Кемпіона з її смертельним вмістом, яка влетіла на заправку Білла Гепскомба злою скринькою Пандори. Подумав про Денніджера і Дейца, про те, як вони в нього почали асоціюватися з усміхненими медиками, які йому без кінця брехали, і його дружині теж про її стан — та, мабуть, обманювали й себе. І головне, він подумав про Френні. І про слова матінки Ебіґейл: «Цього Бог від вас хоче».

— Френні, — сказав він. — Я маю йти.

— І загинути… — вона люто, майже з ненавистю подивилася на нього, а потім на Люсі, немов шукаючи підтримки. Але Люсі завмерла і була десь далеко — допомоги від неї було годі сподіватися.

— Якщо ми не підемо, то загинемо, — мовив Стю, наче намацуючи потрібні слова. — Вона мала рацію. Якщо будемо зволікати, настане весна. І що далі? Як ми його будемо зупиняти? Ми не знаємо. У нас немає відповіді. І не було. Та й ми, як страуси, засунули голови в пісок. Ми не маємо способу його зупинити, крім того, що Ґлен каже. Біла магія. Чи сила Божа.

Вона гірко заплакала.

— Френні, не треба… — промовив він і спробував узяти її за руку.

— Не торкайся мене! — крикнула вона на нього. — Ти — мрець, ти — труп, не торкайся мене!

Вони застигло стояли навколо її ліжка, коли зійшло сонце.

——

Стю і Френні приїхали до гори Флеґстафф приблизно об одинадцятій. Вони зупинилися на півдорозі до вершини, і Стю приніс кошик, а Френ — скатертину і пляшку німецького вина «Синя монахиня». Влаштувати пікнік придумала вона, але дивна й незручна тиша повисла між ними.

— Допоможи розстелити, — попросила вона. — І подивись, чи нічого колючого нема.

Вони стояли на маленькій похилій галявці на тисячу футів[133] нижче від амфітеатру «Світанок». Боулдер у блакитному туманці розкинувся внизу. Сьогодні знову настав цілком літній день: сонце сильно і владно осявало землю. У траві сюрчали коники. Один підстрибнув — і Стю швидким змахом правої руки зловив його. Він відчував комашку пальцями — лоскітливу, перелякану.

— Сплюнь — пущу, — сказав він коникові, як колись у дитинстві, і поглянув на Френ: вона печально всміхнулася до нього. Вона швидко, по-жіночому точно повернула голову і сплюнула. Від цього видовища йому стало боляче на серці.

— Френ…

— Ні, Стю. Не говори про це. Не зараз.

Вони розстелили білу скатертину, яку Френ прихопила в готелі «Боулдерaдо», і вона швидко, але обережно (він зачудовано дивився, як вона м’яко вигинається і граційно рухається, наче в неї ніколи не було травми спини) розставила на ній ранній обід: огірки й листовий салат в оцтовій заправці, сендвічі з шинкою, вино, яблучний пиріг на десерт.

— Бог послав чудових страв — поїмо, що Він нам дав, — промовила Френ. Він сів біля неї, взяв сендвіч і трохи салату. Їсти йому не хотілося. Душа боліла. Але він їв.

Коли обоє символічно з’їли по сендвічу і більшу частину салату — свіжа зеленина чудово смакувала, — а також по маленькому шматочку пирога, Френні спитала:

— Коли ти вирушаєш?

— Опівдні, — сказав він. Закурив, ховаючи вогник між долонь.

— А скільки часу вам треба, щоб дійти туди?

Стю знизав плечима.

— Пішки? Не знаю. Ґлен уже не молодий. Та й Ральф, коли на те, теж. Якщо ми зможемо проходити по тридцять миль[134] на день, то, може, до першого жовтня дійдемо.

— А якщо в горах рано піде сніг? Чи в Юті?

Він знизав плечима, не зводячи з неї очей.

— Ще налити? — спитала вона.

— Ні. У мене від нього печія. Завжди так було.

Френ налила собі ще келих і випила.

— А вона справді від Бога говорила, Стю? Правда?

— Френні, я просто не знаю.

— Вона нам снилась і була такою. Це все частина якоїсь дурної гри, ти це розумієш, Стюарте? Ти книгу Йова читав?

— Та я ніколи сильно в Біблію не вчитувався, мабуть.

— А моя мама — навпаки. Вона вважала, що мені і моєму братові Фреду слід мати певні релігійні знання. Чому — ніколи не казала. Наскільки я знаю, мені це допомогло лише тим, що я завжди знала питання з Біблії в грі «Джеопарді»[135]. Пам’ятаєш, по телевізору йшла, Стю?