І от тепер я відчув, що мій обов'язок полягає в тому, щоб знехтувати зовнішній світ. Я зрозумів, що Карел мав на увазі: для паразитів життєво необхідно, щоб ми не знали про їхнє існування. Якщо людина дізнається про них, у неї з'являється нове відчуття сили й мети.

Райх прийшов рівно о пів на сьому й сказав, що вигляд у мене набагато кращий. Ми випили по чарці мартіні, і Райх розповів про новини на місці розкопок після мого від'їзду звідти. Здебільшого все зводилося до дрібних суперечок щодо кута, під яким належало робити перший тунель. О сьомій годині ми зійшли вниз вечеряти. Нам виділили зручний столик поблизу вікна, і кілька людей кивнули нам головами — протягом останніх двох місяців ми стали міжнародними знаменитостями. Ми сіли за столик і замовили морожену диню. Райх узяв перелік вин. Я забрав у нього аркуш, кажучи:

— Давай сьогодні більше не пити. Чому — побачиш сам. Зараз наші голови повинні бути тверезі.

Він здивовано глянув на мене:

— Що сталося? Ти ж наче казав, що на сьогодні справ ніяких не буде.

— Так треба було. То, що я маю тобі сказати, треба тримати поки що в таємниці.

Він усміхнувся й сказав:

— Ну, коли так, то, може, нам перевірити, чи не вмонтовані в наш столик мікрофони?

Я сказав, що в цьому немає потреби — підслуховувач не повірить у те, що я збираюсь сказати.

Якийсь час він здивовано дивився на мене, і я запитав:

— У мене вигляд нормальної людини?

— Цілком!

— А якщо я скажу тобі, що через півгодини ти засумніваєшся в моїй нормальності?

— Ради бога, викладай уже, що там у тебе,— мовив Райх. — Я знаю, що ти не божевільний. У чому справа? Якась нова ідея щодо нашого підземного міста?

Я похитав головою. Бачачи його спантеличений вираз обличчя, я сказав, що протягом кількох годин після обіду читав записи Карела Вайсмана і додав:

— Мені здається, я вже знаю, чому він укоротив собі віку.

— Чому?

— Тобі краще самому почитати один уривок із його записів. Там викладено усе краще, ніж це зміг би зробити я. Але головне ось у чому: я не вірю, що він був божевільний. І це було не самогубство, а своєрідне вбивство.

Говорячи, я питав себе, чи не думає він, що я збожеволів, і тому намагався бути якомога спокійнішим і здаватися якомога нормальнішим. Яке ж було полегшення бачити, що він сприймає мої слова, як слова нормальної людини! Він лише сказав:

— Послухай, якщо ти не заперечуєш, давай усе-таки трохи вип'ємо.

Ми замовили півпляшки французького червоного вина. Я теж трохи випив і виклав суть Вайсманової теорії про паразитів свідомості так стисло, як тільки міг. Я нагадав Райхові про мої відчуття на мурі Каратепе і про нашу розмову. Я ще не встиг дійти до кінця своєї розповіді, а моя повага й любов до Райха зросли вдвічі.

Він мав усі підстави висміяти мене. Все те, що я казав йому, звучало, мабуть, як безглуздя. Однак він зрозумів, що те, що я прочитав у Вайсманових паперах, було для мене переконливим, і хотів переконатися в тому також.

Я пригадую відчуття нереальності, що виникло в мене після того, як ми повернулися нагору по вечері. Якщо я мав рацію, то наша розмова в ресторані була найважливіша з розмов за всю історію людства.

І ось ми вдвох, звичайні людські істоти, прокладаємо собі шлях назад, до моєї затишної кімнатки, а до нас чіпляються товсті, імпозантні й, судячи з вигляду, багаті добродії, які хочуть, щоб ми познайомилися й перемовилися кількома фразами з їхніми дружинами. Все надто нормально і надто банально. Я дивлюся на масивну постать Вольфганга Райха, який спритно піднімається поперед мене сходами, і думаю, чи й справді він повірив моїй науково-фантастичній розповіді. Я відчуваю, що значною мірою мій здоровий глузд, мій стан взагалі залежать від того, чи вірить він мені.

У моїй кімнаті ми випили помаранчевого соку. Тут Райх зрозумів, чому я хотів, щоб наші голови були цілком тверезі Він навіть не закурив, як зробив би звичайно. Я подав йому згорток "Роздумів над історією" і показав наведений вище уривок. Сидячи поруч Райха, я перечитав цей уривок ще раз. Скінчивши читати, він підвівся і, не кажучи й слова, почав ходити по кімнаті.

Я заговорив перший:

— Ти розумієш, що коли це не божевільна маячня, то я, розповівши тобі про все, поставив під загрозу твоє життя?

Райх на те відповів:

— Це мене не хвилює. Моє життя й раніше було в небезпеці. Але мене цікавить, як близько небезпека. У мене немає твого досвіду: я не відчував так, як ти, присутності цих вампірів свідомості поруч із собою і тому не можу зробити ніякого висновку.

— Я теж не можу. Я знаю не більше, ніж ти. В інших Вайсманових паперах повно роздумів про них, але нічого конкретного. Нам доводиться починати мало не з нуля.

Кілька секунд він уважно подивився на мене, а тоді сказав:

— Ти справді у це віриш?

Я відповів:

— Мені хотілося б не вірити.

Безглузда ситуація: ми розмовляли неначе два персонажі з роману Райдера Хаггарда. А проте все було реальне.

Ми поговорили про те, про се якихось півгодини, а тоді Райх сказав:

— Принаймні одне ми повинні зробити негайно. Ми обидва мусимо записати все це на магнітофон, а стрічку покласти сьогодні ввечері в банк. Коли щось станеться з нами вночі, це буде попередженням для інших. Адже думка про те, що ми обоє збожеволіли, буде малоймовірніша, ніж божевілля лише одного з нас.

Райх май рацію. Ми зробили запис на мій магнітофон, вголос читаючи уривки Вайсманових записів. Останнім говорив Райх. Він сказав, що не впевнений ще, чи божевілля це було, чи ні, але обидва ми схилялися до думки, що наш застережний захід цілком виправданий. Ми й досі не знали, як саме помер Вайсман, і в наших руках був його щоденник із записами, зробленими за день до самогубства, які звучали цілком нормально.

Зробивши запис, ми запечатали стрічку в пластмасову скриньку, спустилися вниз і вклали Її в нічний сейф банку Англо-Індійської уранової компанії. Тоді я подзвонив управителю додому, сказав, що ми вклали стрічку із записом важливої інформації в його нічний сейф, і попросив зберігати там стрічку доти, доки вона буде нам потрібна. З управителем ми порозумілися без труднощів: він подумав, що то була якась важлива інформація стосовно розкопок та Англо-Індійської уранової компанії, і пообіцяв особисто простежити за її надійним збереженням.