Сержант за столом мав дуже волохаті руки й покусав собі нігті так, що вони кровоточили.

Ось, що було в мене в кишенях:

1. Швейцарський армійський ніж з 15 інструментами, включаючи гострозубці, пилку, зубочистку та пінцет.

2. Шматок дроту.

3. Елемент дерев’яної головоломки, що мав отакий вигляд:

4. 3 пластівці щурячого корму для Тобі, мого щура.

5. 1,47 фунта (що складалося з монети в 1 фунт, монети в 20 пенсів, двох монет по 10 пенсів, одної монети в 5 пенсів і одної монети в 2 пенси).

6. Червона канцелярська скріпка.

7. Ключ від вхідних дверей.

Також я мав свого наручного годинника, і вони хотіли, щоб я також залишив його на столі, але я сказав, що мені треба мати при собі годинника, аби точно знати, котра година. Вони спробували зняти його з мене, але я закричав, і вони дозволили його залишити.

Вони спитали, чи є в мене родина. Я відповів, що є. Вони поцікавилися, хто мої рідні. Я сказав, що в мене є Батько, але Мати померла. Я додав, що в мене ще є Дядько Террі, але він живе в Сандерленді, і він — брат Батька, а також були бабусі й дідусі, але троє з них померли, а Бабуся Бертон живе в пансіоні, бо в неї старечий маразм, і вона якось вирішила, що я — телевізійний персонаж.

Тоді вони попросили назвати телефон Батька.

Я сказав, що в нього є два номери, один — домашній, а другий — мобільний, і назвав обидва.

У камері було приємно. Вона мала форму майже досконалого куба: 2 метри завдовжки на 2 метри завширшки на 2 метри заввишки. У ній містилося майже 8 кубічних метрів повітря. Там було маленьке вікно з ґратами, а навпроти — металеві двері з довгим вузьким отвором біля підлоги, щоби проштовхувати в камеру таці з їжею, та з іще одним розсувним отвором вище, щоби поліцейські могли зазирати в нього й перевіряти, чи в’язні не втекли або не вчинили самогубство. Також там була лава з оббивкою.

Я замислився, як би я звідти втік, якщо був би персонажем оповідання. Це було б складно, оскільки єдині речі, які в мене були, — це одяг і взуття без шнурівок.

Я вирішив, що найкращим варіантом було б дочекатися досить сонячного дня, сфокусувати промінь на якійсь одежині та влаштувати пожежу. Я втечу потім, коли варта помітить дим і мене виведуть із камери. А якщо не помітить, то я надзюрю на одяг і загашу вогонь.

Я став гадати, чи сказала місіс Шиєрс поліції, що це я вбив Веллінгтона, і чи посадять її в тюрму, коли дізнаються, що вона збрехала. Бо брехати про інших означає «зводити наклеп».

29

Я погано розумію людей.

На це є дві основні причини.

Перша основна причина полягає в тому, що люди часто спілкуються без слів. Шивон каже, що як підняти одну брову вгору, то це може означати дуже різні речі. Це може означати «я хочу мати з тобою секс», а ще може означати «гадаю, ти щойно сказав дурницю».

Шивон також каже, що як стулити рота й гучно видихнути крізь ніздрі, то це може означати, що ти розслаблений, чи зануджений, чи сердитий — усе залежить від того, скільки повітря виходить з твого носа й з якою швидкістю, яку форму має твій рот, коли ти це робиш, як ти сидиш, що ти щойно сказав і ще сотні інших речей, які є надто складними, аби збагнути їх за декілька секунд.

Друга основна причина полягає в тому, що люди часто спілкуються, використовуючи метафори. Ось приклади метафор:

Тебе кури засміють.

Він був закоханий по самі вуха.

У неї камінь відпав від серця.

Ми піймали облизня.

Собака врізав дуба.

Слово «метафора» означає переносити щось з одного місця до іншого, і воно походить від грецьких слів μετα (що означає «з одного місця до іншого») і φερειν (що означає «нести»). Це коли ти описуєш якусь річ і використовуєш для цього слово, яке має зовсім інше значення. Таким чином, слово «метафора» — це також метафора.

Я гадаю, що це треба називати брехнею, бо кури не сміються, а на серці не лежить ніяке каміння. Коли я намагаюся уявити собі значення цього виразу, то починаю плутатися, оскільки поки розмірковуєш про зв’язок між смертю собаки й дубом, то забуваєш, про що йшлося.

Моє ім’я — також метафора. Воно означає «нести Христа» й походить від грецьких слів χρισος і φερειν (що означає «Ісус Христос») . Так назвали святого Крістофера, оскільки він переніс Ісуса Христа на протилежний берег річки.

А тоді ти починаєш розмірковувати про те, як його звали до того, як він переніс Христа на протилежний берег. Але його ніяк не звали, бо це апокрифічна історія, а отже, брехня.

Мати говорила, що Крістофер — гарне ім’я, бо ця історія вчить людей бути добрими й чуйними, але я не хочу, аби моє ім’я означало історію про доброту та чуйність. Я хочу, аби моє ім’я означало мене.

31

Коли Батько приїхав до відділка, було 1:12 ночі. Я його не бачив до 1:28 ночі, але знав, що він поруч, оскільки чув його голос. Він кричав: «Я хочу побачити сина», «Якого біса він сидить у камері?» та «Звісно, я сердитий, чорт забирай!»

Потім я почув, як поліцейський просить його заспокоїтися. Потім я довго нічого не чув.

О 1:28 ночі поліцейський відчинив двері камери та сказав, що по мене прийшли.

Я вийшов із камери. Батько стояв у коридорі. Він підняв праву руку й розвів пальці віялом. Я підняв ліву руку, розвів пальці віялом, і ми торкнулися пучками. Ми так робимо, бо Батько інколи хоче мене обійняти, але мені не подобається обійматися, тож натомість ми робимо цей жест, який означає, що він мене любить.

Потім поліцейський сказав нам іти за ним коридором до іншої кімнати. У кімнаті стояли стіл і три стільці. Він велів нам проходити в глиб кімнати та сідати за стіл, а сам сів навпроти. На столі стояв звукозаписувач, і я спитав, чи будуть нас допитувати і чи будуть записувати допит на плівку.

— Не думаю, що в цьому виникне потреба, — відповів він.

Він був інспектором. Я про це здогадався, бо на ньому не було уніформи. А також у нього був дуже волохатий ніс. Він мав такий вигляд, наче в ніздрях ховаються дві малесенькі миші[2].

Він сказав:

— Я поговорив із твоїм татом, і він каже, що ти вдарив поліцейського ненавмисне.

Я нічого не сказав, бо це було не запитання.

— Ти вдарив поліцейського навмисне? — спитав він.

— Так, — підтвердив я.

Він зробив гримасу й сказав:

— Але чи хотів ти зашкодити поліцейському?

Я подумав над цим і відповів:

— Ні. Я не хотів зашкодити поліцейському. Я просто не хотів, щоби він мене торкався.

— Ти ж знаєш, що поліцейських бити не можна? — сказав тоді він.

— Так, знаю, — відповів я.

Кілька секунд він мовчав, а потім спитав:

— Крістофере, це ти вбив собаку?

— Я не вбивав собаку, — відповів я.

— Ти знаєш, що поліцейським не можна брехати і що можна нажити собі дуже великого лиха, якщо так робити? — спитав він.

— Так, — сказав я.

— Добре, а ти знаєш, хто вбив того собаку? — поцікавився він.

— Ні, — заперечив я.

— Ти не брешеш? — спитав він.

— Ні, я ніколи не брешу, — сказав я.

— Гаразд. Я відпущу тебе з попередженням, — промовив тоді він.

— Ви дасте мені документ на кшталт сертифіката, який можна зберігати вдома? — спитав я.

— Ні, попередження означає, що ми зробимо запис про твій вчинок — що ти вдарив поліцейського, але випадково і ти не хотів йому зашкодити, — відповів він.

— Але це було не випадково, — сказав я.

— Крістофере, благаю тебе, — втрутився тоді Батько.

Поліцейський стулив рота, гучно видихнув крізь ніздрі й сказав:

— Якщо ти знов ускочиш у халепу, ми дістанемо цей запис і побачимо, що тобі вже було зроблено попередження, тож ми поставимося до тебе серйозніше. Ти розумієш, що я тобі кажу?

Я відповів, що розумію.