Мер Реймонд Едґар Тернбл — субота, 28 червня.

Елайджа зиркнув на сірувату роздруківку, яку Андреа тримала так, щоб він не міг до неї дотягнутися. Він бачив, як вона йшла від телевізора до свого столу, а потім прямісінько до його кабінету. У неї не було можливості підробити фотокопію.

— У мене є ще п’ять імен і дати біля них. І присягаюся, якщо ти спробуєш забрати в мене цей аркуш, я його проковтну.

Відчуваючи, що вона говорила більш аніж серйозно, Елайджа повернувся до свого крісла і радісно посміхнувся, так, наче вони нарешті досягли завершення запеклого бою в настільній грі.

— Чого ти хочеш?

— Свою історію.

— Гаразд.

— Можеш залишити Ізабель стовбичити там і марнувати свій час. Я зроблю репортаж зі студії.

— Ти польовий репортер.

— Можеш сказати Роберту і Гелен, що вони нам сьогодні не потрібні. Мені знадобиться вся програма.

Хвилина вагання.

— Вважай, що вже зроблено. Щось іще?

— Так. Замкни всі двері, доки я не закінчу, й не відчиняй їх нікому. Ми не можемо дозволити заарештувати мене, доки я не розповім усього.

Вульф на самоті сидів у кабінеті Сіммонса. Численні нові вм’ятини на старезній металевій шафці та сліди штукатурки на потертому килимі не давали йому спокою: перші наслідки вранішніх подій. Він чекав, зніяковілий, розгублено смикаючи вологу пов’язку на лівій руці.

Коли Бакстер повернулася в кімнату для допитів, після того, як Сіммонса вивели, то побачила, що Вульф сидить біля нерухомого тіла мера, поки у приміщенні бушував кімнатний мусон. Вона ще ніколи не бачила його таким розбитим і вразливим, щоб він так пильно вдивлявся кудись у простір, вочевидь навіть не помічаючи її. Бакстер обережно допомогла йому підвестися й вивела до сухого коридору, де повна кімната стурбованих людей до нав’язливого уважно спостерігала за кожним їхнім кроком.

— Заради Бога, — випалила Бакстер.

Вона взяла на себе більшість ваги Вульфа, коли вони спотикаючись, пройшли через офіс до дверей жіночих убиралень. Жінка силоміць всадовила його на стійку між двома раковинами. Потім обережно розстібнула ґудзики на брудній сорочці й повільно стягла її, при цьому надзвичайно обережно намагаючись прибрати тканину з вологих ран і пухирів на лівій руці. Повітря наповнив запах дешевого дезодоранту, поту й паленої шкіри, і Бакстер зрозуміла, що надзвичайно схвильована, хоча на це й не було причин. Вона непокоїлася, що будь-якої миті хтось міг зайти й упіймати її на гарячому, хоча й не робила нічого забороненого.

— Тримайся міцніше, — сказала вона йому, знявши стільки, скільки змогла.

Бакстер заквапилася до офіса і повернулася за кілька хвилин з аптечкою та рушником, яким обгорнула мокре волосся Вульфа. Невміло розірвала упаковку й витягла пов’язку для опіків, а потім ретельно забинтувала йому пошкоджену руку.

Уже потім у двері постукали. Зайшов Едмундс і без особливого захвату зняв свою сорочку, цим самим неохоче визнаючи, що під нею мав ще футболку. Хоча Едмундс і був високим, але за статурою більше нагадував худорлявого школяра, тому його сорочка ледь прикривала Вульфу живіт, однак Бакстер припустила, що це краще, аніж нічого. Коли з більшістю кнопок було покінчено, вона застрибнула на стійку й мовчки сіла поруч із Вульфом, чекаючи так довго, як йому знадобиться, щоб оговтатися.

Решту дня Вульф провів у тихому кутку, складаючи детальний звіт про те, що трапилося у замкненій кімнаті. Він проігнорував численні непрошені поради про те, що йому варто дозволити, щоб швидка відвезла його додому. О 17.50 його викликали до кабінету Сіммонса, де він, стривожений, чекав на прибуття свого шефа, якого не бачив, відколи в того стався вибух жорстокості значно раніше.

Чекаючи, Вульф невиразно згадав Бакстер і вбиральню, однак усе це здавалося таким нечітким, нереальним. Йому стало трохи соромно, що того ранку він знехтував віджиманням (як і впродовж попередніх чотирьох років), і уявив собі, як вона здригнулася, побачивши його занедбане та злегка розповніле тіло.

Він почув, як позаду до кімнати зайшов Сіммонс і зачинив двері. Його шеф опустився в крісло навпроти й витягнув з пакета «Tеско»[15] пляшку ірландського віскі «Джеймсон», пакетик із льодом і набір пластикових чашок-трансформерів для пікніків. Його очі ще й досі були червоні, адже перед прес-конференцією він мусив повідомити дружині мера страшні новини. Сіммонс розділив жменю льоду між двома чашками, щедро залив його зверху, а потім мовчки штовхнув одну чашку Вульфу. Перший ковток вони зробили у повній тиші.

— Твій улюблений. Здається, я ще не забув, — зрештою-таки промовив Сіммонс.

— Гарна пам’ять.

— Як голова? — запитав Сіммонс так, немовби це не він був винен у легкій контузії Вульфа.

— Краще, ніж рука, — весело відповів Вульф, насправді не впевнений у тому, що вдасться врятувати лікарям, якщо перед накладанням пов’язки Бакстер мала її ще чимось обробити.

— Я можу бути відвертим? — Сіммонс не став чекати відповіді. — Ми обоє знаємо, що у цьому кріслі замість мене сидів би зараз ти, якби тільки так круто не вляпався. Ти завжди був кращим детективом.

Вульф зберігав ввічливий та байдужий вираз обличчя.

— Можливо, — продовжив Сіммонс, — ти прийняв би краще рішення, аніж я. Можливо, Рей був би живий, якби…

Сіммонс замовк і зробив ще один ковток віскі.

— Ми ніяк не могли знати, — сказав Вульф.

— Що в інгалятор підмішали запалювальну рідину? Що купи квітів, які стояли тут уже тиждень, були вкриті пилком амброзії?

Дорогою до кабінету Сіммонса Вульф помітив купу пластикових пакетів із речовими доказами.

— Чим?

— Вочевидь, це криптоніт для астматиків. І це я привів його сюди.

Забувши, що тримає в руках лише пластикову чашку, розізлившись сам на себе, Сіммонс швиргонув спорожнілу чашку об стіну. Її відкинуло назад до столу, і вже за мить він знову поставив її поруч.

— То що нам тепер із тобою робити? — запитав Сіммонс.

— А що я?

— Що ж, це зустріч, на якій я кажу тобі, що цей випадок надто особистий і що я раджу відсторонити тебе в інтересах усіх інших…

Вульф збирався було заперечити, але Сіммонс продовжив:

— …Потім ти скажеш мені відвалити. А тоді я нагадаю тобі, що трапилося з Халідом. Далі ти знову пошлеш мене під три чорти, і я неохоче дозволю тобі залишитися, однак застережу, що перша ж іскра занепокоєння від твоїх колег, твого психіатра чи від мене, і тебе переведуть. Гарна розмова.

Вульф кивнув. Він знав, що заради нього Сіммонс підставив власну шию.

— Сім мертвих тіл. Далі більше — єдиними знаряддями вбивства є інгалятор, квіти та риба, — Сіммонс недовірливо похитав головою. — Пам’ятаєш старі добрі часи, коли люди були порядними і просто підходили до когось і стріляли у покидька?

— Гарні були часи, — промовив Вульф, піднімаючи свою чашку з Оптімусом Праймом[16].

— Гарні були часи! — відлунням повторив Сіммонс, і вони чокнулися своїми чашками.

Вульф відчув, як у кишені завібрував мобільник. Він витягнув його і прочитав коротке повідомлення від Андреа:

ВИБАЧ

( ) ( )

\ /

\/

Раптом Вульфу стало не по собі. Він знав, що Андреа просить вибачення за дещо більше, ніж недоречний член, який, очевидно, мав бути сердечком (йому здавалося, що вона засвоїла урок після провалу з Гітлером-качкою, однак, мабуть, таки ні). Він уже хотів було відповісти, як до кімнати прожогом увірвалася Бакстер й увімкнула маленький телевізор на стіні. Сіммонс був надто виснажений, аби на це хоча б якось відреагувати.

— Твоя колишня сучка запустила історію в ефір, — сказала Бакстер.

На екрані з’явилася Андреа на середині репортажу. Виглядала вона неймовірно. Довге руде волосся закололи вгорі так, як вона це зазвичай робила для весіль і вечірок. Побачивши її ось так на екрані, Вульф усвідомив, що вона сприймала свою вроду як даність, оті яскраві зелені очі заледве здавалися справжніми. Причина її зміни стала відразу ж помітною. Тепер вона не стояла обабіч головної дороги і не розповідала про нерівну дорожню розмітку, поки на екрані з’являлося її старе фото, ніби у виставі з черевомовцем, вона вела репортаж зі студії, презентувала програму, як завжди і мріяла.